Молоко з кровю - Страница 40

Баба Ганя Марусю за плечі вхопила, з комірчини витягла…

— Де Юрко? Юрко де? — кричала до Марусі так відчайдушно, що баби злякалися — ще одна перекинеться!

За Ганею у кухню вскочили — Ганя вже кричати перестала. Валялася на підлозі чудернацьким мішком, майже не дихала, та баби спершу й не помітили того, бо поруч із нею на підлозі сиділа гола Маруся, все тіло від синців аж чорне, здивовано зводила брови, наче не могла зрозуміти, де вона і що з нею, і непевно обмацувала підлогу навколо себе. Баби аж задихнулися — та що ж тут сталося?!

Маруся озирнулася, наштовхнулася поглядом на недвижну Ганю, піднесла тремтячу руку до грудей, наче там повинно було щось бути, і запитала у простір, бо, здається, бабів не помітила.

— А Юрко де?

Баби заплакали. Одна до Гані кинулася, інші Марусю підхопили, якісь лахи на неї — нічну сорочку, кофтину — накинули, у кімнату до дивана повели.

— Ти заспокойся… Заспокойся, Марусю. Прийди до тями, а вже потім…

Маруся насторожилася. На бабів — очима скаженими.

— А чого це Ганя у моїй хаті валяється? Мала ж за Юрком глядіти…

Баби заплакали ще дужче.

— Втопився… Юрко… На ставку…

Маруся здригнулася. Затулила вуха долонями, голову — у коліна, і звідти, від колін, на бабів — зирк.

— А де Юрко? — запитала.

— Марусю… — баби почорніли. Ото підійти б до неї ближче… Обійняти…

— А де Юрко? — з дивана підвелася — страшна, чорна, нічна сорочина на ній теліпається, кофтину вовняну на грудях застібає. — На ставку?

— На ставку, люба… — понахиляли голову долу.

— Добре, добре… — затряслася і чкурнула з хати. За руку ніхто вхопити не встиг. Та й не наважився. Бігли слідом, з кожухами, ковдрами та чоботами, ревли, як корови, і безпорадно хапали ротами холодне зимове повітря.

А в кухні прийшла до тями баба Ганя. Билася головою об підлогу і кричала:

— Забери мене, Господи! Мене карай! Я у всьому винувата! Я одна…

Під вечір п'ятниці винуватими у смерті Юрка вважали себе і Тарас Петрович, бо влаштував на хряка полювання, і дід Нечай, бо «Запорожець» йому світ затулив, і рокитнянські вчителі, бо не заборонили дітям до ставка бігти, і Тетянка, бо навіть хотіла, щоби Ларка повернулася додому якомога пізніше і не бачила побитого батька, і сама руда Ларка, яку понесло на лід до хряка, і Нечаїха, яка порадила вдарити хряка батогом, після чого той і дременув у степ, а звідти на ставок, і Серьога Ровер, бо не зміг вчасно до дітей по тонкому льоду дістатися…

Рокитнянці метушилися на всіх гарячих точках, які виникли цієї п'ятниці у селі, та чекали повернення голови і, між іншим, ламали голови над ще однією незрозумілою і страшною новиною. Спочатку Ніна Іванівна, яка допомогла Тетянці розтерти обморожену Ларочку і напоїти її трав'яними відварами, вийшла до рокитнянців із геть незвичайною звісткою:

— Степана заарештували і повезли у місто. А більше нічого не знаю, — ледь вимовила, і рокитнянці тільки тепер зметикували: а й то — не видно німця.

Потім знайшли побиту та скривджену жінку голови.

— Мабуть, німець Марусю скривдив, за це його арештували! — сказав хтось.

— Та де! — не повірили інші. — Як би міліція дізналася, що німець до Марусі вломився?

— Мабуть, вона побачила, як німець іде до хати. Зі злими намірами. Перелякалася, зателефонувала в район. Він її побив, у комірчині замкнув, мабуть, щось украв у голови, покидьок, і тільки хотів дати драпака, а тут — міліція: стій, голубе!

— Щось не бачили ми машини міліцейської, — не здавалися скептики.

— А ми всі до ставка побігли! — нагадав хтось.

Рокитнянці наче схаменулися — знову згадали про смерть Юрка, язики прикусили і повитягували шиї — де ж Льошка? Хоч би скоріше приїхав. Дитину не поверне, та, може, хоч Марусю збереже — від ставка відтягне, бо воно удвох усяке горе пережити легше.

