Мідний король - Страница 3

У небі проступили тьмаві зірки. Тьмаві – бо їх забивало сяяння Мірте. Розвіяр плив, намагаючись тепер зігрітись і не ставлячи іншої мети. Море теж світилося; глибоко під водою – Розвіяр злякався, як глибоко, – запалилися зеленкуваті вогники. У книзі про подорож на Осиний Ніс були сторінки про морських гадів – хапуна, усеїда, морського гачкаря, про донного дракона, називаного в просторіччі Утробою. Розвіяр ослабнув, уявивши, як у глибині моря під ним відкриваються вогненні очі і розгортаються гачки, хоботи й щупальці.

Поверхня води, потримавшись під підборіддям, сягнула губів. Потім ніздрів. Тоді Розвіяр пірнув і виринув, і знов пішов під воду з головою. Заборсався, не бажаючи здаватись, але майже одразу ж вибився з сили.

Налетів вітер із моря. На краю зору хитнулося щось, на мить закривши тьмаві зірки. Розвіяр рвонувся: йому привидівся човен, зовсім близько, поряд!

Величезне й темне, порожнє розгойдувалося на хвилях. Не човен; щось на кшталт круглого плоту з палкою посередині. Розвіяр кинувся до нього, заляскав по воді руками, розбиваючи віддзеркалення далеких вогнів і зір. Хотів ухопитися за край, але пальці зіслизнули. У відчаї, що вмирає так близько від спасіння, Розвіяр закричав й обіруч ухопився за дерев'яний край плавучої споруди.

Навалився ліктем. Віддихнув. Тепер принаймні його не затягне так просто вглиб, море не заковтне його, не перетравить; сопучи й кашляючи, Розвіяр виповз на край плоту, немов драглистий слимак.

Пліт хитнувся. Протилежний край піднявся над водою, а той, що на нього здерся хлопчик, пішов під воду. Розвіяр перебрався ближче до центру. Палю, що стирчала посередині дерев'яного кола, вивершував, як виявилося, круглий каганець із ґнотом і залишками олії.

Розвіяр привалився до цієї палки спиною.

Він не потоне. Він дочекається на цій штуці ранку, і тоді його підбере корабель… Хвилі м'яко погойдували дерев'яний круг, і здавалося, що він пливе кудись. «А може, мене винесе до берега?» – подумав Розвіяр і лизнув мокру долоню.

Солона вода не тамувала спраги. Навпаки, стало гірше. Розвіяр обхопив себе за плечі, намагаючись зігрітися. Тепер, у пітьмі, Мірте сяяв у всій своїй пишноті – Розвіярові здавалося, що до нього лине музика, така тонка й ніжна, як буває тільки від струн під смичком.

І в цю музику вплівся інший звук – розмірене ляскання. За кілька хвиль Розвіяр зрозумів, звідки воно долинало: чорний силует човна плив по залитій світлом воді. Човен був не гребний і не вітрильний – колісний. Гучніше за все були удари лопатей по воді, потім Розвіяр почув поскрипування вала й нерозбірливу пісеньку. Людина, що сиділа на кормі, тримала поперек колін довгу палку, і на кінці її то спалахувала, то згасала пелюстка вогню.

– Не розумію я, красуне, – муркотіла людина, – не розумію я, красуне, де туди, де сюди, о-о-о… Хіба милування гаряче… ніколи, ніколи… хіба милування, туди, ніколи не сюди… Стій! Фру!

Він форкнув, ляскання стихло, поскрипування, навпаки, погучнішало. Човен підійшов упритул до плоту, на якому сидів Розвіяр; людина підняла свою жердину, звелася на ноги – і раптом завмерла. За його спиною переливався вогнями Мірте, обличчя Розвіяр не міг роздивитись.

– Гей! Ти хто? – спитала людина зі страхом. – Живий чи мрець?

Розвіяр хотів відповісти, але замість цього гучно клацнув зубами. Людина в човні, хвилюючись, дістала звідкись закоптілий ліхтар, підкрутила коліщатко, і стало світліше.

– Ти хто? – Чоловік у човні підняв ліхтар. – Здається, людина… Неначеб хлопак… Ти що, з корабля упав?

Розвіяр кивнув.

– От уже ж… – пробурмотів чоловік. – Ану, іди сюди… тут не можна сидіти, це бакен, зрозумів? Сигнальний вогонь… я й так припізнився…

Розвіяр хотів перебратися на човен, але замість цього скотився знов у воду. Бакен сильно хитнувся. Чоловік простягнув Розвіярові руку і витяг на корму.

– Холодний який… Іди на ніс, бо я й сам промокну… Іди на ніс, кажу тобі!

