Мерцi - Страница 17
Стас панічно боявся порядних жінок. Він ніколи не хотів зіпсувати життя гарній дівчинці, вихованій на «пурпурових вітрилах». Його перше кохання було останнім. А потім почалися самі «зв’язки» — короткі й довгі, зі смаком коноплі й горілки, іноді з ляпасами, істериками, іноді — псевдоцнотливі, доки не доходило до розмов про весілля. Стас поглинав усю цю мішанину, як одну суцільну каструлю перлової армійської каші.
Він не помітив, як лишився на кухні сам. Надворі вже глуха ніч. Стас дістав папір і вирішив усе ж таки написати нарис, що йому запропонувала Віра.
Він згадував її рудувате волосся, дивну напівпосмішку і писав про довгу осінню ніч, про порожнє місто і темний силует на тлі освітлених вікон, про музику Берліоза, яку ніколи не чув, про відкриті каналізаційні люки і стукіт у вікно на першому поверсі… Писав про скажені табуни осіннього листя, що метушиться в порожніх провулках, про запах вогнищ і щільні фіранки, за якими хлопчик домальовує табуретку під ногами розіп’ятого голого чоловіка.
Нарешті це йому набридло. Він сто разів перечитав написане, поки нарешті зрозумів, що вся ця маячня — тільки заради того, аби знов побачити ту жінку, що так спокійнолишила його спати у своєму кріслі. Чи то був прояв повної довіри, чи презирство до плебея, а можливо, й збайдужіння до всього?
«Рибка бананка! — раптом спало на думку Стасові. — Ось вона хто — селінджерівська рибка бананка, що об’їлася у підводній печері і тепер не може вислизнути назовні! Вона хоче бути вільною, мовляв, «такою, як раніше», а хіба це можливо у такій «упакованій» квартирці і з купою службових обов’язків?»
Стас запалив сірника й підніс до паперу. Вогонь одразу проковтнув зібганий папірець.
«Рибка бананка…» — знов подумав Стас.
ТРЕТІЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП
Я припаркувала машину за квартал до будинку, дістала з баґажника два поліетиленові пакети з вапном. Ступаючи якомога ґраційніше, попрямувала до чотирнадцятиповерхівки. Ситуація мене не гнітила. Навпаки — що довше тягнулася ця історія з трупом, то краще й веселіше ставало на душі.
Стільки років я крок за кроком йшла до цієї мети. І тепер, коли усе сталося, я ще не до кінця могла це осягнути. Мені потрібні були час і важка праця, аби відчути, що цевже справжній кінець…
Я нікого не знала в цьому будинку. Він був приватний, майже усі квартири винаймали випадкові люди.
Нижні поверхи були ще порожні. Вже два роки я акуратно оплачувала невелике помешкання на п’ятому поверсі, іноді лишалася тут ночувати, у напівпорожній кімнаті на мотузці розвішувала свої сукні.
Я відімкнула двері, вони були зачинені лише на клямку, — і сто разів прокляла себе за неуважність.
Від ейфорії я, мабуть, я втратила відчуття небезпеки.
Посеред кімнати лежав великий холодильник фірми «Норд». Поставивши пакети на підлогу, я сіла на його прохолодні дверцята. Взагалі то, нерви у мене міцні.
Але перед тим, як відчинити холодильник, я обмір кувала, як усе робитиму. Мабуть, у такій спеці вона вже почала розкладатися… Видовище не з приємних!
Мені хотілося, щоб вона помирала довго, зі смаком. Так, як жила. Мені навіть було прикро, що отрута подіяла так миттєво й, мабуть, безболісно. Але те, що я приготувала для її прекрасного, вишуканого тіла, вжахне її душу, яка витає десь поруч. Не може не витати.
Я рішуче відчинила дверцята холодильника. У ньому було… порожньо.
Тільки тепер я помітила, що на мотузці серед моїх речей висить її розрізаний білий костюм. А моя блакитна сукня — зникла…День сьомий
До свого від’їзду на кінофестиваль Віра хотіла зробити якомога більше і тому, відімкнувши телефон, усі вихідні просиділа вдома за комп’ютером.
Тільки одного разу вийшла по хліб та молоко. Вона вирішила звільнити собі час на тому тижні, щоб зустрітися з лікарем. У голові був повний туман, але Віра змусила себе написати кілька інформацій та розшифрувала інтерв’ю з відомим режисером. Її ніхто не відволікав — Альбик відбув у чергове відрядження. Поволі втягуючись у роботу, Віра забула тривоги минулого тижня. Працюючи над матеріалом, вона завжди почувала себе щасливою людиною і знала, що після виходу статті на неї чекає неабиякий резонанс. Так було вже не раз. І майже щоразу Віра отримувала черговий додаток до зарплати.
