Мiстичний вальс - Страница 3

— Я з тобою розмовляю, — нагадав Валентин. Світлана зупинилась і різко, немов карбуючи кожне слово, мовила:

— Не тільки ти можеш поводитись зі мною так, наче я пранцювата, любий! Я теж маю право на подібну люб’язність! О, так, дякую, що не сахаєшся від мене, коли я сідаю поруч.

— Ти сама винна! Твоя поведінка…

— Щось я не пригадую, чи обговорювали ми мою поведінку, коли ти тягнув мене у ліжко? Здається, що ні! Тоді вона тебе не хвилювала! Чи навіть грала тобі на руку, га?

Валентин миттю зів’яв.

— Але ж ти не пішла… не погодилась! Твоєму австріякові більший кусень відламався!

— Залиш Крістіана у спокої і не називай його австріяком! Він же тебе хохлом не нарікає! Май хоч трохи поваги до людини!

— І як він у ліжку, добре тебе відповажав?

— Спасибі, не ваше діло!

У Лани засвербіла права долоня — вірна ознака того, що комусь не завадило б дати по пиці, але дівчина вже вкотре лиш міцніше стиснула руки. Пройшли ті часи, коли вона захищала свою честь, як голодний пес кістку. А силою якщо і можна щось змінити у світі, так це думку твого опонента — із поганої на ще гіршу, і хати — на руїни. З цих пелюшок Світлана вже виросла.

— Світлано!

— Валентине, дай мені спокій! Послухай, — відкидаючи з плеча грайливе звивисте пасмо волосся, продовжила вона, — я дуже вдячна, що ти заступився за мене перед тим смугастим дебілом, і все таке інше, але мені дійсно треба йти. Поїзд на Львів за кілька годин, а в мене ще й кінь не валявся. Речі треба зібрати, — Світлана потихеньку крокувала до виходу. — Узяти щось поїсти в дорогу. Ну, ти розумієш…

— Я… — Валентин ухопив її за руку і змусив зупинитися. Не хотілось вириватися на очах у захоплених глядачів, що стирчали з усіх дверей, немов морквяні хвости із землі, тому Лана зупинилася.

— Що?

— Там, у Стояна… на нараді… ти так дивилася на мене… Хотіла щось спитати?

В серці у Лани щось кольнуло — так, легенько, немов сита вже комашка, яка кусає більш за звичкою, ніж від голоду. Що то було? Відлуння давнього прагнення мати родинний затишок і чоловіка, гарного внутрішньо та зовні? Голос Світлани пом’якшав.

— Хотіла. Про твої плани на Різдво. Та тепер це вже не суттєво, чи не так?

— Це завжди не суттєво, — відрубав Валентин, синіючи від роздратування, немов той пан, чия борода міняла колір перед черговим убивством надто допитливої жінки. — Усі свята я проводжу з дружиною та сином. Із сім’єю. І тобі це відомо!

Бац-бац! Здається, ляпас дістала вона. Так тобі і треба, добра самаритянко. Головне для чоловіка вчасно згадати, що він одружений!

— Я рада. За тебе. А ось за твою сім’ю — не дуже.

Вирвавши руку з чіпких пальців Валентина, вона стрімко пішла до ліфта.

— Гей, Лано, — крик начальника експертного відділу наздогнав її вже на сходах, — що ти хотіла цим сказати?

— Тільки те, що сказала, Валю, — пробурмотіла вона, абсолютно не переймаючись тим, чує її хтось чи ні. — Веселого Різдва.

Як би там не було, а в поняття «Веселе Різдво» точно не входить прогулянка дощовим грудневим вечором по перону, із непід’йомною валізою в руці. У всякому разі, в її поняття Веселого Різдва, і щастя та веселощів узагалі.

Щось їй зовсім не смішно. Навіть чомусь не кумедно.

Невже вона остаточно втратила почуття гумору? І з чого б це? Чи не тому, що в шубі зараз надто жарко, і вона зупинилась на пальті, яке всім хороше, тільки не гумове, і ось зараз вона мокра, мокра її валіза, її сукня і її білизна, а до гарячого чаю і сухого купе цілих двадцять хвилин.

Хіба що поїзд подадуть завчасно…

Веселого Різдва тобі, рабо Божа Світлано!

І Тобі теж, Новонароджений!

Поїзд вже цокотів колесами, наближаючись до платформи, на якій скупчились ті поодинокі бідолахи, яких свято захопило зненацька й далеко від рідної домівки. Добре, вона в них хоч є, раптом із заздрістю помислила Світлана, оглядаючи мокрих, схожих, на застуджених ворон, пасажирів. Щасливі. Вони самі не знають, які вони щасливі. Вони їдуть додому.

