Мідний король - Страница 26
Він був без зброї. Обидва клинки залишились у Шлопа.
– Шукай його, Кру. Скоріше. Лаючись і зриваючи сірі полотнища, тонкоголосий Кру пройшов за кілька кроків від Розвіяра. Виявив двері в кімнату переписувачів.
– Дивись-но! Тут сумка, речі… Він не пішов!
– Не пішов, – із глибоким удоволенням вимовив зірваний голос. – Він тут, так. Нікуди не дінеться.
У цю мить Розвіяр заспокоївся. Двоє шукали його, щоб убити, як щойно вбили – тепер він не сумнівався – бібліотекаря. Життя Розвіяра висіло на ниточці, але цю ниточку тримав він сам; у його владі було вижити – або загинути.
Він зважив книжку в руках, приміряючись, як битиме – і враз зрозумів, що це не копія, над якою він трудився дві доби. У темряві, зі сну, він схопив оригінал «Хронік звіруїнів», і це була удача, тому що оригінал важчий.
Світ зробився дуже чітким. Розвіяр бачив кожну павутинку, кожну щербинку на дерев’яній підлозі, знав, де стоїть ліхтар і де причаївся убивця. Він не став чекати, поки його знайдуть, але стрибнув уперед і вклав у цей стрибок усю свою жагу життя.
Сиплий чоловік виставив меча, скочивши, як змія, цілячи Розвіяру в живіт. Розвіяр відбив клинок важкою книжкою, повернувся навколо себе й кулаком майже влучив сиплому в щелепу, але той ухилився, і Розвіяр побачив кинджал. Запізно побачив; він зрозумів, що не встигає відбити удар. Він дивився, як просувається рука з затиснутим у ній лезом, як летить до його горла – і не встигав ухилитись, бо рух має свої закони. Розвіяр давно засвоїв з вишколів сотника Брана: ти можеш дивитись, як тебе вбивають, і не відвести удару, тому що не вчасно замахнувся.
Лезо майнуло мимо, майже торкнувшись горла. Власник зірваного голосу засипів, витріщив очі й випустив кинджал. За його спиною в калюжі крові стояв на колінах бібліотекар. Сиплоголосий смикнувся й повалився, між його лопатками стирчала стріла – мов писальне перо, замазане червоним чорнилом. Майже одразу впав Золотий, впустивши маленький, мов іграшка, арбалет.
Тонкоголосий Кру вискочив із коридора між стелажами, з розгону влипнув у сіре полотнище, заричав, розпорюючи павутиння клинком. Згори гепнувся павук і враз майнув назад під стелю – здобич виявилась не по його зубах. Кру виривався, розкидаючи клапті сітки; Розвіяр підхопив клинок, що випав із руки мерця, і вперше вбив – не з допомогою вогнянки, а власною рукою.
Золотий лежав на боці, і його очі з медових перетворювались на блідо-жовті, майже прозорі.
– Що там було? Чому ти мовчиш?
Шлоп хвилювався. Розвіяр прийшов у готель удосвіта, раніше за погоджений час, і його спершу не хотіли пускати, бо ніч у Фер – пора беззаконня. Розвіяр прийшов з двома чужими клинками, погано відтертими від крові, і книжкою, загорнутою в чийсь плащ. Він видер Шлопа з теплої постелі й наказав рушати – негайно, одразу, як відчинять ворота.
Вдивившись у його лице, молодший інтендант полишив розпити. Вони вийшли з міста першими, ще до того, як повернулись вартівники градоначальника; Розвіяр так часто озирався, що Шлоп упав у паніку й пустився майже бігцем. Вони дісталися до входу в тунель, коли візник, похмурий і синій з перепою, пускав з місця сонних прилипачів, а в триколці сиділи, загорнувшись у ковдри, худющий купець із Кипучки та його огрядна дружина.
Побачивши, як відходить триколка, Розвіяр перемінився на лиці і кинувся навперейми. Він вискочив на дорогу, що вела в тунель, просто перед носом запряжених липучок, ті зупинилися, влипнувши лапами в камінь, три-колка наскочила на них іззаду і мало не перевернулась. Розвіяр, блідий, з червоними очима й плямами крові на куртці, витягнув гаманець – усі гроші, що видав із собою володар, усе, що не встигнув розтринькати в шинку молодший інтендант Шлоп – і кинув візникові.
Скандалу не зчинилось. Купець і його дружина слухняно вилізли з триколки – вони часто бували у Фер і поважали право сильного, а візник був до того ж задоволений заплатою. Розвіяр, притискаючи до грудей згорток із книгою, сів у триколку, візник гукнув на прилипачів, а про молодшого інтенданта мало не забули.
