Моi Дiкамерони - Страница 11

А вже й четвертого настав час. То я згадав про добрий пшеничний хліб, що його спекла до мого від’їзду бабуся Мокрина. Ділю хліб на шматки, і четвертий кавун наминаємо з білим пухким хлібом.

Бабусин хліб був кращий за знамениту київську паляницю 50—60-х років. Але сьогодні й київської паляниці немає. І мало хто її пам’ятає. Певно небавом і про Київ київський згадка зникне.

Кавуни, що лишились, сховали в бур’яні. З’їмо в обід.

Лежимо на теплій землі. З легеньким павітром напливає густий, терпкий дух квітучих соняшників. До нього домішується гіркуватий аромат низенького сріблястого полину, євшану.

Унизу, у розлогій Совиній балці, поволеньки бредуть корови. Далі звиви балки з великими й пологими схилами. Її сухе русло десь розчиняється на сході в легкій фіалково-блакитній юзі між розлогими грудами.

І на одному груді малесенький вітрячок, мов комарик, поволі, але невпинно махає крилами. Це єдиний гороб’ївський вітряк, що вцілів і в колективізацію, і у війну.

Більше я не був у тій балці Совиній. Ані в дідовому селі, ані на станції Користівка.

Тож якщо і початок року, і літо минули в мене без дівчат, то під Новий рік справа зрушилась.

Усе влаштував Швандя. Ми з ним провчились перших чотири класи. Я вступив до художньої школи, а Швандя зник. Потім раптом з’явився. Як я тепер розумію, тому що в мене можна було чомусь навчитись. А він поволі починав малювати. Та не про це зараз мова. У мене була добра компанія – хороші хлопці і пристойні дівчата. Збиралися на чиїсь іменини, на якісь свята просто потанцювати. Збирались у дівчат. І на всіх наших вечірках був хтось зі старших. Ну й пильнував, щоб «всьо било прістойно». Я вже збирався зустрічати Новий 1957 рік із тими дівчатами і хлопцями, коли Швандя мені каже:

– Є пропозиція добре гульнути. Підписуєшся?

– А дівки будуть?

– Дівки вже є.

– Так у чому тоді справа?

– У башлях. Дівки закусь приготують, а випивон і сітро наше.

– Музичка?

– Їхня. Кажуть, «на костях» і нові платівки. Але що саме, я не знаю, тому підстрахуйся. У тебе ж є платівки?

– Та трохи.

– Ну от і порядок.

Я тоді одержував стипендію, і на Новорічний забалдон я її всю й бухнув, тобто цілих п’ятнадцять рубчиків.

Отож, маємо оковиту, напівсолодке шампанське й рожевий портвейн. Я ще для підстраховки купив докторської ковбаски та краківської.

Вечір під Новий 1957 рік казковий, не брешу. Тихо сиплеться лапатий сніг. Мороз десь градусів п’ять-шість, не більше. Ліхтарі теплим світлом малюють гала на свіжому снігу. У всіх старосвітських будиночках Кудрявця світяться вікна. Поверх фіранок на вершках ялинок видно блискучі іграшки. Десь уже з кватирки бацає «Ріоріта». На вулицях броунівський рух, хоча мета всіх перехожих відома – святковий стіл.

Швандя стоїть унизу сходів свого будинку з «Біломором» в правому кутку рота. Не торкаючися цигарки руками, по-блатному, перекидає в лівий куток.

– Давай! – вітає мене кивком своєї широкої будки. Але не вниз киває, а вгору піднімає підборіддя. – Треба сісти за стіл до курантів.

– Так куди йдемо? Далеко?

– Не кудикай! – Швандя тепер повертає «Біломор» на попереднє місце. – На Кожум’яках хавира.

– Старих не буде?

– Я що – дурний? У Таськи батьки кудись на три дні подалися ще вчора.

– А хто така Таська?

– Хазяйка хавири. Вона й дівок приведе.

До нас ще приєднуються двоє хлопців. Один Сашко, іншого не пам’ятаю, бо я його ніколи не бачив.

Топаємо по Нестерівському провулку, по кам’яному мосту на Воскресенський узвіз. Ну на узвозі рух справді святковий: одні вниз і хідниками, і бруківкою на Поділ, другі їм із Подолу назустріч до Старого міста.

Сьогодні Вознесенського узвозу, власне, немає. А тоді від моста вниз один будиночок тулиться, ліпиться до другого. Та все садочки яблуневі й вишневі в дивовижному сніговому вбранні.

