Мiжконтинентальний вузол - Страница 52

— Гаразд, повернемося до чемодана… Ви підтверджуєте, що не дарували його Іванову?

— Ні, я так категорично не говорив би… Я сказав, що не пам'ятаю. Я ж не хочу вводити вас в оману… Я не пам'ятаю…

— Ви пам'ятаєте, Геннадію Олександровичу, ви все дуже добре пам'ятаєте…

— Та ні! Іванов міг сам купити цей чемодан! Чому я?!

— Він не міг купити цього чемодана.

— Чому?! Він завжди любив елегантні речі, особливо закордонні, він…

— Він не міг купити цього чемодана, — повторив Славін. — Справа в тому, що чемоданів цієї фірми ніколи не закуповував Зовнішній торг. Жодного разу. Вони занадто дорогі, люксові. На Садово-Сінній боялися, що на такий товар не буде попиту в масового покупця, а ми ж про нього мусимо думати насамперед…

— Звичайно, — підтвердив Кульков, — абсолютно зрозуміло, що насамперед треба думати про запити трудящих.

Славін одвів погляд від обличчя Кулькова, надовго замовк, потім підійшов до чемодана, відкрив Його, мовчки показав, як закладається інформація в тайник, зроблений не кустарно, а цілком професіонально, з протимагнітним захистом, — робота лабораторій ЦРУ, — і, не обертаючись, сказав:

— Тут відбитки ваших пальців, Геннадію Олександровичу. Адже саме ви завжди проводжали Іванова у відрядження… Використовуючи його як кур'єра… Доти, поки вам не наказали написати на нього донос, щоб самому перейти до академіка Криловського… Мабуть, за поданням Олега Володимировича Пеньковського… Отже, працювати на ЦРУ ви почали не в позаминулому році, а зна-ачно раніше… Ідіть-но в камеру й готуйтеся до допитів слідчого.

— Ні! — тонко заверещав Кульков і впав на коліна. — Ні! Я хочу спокутувати! Зрозумійте, мені соромно! Я не приховую! Мені страшенно соромно за все, що було! Не позбавляйте мене можливості спокутувати хоч трохи мою провину! Благаю вас, Іване Івановичу!

— Ви встаньте, — сказав Славін. — Я не терплю істерик. У чоловіків тим більше… Коли ви хочете спокутувати свою провину, — звичайно, хоч у якійсь мірі, — поясніть на пальцях значення слова «Ліберті»?

— Що?! — Кульков удав, ніби не зрозумів. — Про що ви?!

— Не треба відтягувати час. Або ви поясните мені, що це таке, або я поясню вам, але це буде наша остання зустріч, Геннадію Олександровичу…

Кульков знову побачив близько обличчя Роберта, згадав його слова; все йде саме так, як той і говорив; тільки продовжувати гру, тільки не зірватися б, тільки поводитися так, як почав, тоді я вирвусь…

Вставши з підлоги, Кульков тяжко зітхнув, потер обличчя долонями й відповів:

— Операція «Ліберті» полягає в тому, щоб за цим умовним сигналом мій безпосередній керівник з ЦРУ Гаррі Сайтон приїхав у столицю Німецької Демократичної Республіки і там нелегально зустрівся зі мною.

— Навіщо?

— Для обговорення варіантів мого переїзду на Захід.

— А які варіанти можливі?

— Перший варіант: він вручає мені американський паспорт і квиток на поїзд… Другий: літаком, але через третю країну, найімовірніше африканського континенту…

— Ви добре пам'ятаєте Гаррі Сайгона?

— Так! Я зразу ж упізнаю його! Ви захопите його з доказами!

— Ви маєте на увазі американський паспорт з вашою фотографією?

— Звичайно.

— Де й коли ви зустрічалися з Гаррі Сайгоном?

— Уперше в Парижі, коли він передав мені цей триклятущий чемодан.

— А вдруге?

— Через рік… У Женеві… Саме він запропонував мені усунути Георгія Яковича з тієї посади, де той тоді працював…

— Він розмовляв з вами про Пеньковського?

— Так.

— Коли?

— Практично під час кожної з цих зустрічей.

— Він казав вам, що Пеньковський їхній агент?

— Ні.

— Впевнені?

— Звичайно.

— Що його цікавило в Пеньковському?

— Все.

— А що ви йому відповідали?

— Я?

— Ну, звісно, не я, — посміхнувся Славін. — Я знав би, що йому треба відповісти.

— Я намагався давати обтічні відповіді.

— Чому?