Повозка рушила. Прилипачі набрали швидкості, ускочили на стіни, а запряжена праворуч – на стелю.
– Що там було? Чому ти мовчиш, Шуу тебе роздери?!
– Я не знаю. – Розвіяр ледве розліпив губи. – Я не зрозумів.
– Ти доручення виконав? Книгу переписав?
Розвіяр кивнув. Чим далі позаду залишалась бібліотека з провислими полотнищами павутиння, із трупами в калюжах крові – тим страшніше йому ставало.
Його копія, майстерна, точна, варта величезних зусиль, зосталася там. І Золотий, не знати чому вигнаний з Мірте, зостався там – назавжди. Ідучи з бібліотеки, Розвіяр бачив на порозі трупи громил-охоронців, неприступні двері були зламані; Розвіяр здивувався, що йде живим.
– Ти можеш сказати, що там було?
– Замовкни! – закричав Розвіяр, і візник здригнувся. – Не можу! Тобі я нічого не скажу, і радій!
Триколка летіла рівно, гуркіт коліс метався в замкненому просторі, мов пінна брага в тісній пляшці. Розвіяр, скулившись, підтягнув до себе коліна й опустив голову на згорток із книгою.
Він узяв плащ у Золотого. Ані краплинки крові не попало на цупку теплу тканину – плащ висів на стіні біля входу. Розвіяр вірив, що Золотий не заперечував би, адже Розвіяр узяв плащ не для себе, а для «Хронік звіруїнів».
Він задрімав під грюкіт триколки. Йому снилася богиня Воф, із гладкою шерстю на боках, з могутніми пазуристими лапами й величезними голими грудьми. У богині було обличчя Джаль, вона всміхалась і говорила чужою мовою. Розвіяр не міг зрозуміти її, але знав точно: можна записати ці слова на чистий аркуш, прочитати сто разів і втямити смисл. А богиня Воф тим часом поверталась і йшла, гордовито загнувши гнучкий хвіст. Вона пішла, а наступної миті Розвіяр побачив хвіст звіруїна, що висів на жердині, облізлий і закляклий, і закричав.
– …Здурів?! Чого волаєш?
Так само рівно летіла триколка. Так само грюкотіли колеса. Розвіяр сидів, учепившись у книжку.
– Розвіяре, – Шлоп уперше звернувся до молодого вартівника на ім’я. – Хлопче… То що з тобою?
У Кипучці вони зупинились на півгодини – поїсти. Розвіяр і досі не відчував голоду, але від слабкості підгинались коліна. Грошей не залишилось, але в будь-якому трактирі тут годували на борг – це були землі володаря.
Шлоп страшенно не хотів рушати в дорогу негайно. Молодшому інтенданту хотілось посидіти на березі, спустивши ноги в теплу воду, подрімати в гамаку, забути турботи сьогоднішнього ранку – але Розвіяр не дав старому ні хвилини перепочинку.
Вони вирушили. Книжка лежала за спиною Розвіяра, у влаштованому з плаща заплічному мішку. Він ішов, тримаючи в руці оголений клинок, дивуючи й лякаючи обивателів, викликаючи захват небагатьох місцевих діток. На крутих ділянках дороги Розвіяр спирався на меч, як на костур.
Селище залишилось позаду і скоро зникло з виду, повите парою теплого озера. Дорога піднімалась угору. Розвіяр ішов швидко, так що Шлоп ледве за ним устигав. Стромляючись в дорогу, меч скрипів об пісок і каміння, Розвіяр висмикував його і йшов далі, не обтрушуючи прилиплих до леза грудочок глини.
Погучнішав шум води. Наблизився міст над потоком, половина шляху до перевалу. Сонце стояло високо, тіні стислись, забились під каміння. Розвіяр увіткнув меч у землю й витер піт із лоба.
– Шуу… – бурмотів Шлоп. – Навіщо я з тобою… а, хай воно все згине… Дай відпочити, таж я старий! Здохну тут, на дорозі! Дух віддам!
Розвіяр роззирнувся. Високо в небі кружляли чиркуни. На тлі зеленавого неба уже виднівся перевал.
– Шлопе, – сказав Розвіяр. – Іди назад.
– Чого? – молодший інтендант похлинувся.
– Так, – Розвіяр кивнув. – Переночуй. Попар ноги. Я скажу на перевалі, щоб по тебе кого-небудь прислали.
Шлоп, примружившись, подивився вгору, на перевал, куди вела каменяста, залита сонцем, звивиста дорога. І вниз, куди вела дорога відносно рівна, похила.