Можливiсть вiдповiдi - Страница 48
Розбійниця, що напала на мене, теж не думала відступати. Вона крутнулась, повернулась до мене спочатку голубувато-сірим боком, потім — білим черевом і знову кинулася в атаку. Мені цікаво було на практиці перевірити її реакції. Біля самої моєї ноги розкрилася паща із зубами-ножами. Кожен зуб був сантиметрів п’ять завдовжки. Біохвилі, які йшли від акули, змінилися…
Бідолаха-хижачка. Зімкнути щелепи їй не вдалося. Енергетична оболонка, яка покривала мене, подарувала їй кілька розрядів.
Акула кинулася навтіки. Та де там! У мене майнула несподівана думка: а що коли ця хижачка не вперше нападає на людину? Може, вона — людожерка? І тут, у цьому квадраті, де двічі знайшла здобич, постійно підстерігає, чатує на нові жертви? У мене не було часу детально аналізувати свій здогад. Я стрімголов кинувся за акулою, наздогнав її, схопив за хвіст однією рукою і відчув, з якою силою маю справу. Певно, ця рибка без зусиль потягла б по морю невелике судно.
Мої м’язи напружились, а коли розбійниця мимоволі повернулась, я схопив її другою рукою за ніс і стиснув його. Тритонне тіло несамовито засіпалося в моїх руках. На мить я відпустив хвіст, дістав автоскальпель із шприцем, упорснув акулі снодійну речовину і, трохи зачекавши, розпоров біле черево.
Як я й передбачав, акула вже зустрічалася з людьми. Я знайшов у неї в шлунку прищіпки від підтяжок і кілька флотських ґудзиків. Але доказів, які свідчили б про її знайомство з аквалангістами та водолазами, не було.
Я продовжував анатомувати рибу, і мені відкрилася жахлива картина. В її череві були дитинчата. З пащі одного напівембріона, що ледь сформувався, стирчав хвіст другого. Ті акуленята, що сформувалися на кілька днів або годин раніше, вже в материнському череві прагнули пожерти своїх молодших братів і сестер. Переді мною була одна з моделей еволюції в мініатюрі, одна із сторін матері-природи…
Тим часом розпорота й випатрана акула вже очуняла після порції снодійного. Майже з колишньою силою вона намагалась вирватись на волю. Я був уражений її життєздатністю і пожалів бідолашну тварину, приречену ще до народження бути нещадним хижаком.
Хіба акула винна в своїй долі? Хіба вона вибирала спосіб життя, програму своїх дитинчат?
Що скажете, Михайле Дмитровичу, добра ви душа? Як виправдаєте матір-природу. Я ніби бачу здивування у ваших очах. Так, так, я пригадую ваші слова: “Не можна розглядати природу з погляду людської моралі”. Мабуть, лише ви, вчителю, з вашою безмежною добротою могли б сприймати те, що я зараз побачив, без обурення. Певне, ви мене б поправили: “Не з добротою, а просто з розумінням”. Даруйте, нехай так, я все пам’ятаю, проте примиритись не можу.
Я ввів акулі миттєво діючу отруту і почав обстежувати трубопровід. У кількох місцях з’єднань, зокрема в тих місцях, де труба торкалася підпор, застряли довгі жмути водоростей. Від них ішов різкий запах. Звідки вони тут узялися? Чому жмути? Яким чином водорості збилися в жмути? Адже течія тут не відчувається…
Я зробив хімічний аналіз водоростей, потім обстежив дно довкола міста. Водоростей було дуже багато, але вони відрізнялися за кольором, запахом і складом від тих, що жмутами повисли на трубах. Різні види? Але запах… Запах гниття, до того ж дуже сильний… Надто сильний для невеликого жмута…
Несподівано в мої думки ввірвався сигнал нещастя, крик про допомогу. Він був дуже виразним, я одразу визначив, звідки він іде, взяв пеленг.
Квадрат сімнадцять! Вода вирувала за мною, мов за потужним глісером. Я мчав на граничній швидкості, яку тільки здатен був розвивати.
Переді мною — троє чоловіків, котрих я бачив біля шлюзу. Зараз вони смертельно налякані, метушаться безладно, туляться докупи. В одному з них я впізнав бригадира. Від нього йшли концентричні хвилі переляку, схожі на ті, що йдуть від пораненої або загнаної в пастку риби.
— Що сталося? — передав я йому на радіохвилі.
