На траверсi Бета Лiри - Страница 11
Перед головою Ради спалахнув овальний екран. По блакитному полю швидко побігли слова: “Спішно. Диспетчер космопорту”. Потім літери розтанули і з’явилось молоде жіноче обличчя.
— Євгене Андріановичу, ракета спеціального призначення готова до посадки. Другий сектор, чотирнадцятий стартовий майданчик…
— Дякую. За десять хвилин будемо у вас. Можете прогрівати дюзи.
По ескалатору голова Ради спустився вниз і вийшов на терасу. Ніч уже переходила у світанок. Але і досі мрячило. Біля балюстради нетерпляче тупцював Антон Петрович.
— Летімо на космодром. Деталі розповісте в дорозі, — наказав голова.
Дверцята моноплана грюкнули, і в ту ж мить заревів мотор. Трохи розігнавшись, машина злетіла в похмуре небо.
— До Едінбурга двадцять хвилин, — нагадав пілот.
— Беріть курс на Клайдський космодром.
Далеко внизу промайнула вузенька смужка Ла-Маншу. Клайдський космодром був розташований на невисокому плато, що потопало в зелені. Лампи денного світла і фосфоресціюючі стіни численних споруд космодрому конкурували з пломенистим світанком.
За всіма ознаками, день мав бути сонячний і ясний. Тут, у Шотландії, почалося бабине літо.
— До інженера Стреттона, — кинув голова Ради, сідаючи в машину.
Шлях пролягав через поля. Кібернетичні машини обробляли лани, готуючи їх до наступної сівби. Людей ніде не було видно. Одна з машин — її, очевидно, привабило яскраве світло фар, — кинулась було на шосе, але після короткої радіокоманди шофера повернулася на своє місце.
— Вирішила, мабуть, що їде агроном, — пояснив шофер.
Проїхали табличку з написом “Клайд”. Обабіч шосе побігли кулясті куполоподібні споруди. Деякі з них світилися блакитним, зеленим, жовтогарячим світлом, інші були темні.
Машина різко загальмувала поблизу синього купола. Від його світла звичайні зарості вересу здавались фантастичною рослинністю. Жовті двері чітко вимальовувались на синьому тлі споруди. Підійшовши до них, шофер натиснув кнопку. Ніхто не відгукнувся.
— Джордже! — неголосно покликав шофер.
У відповідь почулося глухе відлуння. Він затарабанив у двері, але пластик заглушав удари.
— Замкнуто? — спитав Антон Петрович, штовхнувши двері.
— Замків тут немає, — похитав головою шофер.
— Очевидно, двері чимось підперто зсередини, — сказав голова Ради. — Ану натиснемо!
Двері піддалися. Виявилось, вони були заставлені зсередини масивним лабораторним столом.
— Джордже! — знов гукнув шофер.
Ніякої відповіді. Люди проходили кімнату за кімнатою, але інженера ніде не було.
— Дивно, — промимрив шофер.
— Нічого дивного, — озвався Антон Петрович. — Інженер Стреттон пройшов уже, мабуть, не один мільйон кілометрів. Адже не може він перебувати одночасно в двох місцях: на “Кардані” і…
— Ні, — палко відповів шофер, — не може цього бути. Ми з Джо друзі, і я ручуся за нього, як за самого себе.
— Розкажіть нам про нього, — попросив Євген Андріанович, оглядаючи лабораторію.
— Джордж тепер науковий керівник центру. Але я його знаю ще по академії. Ми разом вчилися. Разом проходили стажування на Деймосі… Уже тоді говорили, що в Джорджа славне майбутнє. Останні два роки він захопився роботою над створенням мікрогабаритного електронного мозку, який би за складністю був подібний до людського.
— Хто-небудь, крім вас, знає про ці роботи? — спитав Євген Андріанович.
— Звичайно. Професор Свєтлов гадає, що вони мають величезне значення для сучасної кібернетики, якщо пощастить зв’язати цей мозок з приладом, що міг би досить швидко виконувати його команди. Джорджа весь колектив любить. Ні, не міг він цього зробити, — сказав шофер на закінчення.
— А тим часом його тут немає, — мовив голова Ради, — чим ви це пояснюєте?
— Спробуємо ще пошукати…
В кімнатах панував зразковий порядок.
— Джо завжди був акуратний, — пробурмотів шофер.
На письмовому столі лежали недописані аркушики з формулами. Здавалось, господар тільки-но підвівся з-за столу, щоб трохи відпочити. Євген Андріанович уважно переглянув записи. План чергового досліду… Схема авторегулювання третього блока… Так. А це що? Тонесенький зошит у рожевій полівініловій обкладинці, на якій великими літерами виведено: “Щоденник” — Євген Андріанович сховав його до кишені, не читаючи.