«Цікаво, які сусіди по купе в мене будуть», — мляво подумала Лана, хоча насправді її це аніскільки не хвилювало. Вона відчувала в собі сили впоратись з командою зомбі, і з деяких пір не боялась нічого.

Головне, щоб її залишили в спокої. Щоб просто дали їй спокій і не рухали! Не намагались втягнути в розмову, чимось пригостити, не розпитували про те, звідки, куди і навіщо вона ще. Вона ненавиділа ці дорожні знайомства і порожні балачки.

Ти стаєш надто відлюдною, раба Божа Світлана. І надто самовпевненою!

Лана всміхнулась. Це почалося давно, відразу після того, як вона вийшла з лікарні, і вона нікому про це не розповідала. Варто їй лиш заїкнутись про те, що з нею розмовляє хтось чи щось від імені Бога, і все. Її швиденько відвезуть до божевільні, по дорозі співчутливо примовляючи: «Таки не витримала, бідна! Воно й не дивно, після стількох випробувань!» І хоча мало хто знав, що сталося з нею насправді, того, що лежало на поверхні, було більш ніж досить, аби з’їхати з глузду! Тільки от Лана божевільною себе не вважала. Принаймні, на даний момент.

Лана втягнула в купе свою мокру валізу, і сховала квиток, котрий за хвильку, проведену в руках провідника, теж добряче змокрів. По дорозі вона встигла відмахнутися від пропозиції: «Давай допоможу!», яка виходила від здоровенного бугая. Лану завжди цікавили дві речі: по-перше, чому більшість чоловіків відразу починає тобі «тикати», і по-друге, чому та ж таки більшість, говорячи: «Давай понесу валізу», хапається при цьому за твої сідниці.

В купе, крім неї, поки що нікого не було, і Світлана дозволила собі трохи помріяти: отак би і їхати самій усю дорогу, від Києва до Львова. Нікого поруч, тільки перестук коліс за вікном, дощ, мокрі дерева обабіч колії, що тягнуть гілки, мов руки, неначе вмовляючи тебе залишитись, гарячий чай з лимоном, книжка й ноги, накриті теплою ковдрою. Що вона там кинула в сумку, аби скоротити довгий зимовий вечір у дорозі? Здається, О’Генрі.

З коридору донісся гуркіт, який поховав надії Світлани на спокійну подорож, а за мить до купе увірвався смерч, вихор, на вигляд років семи, в теплій темно-синій куртці, на якій з правого боку красувалось вишите: «Ми, козаки, велика сила!», блакитних джинсах та чорних кросівках. Очі в сильного козака були неймовірно яскравої, немов молода трава у лузі, зелені, а з-під гостроверхої смушкової шапочки, яку він квапливо стягнув із голови, побачивши в купе жінку, посипались пасма золотавого, як добірна пшениця, волосся.

— Доброго здоров’я, — привіталось хлопченя. — Ви наша супутниця?

— Попутниця, — всміхнулась Світлана, стараючись не звертати уваги на гострий біль у серці. — Якщо ти не проти.

— Ну, думаю, ви придбали квиток. Так що проти я чи ні, це не має ніякого значення.

— Так, квиток я придбала, — підтвердила Лана. — Інакше мене просто викинули б із поїзда. Тепер ще б отримати твій дозвіл на проїзд, і я була б повністю щасливою.

Хлопчина метнув на неї підозрілий погляд, а потім розплився в широченній посмішці.

— Я стільки подорожую, — повідомив він із виглядом Лівінгстона, знайденого в чергових джунглях, — а в житті жодного разу не бачив, щоб когось викинули з потяга, — малий замислився і додав, — хіба що у фільмі із Сігалом. Ну, той, як його…

— Захоплення-2, — підказала Лана.

— Ага, точно, — зрадів малий. — Так тільки там бачив. А було б цікаво!

— Кому? — Світлана не витримала і засміялася. — Тобі чи тому, кого викинули?

У відповідь почулось істинно козацьке:

— Обом. А зараз вибачте мене, я маю допомогти мамі занести речі.

Лана ще хотіла спитати, чи мама подорожує сама, без татка, але смерч у синій куртці вже зник. Її ноги затремтіли і вона без сил опустилась на сидіння. Її синові було б стільки ж… майже стільки ж… на рік менше хіба що… Її маленькому хлопчику. Вона хотіла назвати сина Григорій — бадьорий, не сплячий, як не важко в це зараз повірити. Втім, якщо станеться диво і в неї будуть ще діти, первістка вона так і охрестить. Щоб сам не спав і мамі не давав, щоб кожною миттю свого життя, кожним рухом і жестом, кожною усмішкою стверджував її буття, її існування. Ставлення Лани до смугастого нещастя, яке сходило слиною, ледь забачивши її, ніякою мірою не змінило ставлення до імені. А те, що вона співала Грицьку… то так, забавка. Маленька бяка з її боку.