Мерцi - Страница 28

Руки німіли та відмовлялися щось відчувати. Він закинув Вірину голову і припав губами до її шиї.

Стримуючи поштовхи власного серця й затамувавши подих, він нарешті відчув десь у глибині цього зламаного організму слабкі ледь чутні поштовхи.

«Рибко, тільки не вмирай!» — наказав він Вірі й вискочив у коридор, миттю натис кнопку в трансформаторі. У кімнаті засвітилося. Стас кинувся до ліжка, згадуючи все, що він колись бачив і знав: треба покласти її прямо, подушку — геть, далі — запустити серце міцними поштовхами у груди, періодично роблячи «штучне дихання». Він робив усе так, як бачив у якомусь кінофільмі. Здавалося, це тривало безкінечно.

— Рибко, мила, не вмирай! — прохав він, термосячи холодне покірне тіло. — Усе тільки починається! Ти навіть не уявляєш, як усе буде добре! Кажеш, ні? Дур ниці, Рибко, дурниці! Вір мені! Не вмирай! Ну, давай, дихай! Дихай же!

Усе… Треба було подзвонити у «швидку» та міліцію… Але Стас не міг навіть поворухнутися. Збайдужіло й безтямно він сидів на краю ліжка. Ні, міліція та «швидка» почекають… Він уже не метушився, він дивився на змучене незворушне обличчя. Він нахилився над ним — це буде перший і останній поцілунок.

Він доторкнувся губами прохолодної Віриної щоки і ще раз прошепотів у ніжне рожеве вухо: «Рибко, мале, прокидайся… Це просто свинство з твого боку… Я не хочу — безтебе… Це просто нецікаво…»

Віра конвульсивно схлипнула. Повітря зі свистом увійшло до легенів. Повіки затремтіли й відкрилися…

— Знову — ти?.. — ледь чутно вимовила вона й знепритомніла.

Він не втримався — поцілував її у вологе чоло, прислухався до слабкого дихання і пішов до телефону набирати «03».

«Швидка» приїхала за півгодини. За ці півгодини Стас згадав усі молитви, які тільки знав. Він тримав Віру за руку й подумки віддавав їй усю свою енерґію.

Іноді йому здавалося, що вона знову не дихає. Але руки поволі теплішали.

— Де хвора? — по діловому запитав заспаний лікар у синьому пожмаканому халаті, з під коміра якого вибивалася картата «ковбойська» сорочка. За ним увійшла така ж заспана медсестра. Лікар діставав фонендоскоп, медсестра сіла за стіл й розгорнула свого записника.

— Ви чоловік? — запитала вона, одягаючи окуляри. — Вік хворої? Де працює?

— Яке це має значення? — огризнувся Стас. — Ви лікуйте.

— Не вказуйте, що нам робити, юначе! — відказав лікар і звернувся до медсестри. — Пиши: серцевий напад, стан стабілізується. Зараз зробимо заштрик.

— Госпіталізувати? — запитала медсестра.

— Госпіталізувати? — з тою ж інтонацією повторив лікар, звертаючися до Стаса.

— Це обов’язково?

— Зараз перевіримо тиск. Якщо усе в порядку, можна лишити вдома — менше мороки. Усе одно в лікарні немає ліків, палати переповнені, їдальня не працює. Я випишу рецепти. Якщо добре доглядатимете — можна не госпіталізовувати.

Вони ще посиділи з півгодини, спостерігаючи реакцію на заштрик.

— Усе в порядку! — нарешті сказав лікар. — Можна їхати. Скоро отямиться. Серце в неї міцне. Можливо, треба лікувати нерви — нервова система геть розхитана. Але це не дивно… Такий час…

— Оце ж через таких чоловіків і розхитується! — суворо позирнула на Стаса медсестра. — Мабуть, сваритеся щодня? Бачила я таких… Уяви собі, вчора мій козел… — це вона вже зверталася до лікаря, який виходив у коридор. На сходах у суцільній нічній тиші ще довго лунав її роздратований голос. Замкнувши двері, Стас повернувся до Віри.

Вона лежала з розплющеними очима й нагадувала немовля, що уперше роздивляється світ.

— Що зі мною було? — запитала вона.

— Лікар сказав — серцевий напад.

— Як ти опинився тут? Я кричала?

— Давай зараз не будемо про це. Лежи тихенько, спробуй заснути… Я побуду з тобою, не хвилюйся.

— Ні, розкажи зараз. Мені вже набагато краще.

— Тоді згадай сама, — сказав він. — Ти все маєш згадати сама. Адже мені ти можеш не повірити. До речі, як згадаєш — зателефонуємо до міліції. Не хочу тебе лякати, але мені здається, що у тебе є вороги…

Або… все це мені примарилося.

