Молой - Страница 30
Ми пригадуємо головний епізод у «Нудоті», корінь каштана: «Я вже не пригадував, що то був корінь. Слова зникли, а разом з ними і значення речей, способи їхнього застосування, слабенькі орієнтири, що їх накреслили люди на їхній поверхні».
Ми в тому самому світі, підлягаємо судові того самого бачення. Але слід наголосити, що це бачення, відносини майже не названого індивіда з усією неназваністю, що оточує його, в Бекета має жорстокий особистий характер, воно живлене його самотністю, яку він несамовито захищає, його рішучістю, засвідченою ще двадцять років тому, коли він писав «Пруста», не дати звичайному виконати його заспокійливе завдання, а відчувати ненастанно тільки незнищенне незвичне.
Усе це, я думаю, висвітлює тривожне питання, яке ставить собі Молой: «Що саме я розумію під словами «бачити» і «бачити вдруге» Знати й пізнати знову? Бекетів герой невдовзі запитуватиме себе внаслідок розвитку тієї самої тривоги, чи може він сам, що його так важко визначити, бути баченим і побаченим знову, знаним і впізнаним. Це головна тема п'єси «Чекаючи на Ґодо», це глибока тривога Віні, а також героїв «Комедії».
Закритий і усвідомлюючи свою закритість, майже замурований, Бекет-Молой – формаліст у своєму баченні світу, й заявляє про це: «…я бачив його (світ) надміру формалізовано». Отак бачив його й Мерфі. Якщо їм і доводилося щось комбінувати, вони не мали ліків від присутности або відсутносте решти речей. Мерфі купив п'ять різних сухих тістечок. До речі, щоб підживитися. А головне, і це диво, про яке ми не здогадувалися, їх можна розташувати сто двадцятьма різними способами. Молой любить смоктати камінець. Але ця насолода навіть порівнятися не може зі втіхою, коли шістнадцять камінців розкладені по чотирьох кишенях, знайти спосіб перебрати всю сукупність, ніколи не смокчучи двічі той самий камінь. Звідси й невичерпно вигадливі розрахунки і розв'язки, що займають цілі сторінки. Ці ігри, і їм передувала організація з ініціативи Вота й навколо Вота нескінченних послідовностей людей і речей, вони свідчать про розум, жорстоко зосереджений у собі, що, проте, зберігає схильність до гри та рівновагу.
«Усе своє життя я душився від страху, що мене поб'ють», – каже Молой. Страх, нав'язливий стан невротика спонукають його почуватися самотнім проти «них», тобто решти людей. Натомість у конкретному випадку – випадку з Лус, – коли йому роблять добро, якого він, безперечно, не хоче, він бачить, як людство, сформувавши «суспільство», – на сторінці, наснаженій неперевершеною інтенсивністю, – завзято переймається, немов під впливом постійної потреби лінчувати, знищенням жертв – «пацюків», яким притаманна відрубність і самотність. Це відбувається в ритмі днів і залежно від життєвого тонусу: ранок – пора найтяжчого й найлютішого озлоблення.
Таке бачення себе як зацькованої жертви висвітлює характер тривалої інстинктивної втечі Молоя: втечі навмання, яка, проте, неминуче забезпечує повернення до остаточного притулку: «до матері». Його блукання відбуваються радше в Дантовому, ніж у картезіанському лісі, дарма що він крутиться по колу, щоб іти бодай трохи пряміше: в selva oscura, темному лісі, місці випробувань і незабутніх пригод. Буття, в якому вважаєш, що тебе цькують, оздоблює людину або просто робить її несамовитою, мов дика тварина, що реагує насильством, якщо на її територію – зону її захисту – хтось проникає або загрожує їй. Нескромна людина здійснює втручання, і тому, якщо його не можна уникнути, зайду слід знищити, вбити. Який натхненний фрагмент – убивство стусанами, спираючись на милиці. Моран, коли знайде Молоя, й саме неминуче повторить ту саму сцену, щоб остаточно позначити, що тут, як і в інших уступах, від однієї сцени до наступної йдеться про образи та образи образів. Молой одного ранку в Лус забув, що потребує милиць, і так само нога Морана, коли йому треба вбити зайду, починає згинатися, а потім, коли скоєно вбивство, знову ціпеніє: «(Коліно) вже не мало потреби бути гнучким». Ще одна прикметна риса: вбитий схожий на мене, зауважує Моран. Він убив свого двійника – в акті крайнього самопокарання. Нарешті, щоб підтвердити галюцинаторний характер епізоду, ми бачимо, як у розповідь проникає незвичайне: «Його тіло стало розпливатися, немов розчленовувалось».
