Мідний король - Страница 17

У ту ніч наступила весна.

Потік, що біг по дну ущелини, ревів так, що в нижніх ярусах замку важко було розмовляти. Водоспади на протилежнім боці розколини зі стрічечок перетворились на повноводі білі полотнища. Джаль прала білизну в ночвах із теплою водою, на ній була жовта сукня до щиколоток.

Розвіяр підійшов і спинився за її спиною. Вона відчула погляд, озирнулася, здригнулась і підлесливо, винувато всміхнулась.

Він знав – так вона усміхалась усім вартівникам. Слуги й наглядачі не мали на неї права. Тільки вартівники і тільки після вечірнього дзвону – один удар міді об мідь значив закінчення денних клопотів і настання ночі.

До вечірнього дзвону лишалося ще понад годину. Купа випраної і викрученої білизни лежала в порожніх ночвах, і кілька брудних сорочок – на пласкому камені біля ніг Джаль.

– Хочеш – утечемо? – спитав Розвіяр.

Вона відступила, спіткнулась об корито й мало не впала.

– Я також раб, як і ти. Уночі перейдемо через гори. Хочеш?

Джаль озирнулась – чи хто не чує. Знов подивилась на Розвіяра; у неї задрижали губи.

– Ти… не кажи так. Не бреши.

– Я не брешу.

– Не можна перейти через гори! Тільки дорогою, а там патрулі…

– Я бігаю швидше. Навіть з людиною на плечах. З тобою. Прийдемо у Фер, у мене є що продати. Сядемо на корабель, я наймуся веслярем або матросом. Утечемо на будь-який імперський острів. Я там стану переписувачем книжок, і ми заживемо, як багатії.

Джаль знов озирнулася:

– Якщо хтось почує, що ти кажеш…

– Ніхто не чує. Шумить вода.

– А коли впіймають?!

– Не впіймають. Кажи: згодна?

Вона притиснула до грудей невикручену сорочку. Великі краплі мильної води покотилися по сукні.

– Ні… я боюся. Я боюся, я не можу.

Увечері Розвіяра викликав сотник Бран.

– Беру людей, іду на перевал. Патруль в улоговині бачив цих тварюк, звіруїнів, і їхні баби з ними. Якщо баби – значить, клан знявся з місця, тут би їх і накрити, коли через перевал підуть. Тебе ставлю в нічну зміну, по півночі заступиш на середню галерею, там старий Тис розвідний. Дивись мені обома, зрозумів?

– По півночі, – слухняно повторив Розвіяр.

З ударом вечірнього дзвону він переступив поріг «птахівні», куди так довго не смів навернути очей. Старша служниця поставила руки в боки:

– Ти до кого?

– До Джаль.

– Щось молодий на вигляд, чи не з молодшої десятки?

– Дійсний вартівник.

– Значить, ранній, – сказала служниця задумливо. – Гаразд, іди, я Джаль позначку поставлю на сьогодні… Рахувати умієш? Праворуч, треті двері після десятих.

Розвіяр вийшов на балкон, білий і чистий, загороджений від прірви невисоким камінним бар’єром. Зупинився, озирнувся, поглянув униз. Гмикнув, неквапом пішов уздовж стіни; до дверей Джаль був прибитий пучок висхлої трави. Оберіг? Знак?

Він увійшов не постукавши.

Вікон не було. Горіла свічка в кутку, відбивалась у маленькому залізному дзеркалі. На низенькому дзиґлику спиною до дверей сиділа Джаль, розпущене волосся лежало в неї на спині.

Вона не озирнулась. Мабуть, перше не розгледіла його – вартівник увійшов, звичайна річ. Розвіяр причинив двері (у кімнаті стало темно), підійшов, зупинився в дівчини поза спиною і побачив у дзеркалі два обличчя – своє і Джаль.

Вона його впізнала. Він себе – ні.

Він давно вже не дивився в дзеркало. Як багато хто з вартівників, не тратив часу на гоління, а натирав підборіддя і щоки шапинкою «безбородого гриба», що без зусиль виводив щетину. Тепер перед ним була незнайома людина, з витягнутим блідим обличчям, гострим підборіддям, дуже темними очима дивної форми. Переламаний ніс випинався вперед білим хрящиком, обличчя було доросле й хиже, цілком незворушне. Поряд віддзеркалювалася Джаль, від її дихання здригалося полум’я свічки. Чого вона злякалась?

– Чого ти злякалась?

Вона понурила очі, спустивши вії, мов фіранку:

– Драстуй… ти прийшов на всю ніч?

– Я прийшов тебе забрати.

