Мiжконтинентальний вузол - Страница 19

… Юджин радий мене бачити тому, що наші долі схожі; обидва самітні, віддали себе роботі й дітям; я — Лису і Бембі, він — Стівену; тільки я з Надею розлучився, а дружина, яку він кохав безмірно, померла, коли хлопчикові було три роки. Юджин намагається виражати себе в кіно по-своєму, і я намагаюсь робити те саме; йому за це перепадає, та й зі мною не дуже носяться. Тільки спринтер на біговій доріжці не встигає зненавидіти тих, хто біжить поряд: одинадцять секунд, повна самовіддача, а потім — у разі невдачі — розбирайся з тренером на моніторі, вину звалювати ні на кого, переможець — він і є переможець; а спробуй розберись у кіночестолюбстві, кожен тягне ковдру на себе, критеріїв немає, суцільні власні уподобання і тут, і там…

— Випити хочеш? — спитав Юджин.

— Боюсь.

— Тут про це ніхто не дізнається, — сказав Кузані, — загниваючий Захід, усі сидять із склянкою, тільки п'яних немає, п'яних тут з роботи виганяють.

Степанов усміхнувся:

— У нас немає сухого закону… Не вір базіканню… Просто я дуже боюся, що завтра розвалюватиметься потилиця…

Кузані зітхнув, похитав кудлатою, вже сивуватою головою; викапаний італійський актор Раф Валлоне; що значить кров: американець у четвертому коліні, а все одно вгадується породистий римлянин.

— Я боюся того самого. Тільки я ще й глухнути почав. І це дуже погано, Дім.

— А я сліпну. Можна посперечатися, що гірше.

— Сперечатися не треба: глухота — гірше. Коли тобі п'ятдесят три, і ти нічого не чуєш, це дратує твого сина, який звик говорити дуже тихо, а ти злишся на себе, що не можеш зрозуміти, про що він говорить, і тоді хлопець починає люто кричати, і стає так страшно й порожньо, старик, так самотньо, що у відчаї хочеться утнути щось неймовірне, таке, що зробить тебе новим Гете, і в тебе закохається прекрасна дівчина — закохуються ж не тільки в торс, закохуються і в розум?!

Звичайно, ні, подумав Степанов, але заперечувати не став, кивнув; Кузані все зрозумів, досадливо махнув рукою, попросив офіціанта принести хайбол.

— Ти як хочеш, а я все-таки вип'ю… Знаєш чому? Я поясню тобі, Дім… Старію і втрачаю сина… А це все одно, що втратити самого себе. Намагаюся заново знайти силу в роботі, та коли роблю перерву, хоч на тиждень, думки розривають голову, а це погано, в цьому щось від жіночого клімаксу, нав'язливість якась, постійна дурість і безлад…

Степанов закурив, тяжко затягся, знизав плечима.

— В тобі сидять батьківські ревнощі, Юджин. Соромно. Скільки зараз Стівену? Двадцять шість?

— Через півроку буде двадцять чотири.

— От бачиш. А він і досі з тобою. Зрозумій же хлопця… Згадай себе в його роки…

Кузані знову похитав головою:

— Знаєш лекції доктора Спока? Його перші лекції: «Доброта, з дитиною можлива тільки доброта, тільки надмірна доброта сприяє народженню мужньої і чесної людини». А чим Спок закінчив? Не знаєш? «Строгість. Конче потрібна строгість. Авторитет батьків подібний до авторитету тренера з гірських лиж. А той кричить і б'є палицею по сідниці, якщо учень не робить так, як треба. І тренера поважають». Батьки повинні стати подібними до тренерів: не треба всього себе віддавати дітям, потрібна вимогливість, постійна демонстрація власного розуму, досвіду й сили. Тільки тоді з'явиться авторитет. І тільки після того, як він з'явиться, калькульована доля доброти… Стівен виконує всі доручення свого професора, бо знає: не зробить, як треба, — вилетить к бісовій матері з докторантури. Я ніколи нічого йому не забороняв, не карав, не вимагав, а просив… Я його тільки гладив… Ось він і приходить до мене лише в ті дні, коли в його подруги починаються місячні: вона в цей час скаженіє, ну, а він лащиться до мене… А мине чотири дні — і знову до неї… А я сам… В обіймах з диктофоном. І друкарською машинкою. Та ще й глухий. Як тобі це, га?

— Немає нічого негіднішого за ревнощі, — сказав Степанов. — Ти його ревнуєш. Ти вважаєш його власністю, п він особистість, він відгалузився. А те, що дітям не можна показувати вікових недугів — тут твоя правда; роздратованість — небезпечна штука в стосунках між поколіннями.

