Музей покинутих секретiв - Страница 6

Я впевнена в цьому й досі.

Недорікувата, калічно сформульована фраза несподівано обернулась наскрізним водяним знаком, внутрішнім епіграфом до його життя — зрештою, так само ж калічного, якщо пробувати представити його у вигляді короткометражної «сторі»: тихе конання з затовченою свідомістю — найімовірніше, на тлі нелюдського болю в усіх м'язах од гримучих інсулінових доз, якими (як стало відомо потім!) особливо рясно контентувала своїх клієнтів радянська поліцейська психіатрія, і той кричущо волошкового кольору халат, який я запам'ятала, коли ми з мамою приїздили до Дніпродзержинська на дозволене, нарешті, побачення, і з-під халата вихудлі, жовті маслакуваті ноги з настовбурченими п'ятами, схожі на курячі лапи, вистромлені з авоськи, — все це вкупі з застояним солодкавим духом чи то сечі, чи немитого тіла й загальмованим помутнілим поглядом (очні яблука без краплі блиску, прив'ялі, як у старого діда: наслідок обезводнення), — в усьому цьому немає жодного потенціалу на якусь-то героїко-романтичну «сторі», надто коли прикинути, що тяглося воно роками, а це вже й геть невидовищно, такі речі просто сковтуються субтитрами — «минуло п'ять років», в чийомусь іншому випадку — «минуло двадцять п'ять років», хто ж це вам згодиться стільки висидіти перед екраном?! (А іншого способу зняти подібну «сторі», щоб до глядача справді дійшло, нема — ну, то значить, і «сторі» нема, і йдіть собі з Богом, скаже вам усякий редактор…) В тім-то й річ: у батькових буднях, показаних зі сторони, — не лише тих лікарняних, а й долікарняних так само, маю на увазі, звісно, не його наукову-викладацьку кар'єру, а те, що її поховало, а затим поховало й його самого, — в усіх тих розісланих зливах листів і намарне обтупаних порогах кабінетів, у тій абсурдній і виснажливій війні, програній наперед, ще до початку, бо, раз рушена з місця, система не могла й не збиралася давати відбою, а він же затявся якраз на цьому й роками доводив ледь не тим самим людям, котрі й віддавали накази, як то вони недобре чинять, — в цілому його життєвому сюжеті, якщо представити тепер цей сюжет у повній документальній достеменності, в усіх чотирьох папках з поворозочками, не було сенсу — була тільки гіркота за марністю затрачених зусиль. Сенс був в епіграфі. У водяному знакові. В одному підкресленні, яке випадково збереглося.

Я знала це й по дечому іншому. Акурат попереднього літа, в Криму під Кара-Даґом, я, відбившись раз від компанії на цілковите безлюддя, півдня займалася тим, що раз у раз, як Сізіф, забиралася на ту саму скелю й кидалася з неї в воду «ластівкою». Стояла недвижна, сорокаградусна спека, а мене за кожним підйомом проймав циганський піт, і колінця піді мною трусилися, а серце калатало десь у підгорлі. Колись у дитинстві я боляче вдарилась об воду животом — і звідтоді боялась пірнати.

Коли, вже смерком, я прибрела назад до табору, мої ноги виписували «мисліте», як у непритомно п'яного, і я насилу долала опір повітря. В очах знайомих я мусила потвердити свою, й без того поширену, репутацію несамовитої ризикантки, любительки пригод і гострих відчуттів, ладної на бозна-що задля чергової порції адреналіну, і мужчини, що були в товаристві, не зводили з мене за вечерею засклених підозрілим блиском поглядів (кожен, вочевидь, переконаний, що здолав би забезпечити мене адреналіном у куди приємніший спосіб!), і кілька дружин не до речі проявило підвищену нервозність, трохи припсувавши мені мій тодішній блаженно-п'яний стан — наслідок забійного коктейлю, складеного з двох рідкісних для професійного інтелектуала (чи я й справді професійний інтелектуал? чи може журналіст у нашій країні бути інтелектуалом?..) інгредієнтів: мертвецької фізичної втоми та гордости за вивершений труд. Нащо ти таке робиш, спантеличено спитала тоді в мене одна тільки Ірка Мочернюк, яка щиро хотіла зрозуміти, і я сказала: не «нащо», а «чому».

Я пірнала тому, що боялася це робити. Пів Божого дня, на безлюдному березі, під палючим сонцем я ґвалтувала себе, мов маньяк-збоченець, тому що глибоко в моєму тілі жив уколочений колись у нього панічний страх — як невидимий залізний обруч, що стискає зсередини, не даючи випручатися. Я збивала той обруч, той стиск, і мені вдалося — я його збила. Одним страхом у моєму житті стало менше.