– Ні, – вона похитала головою. – Не можна…

– Можна. Варти нема в замку, тільки нічна зміна. Я стою по півночі на середній галереї, туди спуститися з вашого балкона – навіть миша зможе. Підеш зі мною?

Вона дивилася благально:

– Навіщо… Я вже звикла… Піймають – уб’ють… Я боюся!

Він усівся на матрац. Вона гадала, що це кінець розмови, й звикло потяглася до зав’язок сукні на горловині. Розпустила їх, повела плечима; сукня зіслизнула, оголюючи плечі та груди.

Розвіяр сидів наїжившись, тримаючися за матрац із такою силою, мов це була скіпка в розбурханому морі. Він має право на Джаль, тут, тепер, до самої півночі. Так само як і Кривуля, як старий Тис, як будь-який вартівник або охоронець цього замку. Чи варто докоряти дівчині, якщо вона не згодна міняти усталений, звичний порядок на смертельну небезпеку, на страх, на тягар утечі?

Джаль устала, зронивши сукню на підлогу. Вона була тонка, смаглява, геть-чисто як жінки Золотих, яких уявляв собі Розвіяр, сидячи на острові з маяком і дивлячись на далекий Мірте. Але ті жінки були неприступні, їх треба було купувати за великі гроші, або захоплювати силою, або брати за себе, бувши небідним, вельможним, чистокровним Золотим. А Джаль, яку Розвіяр жадав давно й безоглядно, стояла перед ним нага й зовсім покірна.

Він кинув її на матрац – квапливо й грубо. Вона була дуже слухняна й навіть старанна, її губи розтягалися в усміх. І Розвіяр цілував ці напружені губи, а потім, віддихавшись, повторював, дивлячись в очі:

– Я викраду тебе, зрозуміло? Сьогодні викраду звідси… ти мене чуєш?!

Вона страдницьки всміхалась.

Розвіяр вийшов від Джаль за годину до півночі, розгублений і злий. На балконі нікого не було – служниці відпочивали сьогодні, тим більше роботи їм буде завтра, коли сотник приведе хлопців з перевалу…

Він став біля загорожі, але побачив не зорі над зубчастими стінами чорних гір. Йому привидівся ліс навколо рідної домівки, галявина, відвойована для злаків, і зграя білок, що хвилею ринуть по обніжку.

Колись він побачить їх. І можливо, упізнає серед них свою матір.

– У мене є для тебе робота, мудрагелю.

– Книга? – вирвалось у Розвіяра. – Але ж тепер…

– Заткни пельку!

Володар стояв на напівкруглому балконі, дивлячись на гори. Унизу, в ущелині, ревів потік, підсилений розталими снігами. Розвіяр щойно прибіг із казарми; хвилиною раніше повернувся малий патруль, точніше, ті, хто від нього лишився, – Кривуля, поранений у руку, і Тарі-Колесо. Падаючи з ніг, чатові повідомили, що на селище Нижні Печери напали звіруїни, почасти перебили, почасти розігнали пастухів і взялись завертати череди. Поки сотник Бран був на перевалі, поки стеріг підступних тварюк нагорі – вони напали знизу, і виявилося, що в замку не вистачає людей.

– У мене є для тебе робота, мудрагелю. Зараз ми разом підемо до пічки… ти знаєш, до якої. Ти візьмеш яйце й розіб’єш шкаралупу. Потім попрямуєш до Нижніх Печер, прихопивши з собою… кількох людей, сам вирішиш кого. Я наказую тобі: убити все, що на чотирьох ногах і що на двох. Повернути череду. Відшукати вцілілих горян і переконати їх, що вони не беззахисні, що данина, яку вони платять, означає певну смерть усім їхнім ворогам. Усе зрозуміло?

– Так, володарю, – сказав Розвіяр по малесенькій паузі.

– Добре. Ходімо.

Кілька хвилин до півночі. Розвіяру так і не довелося стати на свій пост на середній галереї. І тепер, ступаючи слідом за володарем по довгому коридору, він не міг звільнитись від думки: що коли Джаль його жде?

Вона повірила йому. Упоралася зі страхом. Вона кінець кінцем покохала його й готова ризикнути. Вона стоїть біля дверей своєї кімнати і дожидає умовного сигналу, а сигналу нема.

Дорогу освітлював один із охоронців володаря. Вогонь смолоскипа висвічував гладеньку стіну праворуч і камінне мереживо ліворуч, химерне, відшліфоване до блиску, з зірками в отворах. Таке мереживо, подумав Розвіяр, можуть вирізати з каменю тільки людські руки, навряд чи скельні черв’яки спроможні зробити такий витончений витвір… Кочегари працювали вдень і вночі, крутилися блоки, піднімаючи знизу бочки з вугіллям. Простора зала з низькою стелею була залита червоним світлом пічки.