Льошка вийшов з німцевої хати геть спантеличеним, бо незрозуміла поведінка Тетянки здалася йому чимось більшим, ніж страх за чоловіка. І мала Ларка горить на дивані…

На вулиці біля службової «Волги» голови зібралася чимала юрба, а серед них вирізнялось розгублене обличчя Льошчиного водія — щелепа відвалилася, шапкою морду витирає, з ноги на ногу переминається…

— Що тут у вас?! — гаркнув Льошка.

Рокитнянці очі поховали і підштовхують до Льошки водія.

— Біда… Біда у нас… — водій кинув шапку на сніг, озирнувся на односельчан. — Кажуть Юрко ваш… потонув.

Льошка відсахнувся від водія, наче від чорта, на рокитнянців із німим запитанням… Баби плачуть, похмурі дядьки очі відводять і цигарки у руках ламають.

— До ночі шукали… — тільки й зміг сказати Серьога Ровер.

— Жінка де? — незвичним вібруючим голосом прошепотів Льошка.

— На ставку Маруся… Не можемо відтягти… Кожухами повкривали, а вона їх повідкидала, у воду лізе… Та боса… — загомоніли баби.

Льошка завмер. Раптом крикнув. Голосно. Коротко. Страшно. Схопився за голову і повільно, мов десятки міцних ланцюгів тягли назад, пішов вулицею.

А німе від горя село оглушив постріл. Тарас Петрович без хмелю в голові випив одну за одною дві пляшки самогонки, витяг з комори рушницю, пішов у загородку й одним влучним пострілом межи очі вклав свого знаменитого хряка. І стало це у Рокитному останньою подією тої страшної п'ятниці.

Наступного ранку у закритому стаціонарі обласної психіатричної лікарні, де КДБшники розміщували і своїх «пацієнтів», від яскравого променя раннього зимового сонця німець на мить прийшов до тями, примружив очі і сказав: — Скінчився мій день.

Тієї ж миті на березі ставка кам'яна від горя Маруся глянула на сонце, затулила очі долонею і впала на сніг.

«Скінчився мій день», — заплакала в душі маленька беззахисна дівчинка з червоним намистом на шиї.

Юрка шукали від зими аж до пізньої осені, та хлопця наче й не було ніколи. Полохливі рокитнянці почали перешіптуватися, що є у тому щось страшне і загадкове: згадали про підземні джерела, навіть дорозмовлялися до того, що, мабуть, між тими підземними джерелами є сполучення і хлопця цілком могло затягти по тих джерелах у другий, невеликий ставок, і навіть сказали про це голові, та й у другому ставку Юрка не знайшли.

Маруся перетворилася на важку кам'яну і все ще неймовірно красиву бабу, не хворіла, бо не бере каменюку ні мороз, ні спека, знай сиділа біля ставка і бурмотіла щось собі під ніс, і якби хтось із рокитнянців прислухався, то дуже б здивувався її словам.

— Та звідки йому взятися, хлопцеві? — всміхалася сама собі зачудовано. — Не мало бути хлопця. Дівчинка! Дівчинка мала бути. Щоби було кому намисто передати, а хлопця — нема. Кого шукають? Не мало бути хлопця, от і зник без сліду. А казав… Казав же мені, попереджав свою маму, щоби не знімала намиста, бо біда стане. Казав… А матуся підвела. Не змогла намиста уберегти. Ой, не змогла. Загубила дитину навіки. І намиста нема. Нема. Теж зникло безвісти. От би знайти… Надягла б… До серця притулила. Може, і синочок наснився б, а я б з ним поговорила. Запитала б його — де він, як йому там? А нема намиста… Нема! І дитина пропала. Геть пропала, навіть уві сні не являється. А й те! Звідки йому взятися? Не мало бути хлопця. Дівчинка. Дівчинка мала бути.

Баба Ганя після смерті онука як звалилася, так уже і не підвелася, і пізньої осені, коли шукати Юрка перестали, Льошка поховав матір і вперше після загибелі сина спробував поговорити з Марусею. Були на те причини.

Майже рік мовчали… Марусю горе як обійняло, так і через рік не відпускало. Чоловіка не помічала, наче і немає його зовсім, жодного разу не запитала, де німець і що з ним сталося. Тиняється, мов божевільна: чи до ставу посуне, чи всядеться у хаті, нитками та голками пообкладається і візьметься вишивати — і все чорні хрести та червоні кульки. Чи перед дзеркалом стане, себе роздивляється та руками на грудях намисто шукає. І хоч гукай її, хоч криком кричи — байдуже рукою махне і за своє.