Майже весь човен займало колесо, звідки на Розвіяра дивилися дві пари жовтих очей. Здригаючись, він перебрався через нього по зігнутому трапу, сів на носі й знов обхопив себе за плечі. Бакенник тим часом прикрутив знову ліхтар, підняв жердину і, потягнувшись до бакена, тицьнув язиком полум'я в каганець.

Зайнялося одразу, і так потужно, що Розвіяр примружився. Бакен, що врятував його від смерті, був маленьким і круглим, і дивлячись на нього збоку, Розвіяр здивувався: як можна було сидіти на такій нікчемній дерев'янці?

– Мені ще три вогні, – пробурмотів бакенник. – Припізнився сьогодні, ой… Пішли! Ну!

Закрутився барабан, спершу повільно, тоді все швидше. Усередині бігли пліч-о-пліч темні звірі, Розвіяр не міг їх як слід роздивитись. По боках човна заляскали лопаті.

– От уже ж, – бурмотів бакенник. – А я все випив майже… Ну от на дні лишилося. На!

Він кинув фляжку, Розвіяр не піймав її, і фляжка впала на дно човна.

– Руки діряві, – сказав бакенник. – Ну ж бо пий… А то…

Розвіяр із третьої спроби відкрутив кришку. Рідини у флязі було й справді на дні, а пахла вона гостро та ядучо. У Розвіяра сльози навернулись на очі.

– Пий, ну! – квапив бакенник.

Розвіяр випив. Одразу нічого не відчув, але вже за мить йому стало краще; він побачив, як переможно висявають вогні Мірте, як відбиваються в кожній краплині, що зривається з гребної лопаті, і як віддаляється, погойдуючись на воді, запалений бакен.

– Хто ти такий, га?

– Розві…яр.

– Юнга? Матрос?

– Нє. Ні.

– А хто?

Розвіяр закашлявся.

Вогні займались один по одному. Величезні їздові пацюки, замкнені в колесі, знали й виконували команди «Фру» та «Ну». Розвіяр заснув.

Він спав, скулившись на носовій лавці, не помічаючи ні холоду, ні світла. Море заколисувало його. Він спав, немов передчуваючи: життя буде довгим і треба набратися сил.

Його розбуркав чужий голос. Із напівмороку (біля Мірте ночі не бувають темними) виплив другий човен, і молодий сварливий голос окликнув бакенника:

– Гей! Ти б ще над ранок виїхав!

– Припізнився, буває…

– Буває… От сяде хтось на мілину, тоді тебе й підвісять за оце саме «буває»… Хто це в тебе?

Розвіяр заслонив обличчя ліктем – занадто яскравим здалося світло розпаленого ліхтаря.

– На бакені сидів. Я вже думав, потопельник.

– «На бакені»… навіщо підібрав його, тебе питаю? Мало клопотів? Мало тобі другого попередження?

– Ну помирав же, тобто на бакені… Зовсім ще хлопчисько.

Власник молодого сварливого голосу підігнав свій човен ближче.

– Гей, відповідай-но, хто такий!

– Розвіяр.

– Звідки взявся?

– За борт… упав.

– З якого корабля, ану, не брехати!

– З «Крилами».

– «Крилама» проходила сьогодні, – сварливий хмикнув. – Юнга?

– Ні.

– Щось мені не подобається цей один, – пробурмотів сварливий чоловік. – Ану… поглянь-бо на мене, шмарклю!

Розвіяр підняв голову. Сварливий чоловік дивився на нього з півтемряви, високо піднявши ліхтар.

– Старий, – сказав зміненим голосом. – Ану, поглянь на нього, тобі там ближче. Здається мені, що в нього гексава мармиза.

Бакенник, який підібрав Розвіяра, посвітив йому в обличчя ліхтарем. Розвіяр зажмурився.

Тихенько плескалася хвиля, торкаючи лопаті гребних коліс.

– Що? – сказав бакенник зміненим голосом. – Викинули з корабля, так?

Розвіяр знову почав дрижати. Сварливий лайнувся довго й незрозуміло.

– Не люблять вони, – пробурмотів бакенник. – Так. У них із цим… суворо.

Сварливий знову вибухнув лайкою. Обклав Розвіяра, тоді перекинувся на Золотих і далі лаявся без упину – монотонно. Очі його, звернені до сяйливого міста, блищали, мов у щура в барабані.

– А робити ж що? – спитав бакенник у простір. – Я й сам… У самого тимчасове право на проживання, два попередження, а з третім проженуть мене у три вирви… Що з тобою робити, хлопче? Куди дівати? У місто не можна… Та й тут теж негодяще місце для гекса, ох, Шуу тебе роздери…