Коли ми добулися до кінця узвозу, сніг почав просто вивалюватись із низького неба.

І на хавиру до Таськи ми вступали, як чотири діди морози. Крім вертлявої Тасі, ще четверо дівчат, якісь напружені.

Чи ми спершу ручкались і називались, чи вже за столом познайомилися – не пам’ятаю.

Я був проти того, щоб до бою курантів перехилити по чарці. Та Швандя, обернувшись до мене всім тулубом із непорушною шиєю, із притиском пояснив:

– Не годиться старий рік проводити на суху. Ціди нам казьонки, дівчатам давай портвешку.

Я не став наливати хлопцям оковиту. Передав Шванді, а Швандя Сашкові: Сашко й розливав. Я гарливо націдив дівчатам рожевого портвейну, і собі також.

Дівки на мене подивились, як на слабака чи недоумкуватого. Але промовчали.

А так трапилось, що ще не забряжчали московські куранти, як з’явився традиційний настрій.

Під дзвін курантів я вправно відкоркував шампанське… і точно поцілив у скляну якусь фігурку! У друзки…

Таська жалісливо вигукнула:

– Ой!

На що Швандя авторитетно зауважив:

– Це на щастя! – І запив шампанське стопариком оковитої, авторитетно пояснивши: – Це звьозди Кремля, або… шипучка з прицепом.

Після шампанського, оковитої, портвейну, ще якоїсь там наливки компанія по-справжньому звеселилася й почався маленький звіринець.

Швандя, відкинувши дебеле тіло на спинку дивана, ганяв уже не «Біломор», а «Казбек» з кутка в куток рота.

Того четвертого одна з дівчат учила танцювати танго. І не стільки він її притискав до себе, як вона до нього притискалася.

Сашко на ногах тримався добре, хоча вихилив більше за всіх. Коли котрась із дівчат запросила його на танок, він відповів, що танцювати не вміє, а от гавкає краще за всіх.

Дівчині його талант сподобався. Вона поставила його навкарачки. Сіла коло нього навпочіпки й годувала тюлькою в томаті. Так делікатно виловлювала із соку рибку, відставивши мізинчик. Другою рукою гладила Сашка по його волячій шиї й ласкаво приговорювала:

– Какая у мєня харошая сабачка…

Я на той час вже надригався в танцях, тому по черзі тягав чотирьох дівчат по рипучих дошках старого будиночка під щемну мелодію «Кумпарсіти». І досі, як чую цю мелодію, згадую, які в тих дівчат були тугі циці.

Таська «на костях» мала «Караван» Елінгтона, «бугі-вугі» та «Чубчик» Петра Лещенка. Ну, їх ми «протанцювали» по одному-два рази, бо Таська берегла ці тонкі платівки, записані на рентгенівській плівці.

Коли я по кілька разів протанцював, позажимався з усіма дівками, хтось із них вигукнув:

– Чого ми сидимо в хаті? Пішли грати в сніжки!

Усі, мов шалені, викотились надвір, навіть Сашко зі своєю «собачницею». Я думав, що він впився, як чіп. Але він, не зважаючи на всякі дивні пози, як ото в кунг-фу, жодного разу не впав.

Швандя «держал марку» приблатньонного та з височини веранди споглядав нашу веселу забаву.

Після галасливого ігрища всі знов подерлися по сходах на веранду й завалились у хавиру. І чогось за столом нас стало більше на пару хлопців і дівчат. Дівчата були всі в порядку. Але мене, крім Таськи, більше ніхто не цікавив. Яка вона була? Та таки гарна дівка. Каштанове волосся просто пінилось на голові великою копицею. Рівненькі чорні брівки. Не вищипані. Я добре роздивився, коли її скроня торкалась мого підборіддя. Очі в масть – карі, темно-карі. Носик рівненький. Вуста маленькі, нижня губка – вишенькою. А підборіддя гостре. Може, через це підборіддя скидалась на таку собі лисичку.

Танцювали ми з нею, танцювали, та й домовились, що за три дні малюватиму її, коли батьки підуть на роботу. І вони ніколи не повертались раніше від шостої.

Таська не підвела. Усе було так, як і домовились. Спочатку й подружки в неї сиділи. І дивились, як я роблю підготовчий малюнок для акварелі. Та скоро їм набридло й вони вшились геть.

Що Таська позувала мені в червоно-коричневім халаті, то поступово я спустив його з плечей. Вона сама нічого не робила, але й моїх рук не відхиляла.

Коли взявся за бретельку, в коридорні двері закуркали й щось весело загукали.