— Не знаю… Я боявся Пеньковського… Я думав, що це перевірка…

— Ви думали, що це перевірка, — знову повторив Славін і, не кваплячись, майже по складах запитав: — Скажіть, а скільки варіантів і значень дав цей Сайтон для використання слова «Ліберті» в шифровці?

Обличчя Кулькова знову потекло; Славін зрозумів, що вгадав; бійся везіння спочатку, згадав він слова Абеля, той часто повторював саме цю фразу; зараз Кульков поставить якесь запитання, щоб виграти час.

— Що ви маєте на увазі? — спитав нарешті Кульков, облизавши сухі губи.

— Нічого, — втомлено відповів Славін, — абсолютно нічого. Але від того, як ви відповісте, залежить тільки одне: чи повірю я вам, чи ні. Конкретно: приймемо ми вашу пропозицію про поїздку в Берлін чи відхилимо… Не поспішайте говорити… Йдіть у камеру й подумайте…

… На повідомлення Кулькова, яке він заклав у контейнер-тайник, — звичайно, під контролем контррозвідників — і яке взяв через п'ятнадцять хвилин Роберт Юрс, радіо-відповідь, як це бувало раніше, того ж дня не надійшла.

КДБ не знало, що негайно після прочитання інформації «Н-52» московська резидентура ЦРУ надіслала в Ленглі шифрограму: одна з цифр написана «Н-52» таким чином, як було обумовлено заздалегідь, — на випадок його провалу.

… Прочитавши розшифроване повідомлення, ЗДРО простяг ноги, закинув руки за голову й заплющив очі, він не знав, радіти цій новині чи сумувати; будь-який агент приречений, тільки коли це трапиться; зараз важливо інше: чи настав час, коли вигідний провал «Н-52» і, відповідно, розиграш «Ліберті», чи цей час ще не настав; рано, пізно, ие встиг, поспішив, — значення не має; час настав чи ні, ось у чому річ…

… Кузані подзвонив Степанову; довго слухав гудки, тільки потім зрозумів, що його немає, поїхав; ти ж сам віддав йому машину; голова зовсім не варить, ось що значить шок.

Він дав відбій; посидів замислено з трубкою в чавунній руці; якщо я приречений на те, щоб бути сьогодні самотнім, нап'юсь, як тварюка, а мої ліки від серцевих перебоїв скінчилися, серце розірветься, прикро; жаль Стіва; пиндючиться, але ж дитина, я йому ще років три потрібен, поки там захистить докторську й одержить місце в хорошому інституті… На жаль, без галантерейника з мафії Равіньйолі, «почесного консула» Італії у Лос-Анджелесі, нічогісінько не вийде… Та ні, чому ж, заперечив він собі, рано чи пізно вийде, Стів дуже талановитий математик. Тільки шкода часу… На те, щоб зайняти плацдарм у нього — без моєї допомоги — піде зайвих п'ять, а то й шість років, а їх не повернеш… У його літа не думають про те, що прогаяного не надолужиш, це тільки в моєму віці близько бачиш безокий жах цієї непоправності, особливо коли спостерігаєш розкопки, де вчені промірюють черепочки… А може, це череп якогось Моцарта? Антропологів не цікавить, що було всередині, вони судять про вигляд по черепу та по кістках, логіки…

Кузані набрав номер, відповіла дівчина.

— Добрий вечір, — сказав він, — де ваш колега?

— О мосьє, в мене три колеги! Який вас цікавить?

— Той що вчився у Штатах.

— Це Жюль! Хвилинку, я покличу його! Він п'є каву в барі…

Жюль узяв трубку через кілька секунд; він біг, чи що, подумав Кузані; потім зрозумів: дівчина перемкнула телефон на бар, — вони тепер, як і ми, наскрізь телефонізувалися, навіть у туалетах поставили апарати.

— Послухайте, — сказав Кузані, — тут у вас у місті є «колл-герлс»[13]?

— Я маю подивитися вечірню газету, сер, — відповів Жюль. — Там повинні бути номери телефонів… Який тип вам більше до вподоби? Блондинка? Брюнетка?

— Ви хоча б при вашій колезі не говорили, — зауважив Кузані, — вона ж зовсім молоденька…

— У неї двоє дітей, — розсміявся Жюль. — І потім, це нормально: мужчина, одірваний від домашнього вогнища, має право знайти заспокоєння в товаристві подружки…

… Прийшла висока, дуже красива жінка років двадцяти шести, одягнена визивно розкішно; англійської не знала зовсім.