Він вражено глянув на мене. За склом маски ворухнулися безкровні губи:
— Професор! — почув я. — Зник професор Вєтров.
— Коли й де?
— Він вирішив піти з нами. Весь час був поряд зі мною. А потім хтось із хлопців помітив, що пошкоджено опору. Професор поплив до неї, десь метрів за сорок, не долі. А потім зник, он там..
Я кинувся туди, куди він показав. Увімкнув прожектори. Побачив ліс водоростей. Гори водоростей. Зграї риб. Придонний планктон. Дивний запах. Невже тут хтось причаївся? Ультразвукові щупи й інфравізори не вловлюють нових сигналів. Якщо поблизу є організм, він мусить діяти, щоб жити. Хоч би як він крився, він не може не дихати, не поглинати розчинені у воді кисень, вуглець та інші речовини. Ллє сигналів немає, крім тих, які йдуть від трьох водолазів. Мені подумалося, що на місці Вєтрова міг бути хтось інший, і ця несподівана думка викликала в мені не знаний досі неспокій. Здалося, що хтось здалеку стежить за мною, обмацує липким, недобрим поглядом. Вперше я переживав відчуття, про які раніше тільки читав у книгах. Що ж зі мною діється? Радіти цьому перетворенню чи журитися?
Раптом у заростях водоростей я побачив сліди, схожі на широку колію з численними відгалуженнями.
Я поплив над колією, тримаючи в руці розтруб генхаса.[1] Тепер уже не цікавість була моєю рушійною силою. Вона лишилась, однак на перший план вийшли інші почуття, стали головними спонукальними причинами, головними моделями поведінки. І найнесподіванішим серед них був азарт погоні.
Слід уривався перед горою, що заросла водоростями. Колія закінчилася так різко, неначе істота, що проклала її, випарувалась…
Я зупинився спантеличений. Чому істота мусила випаруватись? Вона могла просто змінити площину руху — горизонтальна вертикаль. Можливо, зараз вона ширяє наді мною, збираючись впасти вниз? Я подивився вгору — нікого. Ультразвукові щупи й локатори, як і раніше, фіксували тільки трьох людей. Вони пливли за мною, увімкнувши водометні двигуни скафандрів, і скоро відстали.
Проте за всіма законами матеріального світу істота не могла зникнути безслідно. І, виходить, вона десь тут, а я не здатен її виявити. В чому ж річ? Які механізми в мені не довершені?
Тепер цікавість діяла, мов батіг, подстьобувала мозок, примушувала напружено працювати, шукати допущені помилки, варіанти рішень. І несподівано у мене з’явилася підозра, що у своїх пошуках я припустився панічного прорахунку. Стрічка пам’яті пішла в зворотному напрямку, і я знайшов помилку. Вона сховалася, замаскувалась, як у коконі, в слові “істота”. Чому я вважав, що вбиває людей істота. Тому що розповідали про чудовисько? Піддався містифікації?
Але, по-перше, чудовиська могло взагалі не бути.
По-друге, якщо воно й існує, то не обов’язково винне в смерті людей. Існування чудовиська і смерть людей могли збігтися в часі.
Перейдемо до останнього випадку. Я бачу слід. Обдурений моделлю “чудовисько-смерть”, я міркував так: оскільки сталися нові зникнення людей, вони мусять мати зв’язок з чудовиськом. Але вихідна логічна посилка помилкова. Слід, який я бачу, може належати машині або апарату… будь-якому геометричному тілу певних розмірів і конфігурацій… І з певним запахом. Таким, як оцей… Запах гниття рослинних мас…
Пам’ять підказала, де й коли я відчував такий запах…
Тієї ж миті величезна гора водоростей, біля якої уривався слід, заворушилась і зрушила з місця. З неї двома ракетними струменями вдарили гази гниття. Гора поповзла, тягнучи за собою довгий хвіст і залишаючи широку колію. Вона вдяглася в іскристу луску, що складалася з міріадів повітряних пухирців. Піднялася, наче дирижабль, потім знову опустилася. Гора почала змінювати обриси, з неї витяглася “шия”, “щупальці”. Одне з них простяглося до мене, закрутилося круг пояса, потягло. Я спробував звільнитись, рвонувся і заплутався в сотнях живих мотузків. Рвонувся ще раз — заплутався ще більше.
Довелося ввімкнути генхас, відрубати “щупальці” від основної маси, розбити гору на частини. Кожна частина продовжувала рухатися, гублячи сплутані підгнилі клубки водоростей, наче шматки тіла.