У понеділок о сьомій ранку Віра ввімкнула телефон, прийняла душ, скинула на дискету тексти і почала збиратися на роботу, одним оком позираючи на екран телевізора. Блок ранкових новин по різних каналах — це було її обов’язкове ранкове «меню». Після «Вістей» почався повтор нічної десятихвилинної кримінальної інформації «Що трапилося?»
Після перших двох трьох повідомлень про пограбування та автопригоди пішли сюжети про самогубства.
З перших кадрів Віра упізнала будинок Аліни…
Вона відкинула косметичний олівець, яким підмальовувала брови, і вп’ялась очима в екран.
— Учора ввечері в будинку по вулиці Рабіндраната Тагора було знайдено труп молодої жінки, — скоромовкою розповідав молоденький репортер. — Почувши неприємний запах з квартири номер 67, сусіди викликали оперативну групу…
У Віри запаморочилося в голові, та вона змусила себе дивитись, як камера, не зважаючи на нерви пере січних громадян, ковзала по майже невпізнаваному тілу Аліни, як люди у синіх халатах запаковують його у поліетиленовий мішок і виносять на сходи.
— За попередніми даними, — продовжував репортер, — смерть настала кілька днів тому. Молода жінка покінчила життя самогубством на ґрунті особистої драми.
Тільки-но закінчився цей сюжет, як задзвонив телефон.
— Пані Віро! — почула вона офіційно холодний голос Ліліани Олегівни. — З нашою колеґою трапилося нещастя! Передзвоніть, будь ласка, Заріні, а я зв’яжуся з Ярославою. Володимир уже в дорозі на роботу…
Треба потурбуватися про похорон.
— Добре… — збілілими устами озвалася Віра.
— І… візьміть себе в руки. Це — наказ! — додала Ліліана і кинула слухавку.День восьмий
Заходячи до агенції, Віра подивувалася спритності колег: у холі вже висіла велика фотографія Аліни, перев’язана чорною стрічкою. Біля неї юрмилися люди, зітхали, хитали головами.
У відділі стіл Аліни вже був завалений квітами. З похмурим і втомленим виглядом Володимир розставляв букети по вазах та трилітрових банках. Схвильовані Ярослава йЗаріна приймали від колеґ нові букети, розгублено відповідали на численні запитання.
— У Ліліани слідчі! — прошепотіла на вухо Вірі Заріна.
«Господи! Господи! Що ж це має бути?!» — безтямно подумки промовляла Віра. Всі четверо з ледь прихованим хвилюванням поглядали на двері кабінету. У кімнаті товклосябагато цікавих. Долинали короткі репліки.
— Це ж треба! А по ній і не скажеш, що вона була така вразлива!..
— Бідолашна! Та невже не можна було взяти себе в руки?..
— Та у неї було повно мужиків!
— А ви що — свічку тримали?!
Нарешті з кабінету Ліліани Олегівни вийшли двоє чоловіків. Вони мовчки пройшли до виходу. Ліліана зупинилася в центрі кімнати:
— Колеґи! — сказала вона, звертаючись до всіх присутніх. — Наш обов’язок — гідно провести Аліну Станіславівну в останню путь. Похорон — завтра. Довше тримати їїне можна — спека. А тепер прошу всіх, хто не зайнятий організацією похорону та поминок, розійтись і приступити до своїх службових обов’язків!
Ми дякуємо вам за моральну підтримку!
Люди поволі виходили з відділу. Коли за останнім зачинилися двері, Ліліана втомлено сказала:
— Це все. Пояснення я взяла на себе. — І зникла у своєму кабінеті.День дев’ятий
Похорон був пишний. Для Аліни начальство «вибило» місце на престижному центральному цвинтарі. Стоячи серед натовпу, Віра вдивлялася в обличчя співробітників і намагалася розгадати, хто сумує насправді, а хто лише робить трагічний вигляд.
Чоловік Аліни виглядав зовсім розгубленим, сотні презирливих поглядів пронизували його.
— Вона не любила мене… — час від часу кволо промовляв він, чіпляючись до кожного, хто потрапляв йому під руку. — Вона не могла… цього… через мене…