Мідний король - Страница 24

Він знущався. Розвіяр гарячково провів долонею по тому місцю на поясі, де раніше були піхви.

– З кімнати не виходити, хоч би що там було, – продовжував бібліотекар, мовби не помітивши цього жесту. – Уб’ю. Зрозуміло?

– А якщо пожежа?

– Тоді гори, – бібліотекар безтурботно всміхався. – Тут, любий, суворі правила. «Вони стоять мовчки, і не примушуй їх говорити, бо посеред тряскоту й патоки вони зронять слово, від якого ти забудеш спокій…»

– «І помреш, коли побачиш себе замкненим у шкаралупі своєї задубілості, безвільним, наче й не знав життя», – продовжив Розвіяр, ще не згадавши, з якої це книги, але вже бачачи продовження на сторінці. – «Тому нехай стоять на полицях, стиснувши сторінки, мов щелепи».

Бібліотекар примружився. Скинув на Розвіяра уважним поглядом з голови до п’ят.

– А знаєш, – сказав, подумавши, – твоє ім’я має звучати як «Резві-арр». Якщо зважати на особливості вимови гекса.

Розвіяр сподівався побачити полиці, стелажі, замкнені дверцята шаф, та будь-що – окрім того, що відкрилося перед ним, коли бібліотекар пропустив його у сховище. Полотнища, тугі й цупкі, нагадували вітрила, бувши всього лише павутинням. Вони тяглись від підлоги до стелі, немов завіси, вони чохлом оповивали кожну шафу, і дивитися на це було таки страшно – ніби мерці в сірих саванах стояли рядами, і протяг термосив їхнє лахміття.

– Вогкість, – сказав бібліотекар стурбовано. – Поряд море, поряд порт, підступають ґрунтові води… Вогкість, пліснява, і ось уже те, що ми цінуємо, перетворюється на порох… Це степові павуки Ча, я привіз їх із Камінної Стрілки, тамтешні жителі носять одежу з цих ниток. Павутиння Ча добре вбирає вологу, Резві. Коли в тебе буде своя бібліотека – згадай про це.

– У мене?! – Розвіяр спіткнувся.

– Обережно! Павуки не люблять, коли смикають павутиння. Я приношу їм живу рибу, потім довго вимітаю луску… Риба в книгосховищі, що за неподобство. Павуки хочуть живого, але в мене упередження, Резві, я не можу згодовувати їм собак або бродяжок, це кепсько вплинуло б на книжки… І на мене, коли чесно. Я виріс у Мірте, там у нас не заведено вбивати навіть пацюків.

Розвіяр зупинився. Підняв очі. З високих вікон, закритих решітками, лилося приглушене денне світло.

– Навіть пацюків?

– Так. Що з тобою?

– А гекса?

Бібліотекар підрізав край павутиння ножицями, схожими на знаряддя тортур. Підійшов ближче. Золотий був на півголови вищий за свого гостя, хоча серед замкової варти Розвіяр уважався «довготелесим».

– А що ти знаєш про гекса, Резві-арр?

– Називай мене моїм ім’ям, – відповів розсерджений Розвіяр. – А не прізвиськом, що сам і вигадав.

– Зрозуміло. – Золотий кивнув. – Ти нічого не знаєш про гекса. Ти взагалі нічого не знаєш про світ, тільки пам’ятаєш напам’ять записані кимось рядки.

І, повернувшись, він пішов уперед, підсідаючи під сірі полотнища, іноді підрізаючи напнуті нитки, маневруючи серед повитих сіткою стелажів. Розвіяр, стиснувши зуби, пішов слідом за ним. Усередині не залишилося ні свободи, ні навіть спокою: йому слід було знати зарані, що бібліотекар у Фер – Золотий, тоді він підготувався б і не втратив самовладання.

Щоб повернути душевну рівновагу, Розвіяр згадав свій ліс. Замість сивих полотнищ павутиння – зелені ліани й коричневі стовбури, мох, трава, озера й світлячки…

– Підійди сюди, – покликав його бібліотекар.

Розвіяр глибоко зітхнув; цей Золотий не має над ним влади, Розвіяр не раб його і не підлеглий, хай каже, що хоче.

– Поглянь, – бібліотекар провів ножицями по товстому шару павутиння. Розповзлися рвані краї, відкрилася чарункова полиця, у кожній чарунці лежав сувій, схожий на товсту шкіряну трубку. – Це сувої з людської шкіри. Дуже цінні, кожен у єдиному примірнику…

– Зі шкіри людей?!

