Мотря - Страница 2

Цар уже таки добре був випив, і в його що було в серці, те й було на язиці. Від трунку та від горяча понабігали йому жили на висках і на великих мозолистих руках, високе чоло морщилося, а бистрі очі вискакували з лоба й бігали направо й наліво. Цар кивав нервово головою, жмутки буйного волосся тряслися, і він подобав тоді на льва, що шукає жертви, щоб кинутися на неї.

Подавали нову страву. Зі шматків усякого м'ясива був вироблений по-мистецьки олень, що лежав на підносі, ніби в лісі на мураві. До м'яса обносили в срібних сосієрах підливи чотирьох родів: чорну, жовту, рожеву й червону, яку хто хотів. Осталня була з томатів, що якраз тоді входили дуже в моду. В підливі тій плавали цілі гарні червоні овочі, начинювані начинкою, так смачно приладженою, що хто її засмакував, то й м'яса відрікався, а ще тої червоної підливи казав собі давати.

Один з царських людей якось неуважно набирав собі страву, і томат покотився на білий обрус, значучи на ньому червону доріжку.

Цар спалахнув. Ціле його велетенське тіло стрепенулося, грива наїжилася, викотисті уста відчинилися, показуючи великі рідкі зуби.

Всім було відомо, що царський гнів вибухав несподівано, як улітку громи, і що не було тоді сили, яка би могла його зупинити. Він, як буря, торощив усе кругом, як розгукана стихія, нівечив окруження і, звичайно, щолиш у сні вертав до рівноваги. Царським людям душа влізла в п'яти; вони витверезилися нараз, їх обличчя з червоних робилися білими, а очі з усміхнених ставали перестрашеними.

Небезпека висіла на волосинці.

Але цар, мабуть, пригадав собі. що він не в себе дома, запанував над собою, і тільки з його широких грудей, як з ковальського мішка, добулося важке зітхання. А все ж таки він ухопив рум'яний хлібець, що стояв біля срібної тарілки, і жбурнув його просто в лоб невважливого свого «чоловіка».

— Та й возися тут з такими азіатами! — сказав, звертаючись до Меншикова. — Його в конюшню, а не в Європу пускай, скотина… Уф! Та й гарячо як… Може б, ще анижівки?

— Від алкоголю, смію зауважити, — казав Меншиков, — підноситься температура.

— Як у кого, а в мене клин клином вибивають, наливай, Іване Степановичу.

Гетьман налив, оркестр на хорах гукнув грімкого марша, цар випив, обтер велике лице свіжою хустиною і кинув її мокрою, як хлющ, позад себе, влучаючи тим разом у шибку вікна.

— Чув ти, Іване Степановичу, який я скупий. Кажуть, що я циркель ношу в кишені і, як прислуга не бачить, міряю ним хліб після обіду, а перед вечерею перемірюю, чи не вкрали. Га, га, га! Хай кажуть, не зашкодить. У нас і так злодій на злодію їде і злодієм поганяє. Хай бережуться! Правда, Даніліч?.. Та ще кажуть, що я як всерджуся, то на різницю біжу і волам голови рубаю, ніби кругом мене і без того мало волів; волів, ослів, цапів і всякої скотини… Але тому північному «шпуцерові» я таки мушу ті його тонкі ноги підшибнути; він мені ними заскоро бігає по Європі. І тую решту волосся вискубу йому з лисого лоба, бо й так воно торчить, як когутячий гребінь. Коли б я його раз тільки попав у свої руки!

— Попадемо, ваше величество, — піддобрювався князь Меншиков. — При першій баталії зловимо його.

— Ти його зловиш, Саша? Ха-ха-ха! От ткнув, як пальцем у небо. Карло авантюрист, він шведів веде у загибель, але все-таки він герой, як не лев він, то тигр, а ти тільки лисиця. Лисиця тигрові не пара.

Цар був напідпитку, його гадки не трималися купи.

— Люблю я скороходів, а мої люди ходять, як медведі. Їм усе здається, що вони халатами московське болото загортають. Вони все ще рукою за бороду — мац, а бороду цар узяв, добре, що голову лишив, а то й вона декому не потрібна. Голов забагато, а розуму чортма. А все-таки я цей розум добуду, як не чим другим, то моєю дубинкою. Правда, князю, славна в мене дубинка?

Попавши на улюблену тему, хвалився, чого-то він не зробить. Як наскучить Петербург, то Царгород звоює, хрест на Софії почепить, Середземне море флотом своїм замкне і на Індію піде, бо на місці стояти не любить.