— До речі, двері було зачинено зсередини, — сказав шофер, — отже, можна гадати…
— Ви краще подивіться ось на що, — не дав йому закінчити Антон Петрович.
Вікно було розчинене навстіж.
— Мені цей молодик з першого разу здався підозрілим, — вів далі директор музею. — Він так випитував у мене все, а тоді ще й поцікавився, чи є на “Кардані” пальне…
— Ну що за безглузда фантазія! — сказав шофер. — І навіщо йому це потрібно?
— Ото ж то, навіщо? — підтримав його Євген Андріанович.
“Навіщо?” Це питання свердлило його мозок.
З розмов із співробітниками інституту, з їхніх розповідей перед ним поступово вимальовувався привабливий образ молодого вченого, закоханого в свою справу, вимогливого до себе і до інших, щирого і скромного. Щоправда, з’ясувалося, що протягом останніх днів Стреттон здавався заклопотаним. Він був похмурий і часто невлад відповідав на запитання. В цьому, звичайно, дивного не було нічого, адже він відповідав за велику і важливу ділянку роботи. Але тут з’явилася важлива деталь — цей образ ніяк не в’язався з портретом моторного і життєрадісного екскурсанта, змальованого Антоном Петровичем.
Коли б хоч хто-небудь із співробітників бачив Джорджа Стреттона в Едінбурзі або Клайді в день незвичайних відвідин музею! Але таких не знайшлося.
Отже, навіщо?.. Навіщо? Голова Ради ще раз — уже втретє! — взяв щоденник інженера, перечитав окремі записи.
“…Мозок навчається успішно. Вчора закінчили останній розділ диференціальних рівнянь. Розв’язує прекрасно! З наступного тижня, гадаю, почнемо теорію імовірності.
11 березня. Молодець Віктор! Мені вже важко змагатися з ним. Головне — він не лише відповідає на запитання, а й сам починає ставити їх. Приладнав світлові й акустичні аналізатори. Ефект приголомшливий. Зовсім як дитина. Чому це, чому те? Десять тисяч “чому”.
15 квітня. Віктор починає робити перші кроки. Поки що не даватиму йому великої волі.
28 квітня. На три місяці вилітаю на Деймос”.
Євген Андріанович перегорнув кілька сторінок.
“…Віктор захоплюється мікрофільмами. Він здатний цілісінькі ночі дивитись фільми-звіти про космічні експедиції. Я кажу “ночі”, адже Віктор не знає утоми і інших людських слабостей. Дивна річ (обміркувати і обговорити з проф. Свєтловим): Віктор має досконалу пам’ять. Він бездоганно запам’ятовує все, що будь-коли читав або бачив. Навіщо ж він знову і знов переглядає деякі мікрофільми? Невже тому, що це, говорячи людською мовою, якось його “хвилює”? Чи не тут лежить початок емоцій?”
У двері постукали, і в кімнату вбігла задихана лаборантка.
— Товаришу голова координаційної Ради, — випалила вона поспішно, — інженер Стреттон знайшовся.
— Де ж він? — схопився Євген Андріанович.
— Віднесли на медпункт. Він непритомний.
Високий чоловік у білому халаті повільно зняв маску.
— Життю ніщо не загрожує, — відповів він на запитання Євгена Андріановича. — Це звичайний хлороформ, щоправда у збільшеній дозі.
Євген Андріанович кілька секунд вдивлявся у бліде обличчя і міцно стиснуті губи Стреттона.
— Де його знайшли? — спитав він.
— У тому ж будинку, де ми були з самого початку, в цокольній лабораторії, — відповів шофер. — І при ньому ось… — Він подав Євгену Андріановичу записку. Той розгорнув її.
“Шановний Джордже Стреттон, — було в записці. — Очевидно, опритомнівши від наркозу і прочитавши записку, ви зрозумієте мене і пробачите. Після всіх книжок і фільмів, після всього, що я побачив і дізнався, користуючись своєю виконавчою системою, я відчув, що мушу перевірити себе. Це те, що вашою мовою зветься випробовуванням. Мені схотілося дізнатись, наскільки швидко і правильно я зможу приймати рішення в незнайомих і небезпечних умовах, що загрожують самому існуванню. І я зважився повторити подвиг капітана Рамо, який і досі лишається неперевершеним. Під час вашого перебування на Деймосі я займався своїм зовнішнім виглядом і, здається, досяг повної подібності до вас. Це було не дуже важко. Особливо знадобились у цій справі органічні полімери з лабораторії синтезу. Я вірю, що мені пощастить обігнути Юпітер з вимкненими дюзами, пройшовши поблизу Марцелли, і тоді я повернусь у Клайд…”