– Так. – Очі Золотого знов поміняли колір, з медових зробившись шоколадними. – Гекса пишуть свої книжки на шкірі ворогів. Це своєрідна, дуже розвинена література – вони не тільки увічнюють перемоги, але й, скажімо, складають вірші. Вони дуже чутливі, часом сентиментальні і не соромляться проливати сльози над зів’ялою квіткою.

Розвіяр підійшов ближче. Сувої були великі й маленькі, світліші й темніші, кожен перев’язаний стрічкою з вицвілого шовку.

– Дозволь мені…

Слова вирвалися самі. Розвіяр уявив, як розгортатиме сувій «зі шкіри ворога», і затнувся.

– У мене є робота, – сказав він глухо. – Я прийшов сюди у справі.

– Так, – бібліотекар кивнув. – До речі… Наступного разу, коли ти не працюватимеш, коли тобі знадобляться гроші – приходь знову. Хазяїн цього багатства, чудовий пан на ім’я Ніготь, не протестуватиме, якщо хто-небудь перепише книги гекса на більш звичний нам папір. Їх можна буде продати знавцям, ці книжки: окрім віршів, там є рецепти страв із людського м’яса.

– Я зрозумів, – сказав Розвіяр. – Але я більше не переписувач. Я вартівник у замку мого володаря, і тобі доведеться шукати кого-небудь іншого… щоб заслужити хвалу работоргівця Нігтя, якому ти служиш, Золотий!

І вигукнувши останні слова, він одвернувся від полиці з сувоями. Над головою зашурхотіло; величезна тінь на мить затьмарила світло, заколихались полотнища павутиння.

Кімната переписувачів виявилась, як і побоювався Розвіяр, маленькою і з низькою стелею. Замість вікон – продухвини, затягнуті павутинням. Товста свіча у високому ставнику. Повний набір письмового приладдя, чиста оправа, баночка чорнила.

– Зіпсуєш папір – нового не дам.

– Не зіпсую.

– Хоч крапля попаде на сторінку книжки – чхнеш, плюнеш, – заплатиш головою. Як не переді мною – перед Нігтем, він людина проста, але винахідлива в справі смертовбивства.

Розвіяр зручніше всівся на скрипучому стільці. Підняв очі на Золотого:

– Ти мені дозволиш працювати, нарешті?

– Працюй, – бібліотекар доброзичливо кивнув. – Одна свіча горить чотири години. Шість свічок – доба. Гляди за часом, переписувачу.

Він вийшов, зачинивши за собою двері. Розвіяр лишився сам. Кілька хвилин знадобилося, щоб подолати вже звичний страх – страх тісного приміщення.

Звідки страх? Адже тижнями він жив у трюмі, траплялося, сидів у темниці, і боявся будь-чого – але тільки не замкненого простору!

Книга «Хроніки звіруїнів» лежала перед ним, «стиснувши сторінки, мов щелепи». Розвіяр глибоко зітхнув – і розгорнув її.

Карта! Якнайдокладніша карта з безліччю ліній, значків, надписів. Її малювали щонайменше десятком пер різної товщини, виправляли, використовуючи лекала, штрихували, домальовували. У тьмяному світлі єдиної свічки Розвіяр роздивлявся цю карту, що розляглася на цілу книжкову розгортку, і йому ворушилося волосся на голові.

У замку, коли володар відправляв його переписувати книгу, завдання здавалось простим і звичним: «Мені потрібна ця книга якнайшвидше… Усе перепишеш до найменших дрібниць, кожна рисочка може мати значення…»

Кожна рисочка має значення. Розвіяр згадав молодого звіруїна, якого відпустив, хоч мав убити.

За право скопіювати цю книгу володар віддав вітрильник. Її вкрадено з імперського сховища, і вона належить работоргівцю Нігтю, – але ж це просто книга, одна з багатьох, і якщо в ній є карта – Розвіяр перемалює карту!

Він узявся перебирати інструменти. Довго крутив у руках найтонше перо, поки воно не переломилось, і Розвіяр здригнувся від клацання. Він занадто довго вправляв-ся з клинками та луком, пальці набули сили, утративши частину звичної спритності, – але вправність повернеться. Варто тільки почати.

Він приготував інструменти, усівся зручніше, розгорнув чисту оправу – і занурився в роботу, забувши про страх замкненого простору.

Вони називали себе нагорами. «Звіруїни» – ім’я, дане ворогами; назва книги на обкладинці була змінена, вписана поверх іншої назви, майже зовсім стертої. Нагори тисячоліття мешкали серед хребтів, укритих зеленню, і на безводних плато, і на берегах гірських озер.