Коли цар говорив, усі мовчали й слухали набожно, тільки крайчі бігали по залу та прислуга справно й мітко збирала зі столу посуду й подавала нову. Стояли її цілі стоси в креденсі, який по-старому мисником називали. Срібні тарілки, півмиски, ножі й вилки всіляких розмірів і різного фасону. Цар їв із золотої посуди. Але вилок ні ножа не вживав, м'ясо пальцями дер, казав, що так і Генріх VIII робив.

Прислуга змінила обруси. Замість білих, з тонкого лляного полотна, накрили столи шовковими, блідо-голубої краски з золотими, ручно вишиваними квітками. Замість срібних тарілок подали фарфорові з малюнками козаків і коней біля шатер і крамів, у яких гарні шинкарки шинкували мід та горілку.

— Отся чисто як Кочубеїха, — казав полковник Скоропадський, показуючи свою тарілку сусідові з правої руки.

— Пізнати з мови, якої хто голови, — відповів Кочубей, зачувши слова, трохи заголосно вимовлені.

Може б, вони й дальше перемовлялися, бо щось мали на пеньку, але в зал увійшло дванадцять хлопців в ясно-синіх чемерках з золотими ґудзиками й потребами. Чотирьох двигало величезний піднос під накривкою з французького тіста. Інші у кришталевих чашах розносили солодкі підливи, смажені Овочі, турецький мід і сорбети. Ті, з підносом, скорим кроком побігли у верх стола і стали між гетьманом і царем. Гетьман підняв покриву, і на підносі показався Петербург, царський двірок і порт, а в порті корабель. Море — то була солодка морожена страва. На кришах будинків на набережній, на стовпах — скрізь білівся цукор, як іней. Штука була так гарно з цукру вироблена, що цар не міг нахвалитися і казав, що коли б це не літо і коли б не треба було спішитися, бо «кунштик» розплинеться, він волів би дивитися на нього, як їсти.

Набрав мороженого повну золоту ложку і гетьманові наложив, а тоді піднос помандрував кругом столів. Крайчі налили чарки старим угорським вином, від котрого по залу понесло пахощами, так принадними для вибагливого носа.

Гетьман встав і виголосив одинокий тост в руки достойного гостя.

Дякував за честь, яка його і його генеральних старшин і цілий край нинішної днини стрінула, бажав цареві Мавтузалемових літ і Самсонової сили, щоб він під ноги свої покорив усякого врага й супостата, щоби про нього слава на весь світ залунала і щоби вовіки вічні не вмовкала.

— А нас, помічників своїх вірних, котрі і здоровля свого для тебе вколупали б, коли б можна, збережи й надальше у своїй пам'яті і ласці царській.

Ціле товариство вислухало стоячи недовгого, але дуже кроснорічиво виголошеного тосту, суто підмащеного латиною і цитатами зі Святого письма. Нараз дехто мало чарки не випустив з рук, бо ще гетьман не проголосив останнього слова, як з валів ревнули гармати.

Дано 12 сальвів, від яких задрижала земля і посипалися спілі грушки в гетьманському саді.

Цар піднявся у весь свій превеликий ріст, в ліву руку взяв золотий пугар, а правою стиснув тонку долоню Мазепи.

— Спасибі, гетьмане Іване Степановичу, славну гостину зготовив єси нам нині, тільки не вистрілюй пороху даром, на ворогів ховай.

— У мене є свої млини, скільки треба, тільки змелемо сірої муки, щоб було чим ворогів угостити.

— Ну, то й добре, — і цар пригорнув гетьмана до себе та поцілував його.

Тоді келих підняв до уст і пив, пив, поки дна не побачив.

Випивши, сів на свій високий фотель, червоним сап'яном вибиваний, і відсапнув.

— Уф, та й яка ж жара! Добре, що мух нема. А то, коли б ще від них прийшлося відганятись…

Слуги зміняли воду, що у великих мідяних посудинах стояла по углах залі, щоби від неї ішла прохолода. До води вливали рожавий олій, відчинювали горішні вікна й кипарисовими гілками навівали прохолоду. Царські очі дивилися кудись далеко, далеко, заходили туманом, маліли, і на них звільна, як вечірні сумерки на вікна, опускалися повіки.

Голова царська опустилася на сап'янову спину високого фотелю, руки кріпко стиснули голову львів на різьблених поруччях, широка андреївська лента подалася, сорочка розтворилася, буйне волосся розлилось неспокійними хвилями кругом круглого обличчя, і — цар заснув.