Приїхавши до Нота, Вот був самотній. Ідучи від Нота, він був ще самотніший, aloner. Молой постійно сам, його самотність непоправна. Тут аж ніяк не можна заперечити, покликаючись на його перебування в Лус, яке кількома людськими та іншими дрібничками прикрашає їхню взаємну, а з боку Молоя ще й рішучу, відсутність. Він, зрештою, пригадує своє ім'я, проте ніколи не пригадає, або, коли висловитись точніше, ніколи не знатиме, чи мав він у своєму житті конкретні відносини, які традиційно називають коханням. Кілька разів, коли вони відбувалися, він був такий байдужий і, щоб повторити слово, яке видається мені підходящим, таким відсутнім, що мав про своїх партнерок тільки найтуманніші уявлення. Майже всі вони були набагато старші від нього («…іншу жінку, що могла б бути моєю матір'ю, ба навіть, гадаю, бабусею»), волохаті на обличчі, огидні. Й такі пласкі, що він часто запитував себе, чи то справді жінки. Так мало цікавлячись цим питанням, він не має іншої ради, як покладатися (чи був би він здатний на гумор, – або винний у ньому?) на людські чутки: «Мабуть, то все-таки була жінка, якби ні, про те знали б у кварталі». Анатомічно й фізіологічно він не має ніякого точного уявлення про те, що відбувалося насправді.
Немає й ніякої приязні. Лишається тільки відчуття браку, виражене майже без причин, а проте значуще і тут, і в інших творах: «прагнення мати брата». Це бажання вочевидь невипадково, хоч і як коротко згадане, передує описові відносин, до відчаю негативних, із матір'ю, що бридка на обличчя, смердюча тілом і, безперечно, ходить під себе і така глуха й недоумкувата, що Молой спілкується з нею тільки ударами по голові, чотири удари мали б означати гроші, але на четвертому ударі вона вже забуває про три попередні. Вона називає його Даном, ім'ям його батька, і насправді, здається, не дуже впевнена, чи не є він її чоловіком. Ця простота має, як на мене, таку природу, що спантеличить і психоаналіз, дарма що (або тому що) Бекет-Молой наприкінці додає: «…образ матері інколи поєднувався з ними». Протягом усього твору з матір'ю пов'язана підозра, що це мати-кастратор. Слід додати, що відносини сина і матерів в першій частині роману глузливо асиметричні щодо відносин батька і сина в другій частині і що і з одного, і з другого боку повалення усталених вартотей впливає на всю плутанину сімейних відносин.
Бекет не прагне представити в образі свого героя ані психічний стан, ані відносини – нормальні – з зовнішнім світом, ані аномалію, що раптом постала з нормальності, як-от у випадку Рокантена. Довгий, наполовину описаний, наполовину проговорений монолог Молоя – це марення, що постійно вибудовує реальність, що набуває більшої значущості, як усе галюцинаторне, виникає з уявного і обходиться без зовнішніх опор або ж привласнює їх. Якщо, здається, ніби А і Б йдуть один до одного, аж ніяк не є певним, що це відбувається одночасно і що Молой не поєднав окремі фрагменти часу і простору. Галюцинаторність виявляється в мінливості, в уривчастості та розірваності, а часто і в незмірності феноменів. Чоловік раптом опиняється в гостроверхому капелюсі і з палицею в руках, що перетворюється в довбню, удари якої змушують здригатися землю. Коли ці образи, темні й туманні, переходять від Молоя до Морана, довбня зі сновиддя, взята до рук і зважена, видається невагомою. Це форма крайнього ідеалізму, утворена проекцією уявного на псевдореальність, що, як бачимо, пов'язана з перебуванням у Лус, яке інколи своїми дивними моментами нагадує перебування Вота в Нота. Сприйняту своєрідну послідовність визначено як «ходу світу», що входить у зорове поле через вікно, можливо, одне, можливо, кілька, яке, здається, замінило безвіконну монаду Мерфі й Вота і такою малою мірою походить зі справжнього зовнішнього світу, що Молой, пересуваючись у цьому середовищі, почувається за межами часу і простору.