Моi Дiкамерони - Страница 7

А білявий хлопчисько схопив щуку й бігає з нею, лякаючи малих, таких, як і сам, хлопчаків. Потім перекривлює кульгаву бабу Параску й п’яного коняра-лемка. І до всього не забуває раз по раз підсмикнути здоровенні чорні труси. Під високими кущами троє чи четверо парубчаків повністю роздяглися й повісили на кущі мокрі труси.

О! Це треба намалювати, тим паче що хлопці не хиряві, а в добрій формі.

І я малюю пелехатого Мілька. Він сидить у позі Адама з фрески Мікеланджело. Хтось зі старших побачив і сміється. Міліціонер уже вдяг свої сині галіфе, курить «Біломор» і скоса зазирає на мій малюнок. Кидає Мількові:

– Ну ти, батяре, справді схожий.

Хтось із молодиків, примруживши око, пропонує:

– Тепер Янку змалюй, – і показує мені на дебелу дівчину. Вона на голе тіло вдягла благеньку ситцеву суконку й розвішує на кущах чорні величезні труси та бюстгалтер із сірого цупкого полотна.

– Вона в аркуш не влізе, – резюмує міліціонер.

На що хтось таки з молодиків додає:

– Та й далеченько – усього наш маляр не розгледить. От нехай він іде до зеленбуду. Там і Янка, і все бабство після роботи голяка бовтаються.

– А ти що – підглядав? – питає міліціонер.

– Для чого підглядати – там із цього берега добре все видно. Дивись – не хочу.

– Ну, ну, – поблажливо похитує міліціонер головою.

А я собі зразу зауважую: «О! Так той зеленбуд в кінці вулиці, на якій я живу. Там ще вбога хатина лемка-коняра. Ну й якісь будівлі, де дівчата із зеленбуду після роботи складають реманент.

Хлопці просять у мене малюнок. Хочуть показати жіноцтву.

Та міліціонер спиняє.

– Не треба. Баби таке вигадають і розплещуть скрізь. Не треба…

На тому моє малювання оголеної чоловічої натури в польових умовах закінчується. (Прошу не плутати мої польові етюди з «дослідженнями» однієї противсюшки.) Але те, що було згадано про купелю біля зеленбуду, я добре собі запам’ятав…

Наступного дня, саме ополудні, пішов туди й добре роздивився. Просто дивне місце. Річка тут перестає стрибати по каменях і спокійно розливається плесом. Зразу до води не підступитись – густі лози й ціла череда темно-зелених вільх. У клінці заростей величезна старезна вільха. Чорностовбурна вільха. А листя в неї темно-зелене, майже чорне.

Далеко сісти – нічого до пуття не роздивишся. Однак вирішую сісти подалі. І не перед кінцем робочого дня, а десь трохи загодя, пообіді.

І справді місце для купелі чудове. Праворуч нависає над склистим плесом, наче масної води смарагдово-чорне віття вільхи. Ліворуч – високі вербові кущі. А посередині купеля з вузесенькою смужкою піску. Це єдине місце на березі, де є пісок. Тільки тут.

Тихий плин води відбиває високий берег, перегнутий догори дриґом. По тому, правому, берегу понад самісінькою водою йдуть якісь сільські жінки з кошиками і за спиною, і спереду.

Далі вузька смужка зеленого лужка. По ньому розбрелися руді, плямисті й чорні корови. Угорі над лугом ідуть вервечкою корови схилом крутої гори. Усі руді. За коровами дріботять кози. І забігають угору по схилу на кам’янисті урвища. Смакують там якусь їм одним відому травичку. Пастух лається, хльоскає вандою й кидає в них камінцями.

А по небу пливуть сліпучо-білі, пухнасті хмари, від них по кучерявому схилу гори по яскравому лугові, по жовтавій склистій воді перебігають розпливчасті блакитні тіні. Працювати не хочеться.

Хочеться розлягтися голічерева й дивитись з-під мого солом’яного бриля на непорушну баню блакитного неба і як нею прокочуються сліпучо-перлинні хмари та зникають за крутою зеленою стіною схилу.

Але треба ставати до роботи, щоб перші, хто прийдуть до купелі, бачили малюнок у роботі. Першою з’являється дівчина з сапою по плечі. Її обличчя мені видається знайомим. Але я не пригадую, щоб я з нею розмовляв.

Спиняється біля мене й зазирає в альбом.

І нараз питає:

– То ти справді голого Мілька малював?