Завдяки тій позначці на берегах книжки я зрозуміла, що мій батько цілий вік робив те саме — залізав на скелю і стрибав. І зовсім не тому, що з нього був такий уже прирожденний борець, швидше навпаки — мусив щоразу робити над собою зусилля. Щоразу збивати залізний обруч, поконувати в собі «гамлетівську нерішучість». Можливо, насампочатку він щиро вважав, ніби вся справа виключно в лихій волі якогось одного високопосадного чиновника, яку треба просто усунути, вийняти, як скалку з ока, і тоді припиниться жахливе неподобство, коли не пряме злочинство, — припиниться те, що він називав «перетворенням палацу на хлів». Палац закінчили будувати восени 1970-го, і ми всією родиною були на врочистому відкритті — то був перший палай, у моєму житті, який нарешті наклався на саме це, донесене з казок слово — «палац», повністю злився з його сліпучим сяйвом і запаморочливою просторовою неосяжністю й вихлюпнувся за межі слова, затопивши благеньке коритечко дитячої уяви (звідтоді я подумки незмінно селила всіх королів і принцес саме там, у Палаці «Україна», в тому, найпрекраснішому з усіх, бачених і донині, зразка 1970-го року, — Кловський на таку місію не тягнув, Маріїнський тоді був закритий для публіки, а всякі там новітні «палаци щастя» були, на мій тодішній погляд, чистим обманом, бо нічим не різнилися від колгоспних критих ринків, та й на сьогоднішній не різняться…). Невиразно пам'ятаю (кадром здалеку, позаяк жінкам і дітям при такому високодержавному ділі належалося стояти осторонь) батька в безберегому світляному морі фойє, в гурті високих (з погляду п'ятирічної) розсміяних чоловіків, які тисли собі навзаєм руки, і власну горду свідомість його тодішньої важливости: «Це мій тато будував!», — хоч він, звичайно, не будував, він тільки брав участь в інженерних розрахунках у складі групи експертів: новоспечений кандидат наук із дисертацією на потрібну тему, властиво, скромна собі шестьорка, — якби вчасно пригнувся, замість непрохано висовуватись, його б і не помітили, — а той, хто справді будував, хто був головним архітектором проекту і хто, мабуть, також стояв у тому гурті Дуже Важливих Мужчин і промінився, приймаючи вітання, — той через кілька днів по тому вийшов з кабінету секретаря ЦК, зайшов до туалету, замкнувся в кабінці й повісився на власному паскові: його Палац, виявився занадто добрим для Києва, він затьмарював Кремлівський Дворец Сьездов, а це було вже не тільки нечемством і викликом, а й грубою політичною помилкою, за яку українському керівництву мусили з Москви добряче спарити задницю, і керівництву треба було притьмом оту спарену задницю рятувати, вживати заходів, шукати винуватців, найліпше б розпочати кримінальну справу за розтрату будматеріалів, але що кандидат на роль головного розтратця так навідріз був від ролі відмовився, нахабно повісившись у самому будинкові ЦК, то справи, дякувать Богові (та й небіжчику ж!), відкривати не стали, її взагалі не стало, цілої тої справи, — її немов змили, спустили в унітаз у цековському клозеті, заглушивши шумом води з бачка, так що невдовзі ніхто про неї вже не пам'ятав, та й скільки їх було, таких справ, чи ж за всіма встежиш… Просто, нововідкритий Палац «Україна» відразу ж зачинився «на ремонт», інтер'єри були спішно обдерті з декору, з делікатно тонованих букових паркетів, горлично-сірої обшивки крісел, кунштовних світильників, — з усього, що давалось обдерти: все було замінене на грубіше, дешевше й простецькіше, і через місяць-другий, коли його відкрили наново, — з тими кислотно-лазуровими дерматиновими кріслами, що стоять і донині, — я вже не впізнала чарівного палацу своїх казок: його так само не стало, він розчинився в повітрі, як, зрештою, й роблять у казках всі чарівні палаци, за ніч перенесені джином кудись за море, одначе по тих бодай лишається порожнеча, котра одна тільки й може бути гідним пам'ятником загиблій споруді (так, як лишились Нью-Йоркські Вежі — раненою вирвою серед хмарочосів нижнього Мангеттена, а ми на таке були надивилися задовго перед тим — скільки вибитих зубів зяяло в київській забудові на місці висаджених у повітря церков, і тільки по тих і заціліла пам'ять, чия відсутність не була замінена — ні зерновим елеватором, ні Будинком-піонерів-та-школярів…), — а тут палац, уже цілком чемно та шкарадно переряджений за зразком стандартного обласного кінотеатру, стояв цілісінький, і називався так само, і можна було подумати, що той, попередній, першим відвідувачам узагалі привидівся, — що, приміром, усі вони тоді були на радощах упилися й заглючили, а тепер протверезіли, і ось, значить, як воно все виглядає наяву, уважаємиє товаріщі: абсолютно банальна історія, та й яка там історія, жодної історії не було, — так, невеличкий господарський недогляд, винуватці покарані, працюємо далі… Мама згадувала, що попервах їх була чималенька-таки група — батькових колег з інституту і з Академії, з НДІ будівництва й архітектури, кому доручили скласти новий кошторис, щоб обґрунтувати буцімто перевитрату матеріалів, і хто відмовився це робити, обстоюючи правильність попередніх розрахунків. Десь через рік, одначе, — а за той рік ментреґа й геть уже зам'ялась, курява осіла, в новому Палаці відгуляли черговий партійний з'їзд, тим остаточно освятивши його провінційно поскромнілі нутрощі, і хтось із упертюхів одержав догану, когось пригрозили звільнити за скороченням штатів, хтось (либонь, незахищені аспіранти, найслабша ланка!) навіть мусив виїхати з Києва й будувати далі по райцентрах кінотеатри, і добре ще, як не корівники, — з цілої групи залишився один мій батько і продовжував вимахувати, під занесеним над головою обухом, нікому не потрібними доказами чиєїсь мертвої правоти. Можливо, з оглядової точки високих кабінетів, обшитих дерев'яними панелями, це й справді виглядало божевіллям чистої води: якого хріна цей мудель уперся рогом, та що він собі думає, хто він такий?..