Його останні слова зовсім повернули Вірі свідомість. Вона раптом схопила Стаса за руку. Йому здалося, що їй знову стає гірше. Та було навпаки — потужними хвилями надходила втрачена енерґія, і кожна з цих хвиль ніби змивала нашарування темних плям з її свідомости. Віра тремтіла. Але то був не страх — то було нетерпіння.

— Дай-но мені швиденько папір та ручку — там, у шухляді! — попросила вона.

— Ти і в ліжку не можеш не працювати? — здивувався він. — Зараз тобі треба поспати, випий снодійне.

— Ні в якому разі! — відказала вона. — Негайно: ручку та папір. Потім усе поясню. Обіцяю!

Стас зробив те, що вона просила, і з великим подивом спостерігав, як, підібгавши під голову подушку, вона почала щось писати.

— Зроби собі чаю, — сказала вона, на хвилину відірвавшися від свого заняття, — і сядь зручніше у те крісло. Тільки не йди. Мені страшно.

— Нікуди я не піду, — пообіцяв Стас. — Але ти мене дивуєш.

Віра продовжувала писати. Через годину вона мовчки простягнула Стасові аркуші.

— Що це?

— Читай. Мені зараз важко сказати більше. Але ти усе зрозумієш.

«Слідчому карного розшуку… району… відділення… майору Чепурному… — читав Стас, — заява…» Що далі він читав, то фантасмагоричнішими здавалися йому події з того часу, як він познайомився з Рибкою. У заяві викладалася історія вбивства якоїсь старої із незвичайним іменем — Алоїза.

— Ти що, пишеш детективні романи? — відірвався він від аркушів на середині.

— Я здаюся тобі ідіоткою? — суворо запитала вона.

— Вибач, але все це доволі дивно, — він знову занурився в читання.

«Прошу зняти звинувачення з моєї матері, — писала Віра, — й порушити нову справу у зв’язку із вбивствами співробітників відділу західної культури інформаційноїаґенції…»

— Невже це все — правда? — запитав Стас.

— Це, нарешті, правда, — втомлено посміхнулася вона. — До речі, ти знову врятував мене. Що ти за це хочеш?

Він наблизився й ніжно відкинув рудувате пасмо волосся з її чола.

— А ти справді золота Рибка, вірніше — руда… Я хочу, аби ти зараз хоч трохи поспала.

Вона якось дивно подивилася на нього.

— Скажи мені ось що… — вона зніяковіла. — Тоді… уночі, коли… Словом, я нічого не пам’ятаю…

Він засміявся й поправив їй подушку.

— Не хвилюйся. Я не ґвалтівник. Хоча зараз дуже шкодую, що не скористався такою нагодою! Ти так миттєво і солодко заснула. . Щоправда, черевики я з тебе усе ж таки зняв. . Ти заспокоїлося, мале?

— Знаєш… - замислено промовила вона. — У мене в дитинстві була подруга. Я її звала Саламандрою.

Вона була гнучка й мінлива, як море. Тільки вона називала мене так, як ти, — мале. «Мадемуазель Мале…» Уперше, коли я це почула від тебе, — ледь не збожеволіла. Воналюбила мене. Скажи так ще, будь ласка…

— Я люблю тебе, мале… - це останнє, що він зміг вимовити свідомо…День шістнадцятий

Віра сиділа у вже знайомому їй кабінеті за номером 316 та чекала, поки майор Чепурний закінчить читати її заяву. Над його головою вже не висіла потворна картина із прикордонниками. Віра напружено спостерігала за реакцією слідчого, але його обличчя ніби закам’яніло. Нарешті він відірвався від паперу й уважно подивився їй у вічі.

— Що ж, ваша заява дуже вчасна. Мені не вистачало саме цих деталей.

— Як це розуміти? — здивувалася Віра.

— А так, що я ледь не вилетів з роботи, розкручуючи цю справу, — ваше високоповажне керівництво вимагало негайно її припинити. Ваша начальниця мала вельми впливових захисників. Але я усе ж таки дещо «накопав». Гадаю, сьогодні завтра все буде закінчено. Отже, не хвилюйтеся, якщо знадобиться, ми вас викличемо як свідка.

— Це — все? — розчаровано промовила Віра. — Хіба не можна усе закінчити сьогодні, адже вони можуть втекти…

— Це вже не ваші турботи. Усе від сьогоднішнього ранку — під суворим контролем… Більше нічого не можу вам сказати. Ще раз дякую. І — до зустрічі.