– То й що?

– А нічого. Просто хлопці дуже сміялись.

– А що Мілько?

– Мількові хоч би що… То такий хлопак, хоч і молодий…

– А ти що – стара?

– А вже старша за Мілька… Про таких, як Мілько, кажуть, що в нього курка пацьо мала… Ну, добре, я пішла… Тільки дивись, мене, як Мілька, не малюй…

– А ти що – голяка будеш купатись?

– Спитав! Що я буду в трусах намилюватись? Дивись, мене не малюй… – І посварила мене пальцем і якось дивно подивилась, ніби підманювала поглядом. Та й пішла до купелі. Поклала сапу на траву й той вузлик, що був почеплений на неї. Почала стягувати зіпрану злинялу блакитну суконку.

Саме тоді я відвернувся й заходився в повну силу набирати стовбур вільхи.

За якийсь час обернувся до купелі. Знайома-незнайома дівчина вже зайшла у воду. Якраз так, що вода закрила лоно. Стояла боком до мене, намилювала черево. Швиденько витяг із капшука аркуш паперу. На ньому раніше почав малювати лемка з бондарні. Склав аркуш навпіл і на чистому боці заходився шкрябати свій перший малюнок жіночої оголеної натури. Малював поквапливо, по кілька разів перетирав гумкою невірні штрихи. Хоча це ніяк не покращувало зображення.

Поки гибів над цим аркушиком і намагався олівчиком передати захват від її пружних рожевих цицьок, вона кілька разів поглядала в мій бік. Проте нічого не крикнула й знову пальцем не сварила. Хоча добре бачила: я її малюю!

Отак все розпочалось 7 серпня 1954 року. А далі – пішло-поїхало. Хоча спочатку діло йшло та їхало не завжди вдало…

До тієї купелі я ще кілька разів приходив. Щось там помалював, але з часом і за переїздами воно загубилось.

1955 рік – рік порожній. Жодного малюнку оголеної натури. Та ще й до всього під час літніх мандрів мене прихопило з животом. Так міцно, що потрапив до «Цитаделі». Був у Лаврі такий закапелок, де приміщувалась інфекційна лікарня. З лівого боку верхня Лавра з музеями та училищами й усілякими опудалами та кістяками в Трапезній церкві. Там влаштували антирелігійний музей. З другого боку, праворуч, і внизу – монастир. До його закриття Микитою Кукурудзником лишалось цілих п’ять років. І тоді ще не забетонували (за партійною вказівкою) джерело святого Антонія. Ну, як джерело «мракобєсія» і «нєжєлательного паломнічества». Тому Лаврська Велика дзвіниця не репалась і не хилилась. Бо під неї не затікали підземні токи води, що були перепинені цементом у джерелі святого Антонія.

До «Цитаделі», власне, до інфекційної лікарні потрапляли, проминувши головний вхід, ідучи вздовж муру. А потім зразу ліворуч униз по чи то вулиці, чи то провулку, вимощеному диким камінням. Добре, що тоді дівки та молодиці не ходили на таких шпильках, як зараз.

Паскудство почалось із першого дня. Як потрапив до лікарні, то й різачка і кров припинились. Можна було вважати, що жодної дезинтерії в мене не було.

А потрапив у халепу – сиди тихо.

Розповідати про всі ті уколи, мазки та зазирання у ваші нутрощі за допомогою всяких там «перископів» і «дзеркал», певно, не варто. Неприємно, принизливо й болюче.

Але палата була ексклюзивна, як тепер, де треба і не треба, кажуть.

Дуже-дуже високо, якраз над головою, заґратоване велике вікно. Тьмяне скло, заросле якоюсь патиною. За ним частина побіленої цегляної стіни. Тільки крейда теж, як і скло, покрита пилом. Тому стіна не біла, а сіра стала від часу. Брехати не хочеться, але весь час мені ввижається, що й «колючка» поверх стіни…

Палата з височенною стелею. І в ній чи то дванадцять, чи то чотирнадцять чоловік.

Праворуч і по діагоналі від мене лежить великий окостуватий дядечко. Він зводиться дуже рідко, і лише тоді видно, який він високий та худий. Тут усі про всіх все знають. Кажуть, що він військовий і в нього тропічна дезинтерія. Не відаю, чи ми допомагали в ті роки комусь у якомусь тропічному закапелку глобуса. Найдалі від мене лежали двоє. У них, крім срачки, був ще туберкульоз. Певно, що в закритій формі. Хоча…