— Я не ревную його, — чомусь сердячись, мовив Кузані, й до дна випив хайбол. — Просто страшенно жаль, що так швидко промайнуло життя, і ніколи вже, ніколи, ніколи, ніколи не стати мені Гете. Я Кузані, цим і треба бути вдоволеним… Отож нема чого тішити себе ілюзіями: лишилася самотність. Що ти робитимеш сьогодні ввечері?

— Диктуюсь. Дзвонитиме Москва.

— А потім?

— Вони виходять на зв'язок о першій ночі.

— Ну то й що? Давай після цього походимо разом?

Я його ніколи не бачив таким, подумав Степанов, він підупав за ці три роки; багато набрав у мистецтві, вирвався вперед, порвав фінішну стрічку роздертими до крові грудьми і здав. Мабуть, і мене чекає такий фінал, а прикро.

— Приходь в «Епсом», знаєш цей готель?

— Знайду. Я розповім тобі про те, що зараз хочу робити, ти розповіси мені про своє, а потім підемо гуляти на озеро… Там світанки такі, що перестаєш відчувати страх перед останнім днем… Кожний світанок на озері — як молитва надії… Я прийду годині об одинадцятій, можна? Я не заважатиму тобі, обіцяю…

— Заважай на здоров'я, — всміхнувся Степанов. — Мені краще працюється, коли заважають…

— Знаєш, я навигадував усякої всячини для нового фільму, а тут раптом зрозумів, що записував не якусь нісенітницю, а правду, не відому мені раніше… І стало ще страшніше, — ну її до біса, цю правду! Хочу знімати розважальне кіно, з Аленом Делоном і Бельмондо! Хай собі палять з двостволок! Рятують проституток, відкриваючи в них, у кожній без винятку, нову богоматір! Я вліз по самі вуха в лайно, бо сконструював ескіз правди, не здогадуючись навіть, як це страшно…

— Ти коли відпочивав останній раз?

— А ти?

— Якщо ми взяли на себе важкий тягар бути психами й працювати без відпочинку, — зауважив Степанов, — то й за це доводилося розплачуватись… Робота — добро, а хіба добро залишається не покараним? — Він посміхнувся. — Ніщо так не накликає на себе немилість, як бажання зробити благо ближньому… Тобі не спадало на думку лягти в психічку, щоб у череп вмонтували рятівний датчик спокою?

Кузані довго мовчав, потім, наблизившись до Степанова, тихо сказав:

— У мене таке відчуття, що зараз у Штатах нагнітаються якісь могутні таємничі сили, які роблять усе, аби тільки зірвати переговори.

— Ставити запитання «чому», мабуть, наївно?

— Безжально. Бо я на нього не можу відповісти. Іде битва гігантів. І в цій страхітливій боротьбі магнатів той, хто будує страшні бомбардувальники, тепер подібний до агнця божого в порівнянні з молодими інтелектуалами, вихованими на ідеях Відродження і на жахові апокаліпсиса, які вклали свої мільярди в ракетні комплекси… «Як авіація свого часу прийшла на зміну пасажирським лайнерам — в розумінні масовості й швидкості перевезень, пік і авіація тепер мусить поступитися місцем ракетам». Усе інше, кажуть вони, всі ці розмови про агресію, стримумання, гонку озброєнь, космічні зонти, — від лукавого; «старигани, зійдіть з дороги прогресу!» А все впирається в те, кому конгрес відпустить мільярди: їм чи їхнім авіаконкурентам. «Локхід», який і ми, і ви так зловісно розписували в газетах, сьогодні бажаніший мирному виходові і конфронтації, ніж прагнення ракетних інтелектуалів, сповнених демократизму й розкованої людської простоти… Не та правда, яку я вгадав… Але я не геній і не можу придумати фіналу, Дмитре, а сценарію без фіналу нема, це казна-що… Я відчув безпорадність… А взяті в продюсера гроші треба відробити. Як?

— Цікаво, — відповів Степанов. — Тільки знаєш що? Нудь ласка, не сердься на Стівена, у нас з тобою немає нікого ближчого за дітей… І мирись, інакше не зможеш працювати…

Професор Яхминцев, начальник відділу, в якому працював Іванов, був високий і стрункий; сива шевелюра старанно укладена; волосся, незважаючи на те, що професорові давно виповнилося шістдесят, здавалося густим, немов дротяним (невже лакує, подумав Славін; а взагалі — це дрібниці, нехай собі, але ж у кожному з нас із юності закладено щось таке, через що неможливо переступити; на Заході багато чоловіків роблять манікюр, і це звичайна річ, хоч страшенно дорого, а для мене така людина бридка, викликає почуття огиди, хоч добре розумію, що це не так).