Механiчний апельсин - Страница 31

— Це твій новий дім, — оголосив Д. Б. да Сільва. — Влаштовуйся, хлопче. Харчі в буфеті, піжама — в комоді. Відпочивай, бентежна душо.

— Що? — не зовсім второпав я.

— Не хвилюйся, — по-старечому прорипів Рубінштейн. — Просто ми зараз підемо. Нас чекає робота. Побачимося згодом. А поки що розваж себе сам.

— І ще одне, — озвався З. Долін. — Кхе-кхе-кхе! Ти ж бачив, що спливло у змученій пам’яті нашого друга Ф. Александера. Скажи, це часом не… Тобто чи не ти?.. Гадаю, ти розумієш, що я маю на увазі. Далі говорити не варто.

— Але ж я розплатився! — відповів я. — Бог мені свідок, я за все розплатився! І не лише за себе, а й за тих виплодків, які називали себе моїми кентами! — Мене охопила лють, і я одразу відчув нудоту. — Я трохи полежу, — пробелькотів я. — Ті жахливі часи минулися назавжди.

— Авжеж, — підтвердив Д. Б. да Сільва, виставивши напоказ усі свої зубья. — Назавжди.

І вони мене залишили, братики. Пішли робити свої дєла, що, як я зрозумів, були пов’язані з політикою і таким іншим ге. А я лежав на ліжку — в самко-мотності, в цілковитій тиші. Лежав одягнений, скинувши тільки черевики та попустивши краватку, спантеличений, і розмірковував, яка жізнь тепер мене чекає. В голівері, наче на кіноекрані, замелькали образи різних людей, з якими я стикався в школі та в Держв’язі, і я не побачив жодного чєловєка, котрому можна було в цьому офігєнном світі довіритись. А потім я закуняв, братики.

Прокинувшись, я почув музику, яка долинала з-за стіни, — дуже громкую музику, що й розбудила мене. Це була симфонія, яку я добре знав, але не чув уже багато років, — Симфонія номер три датчанина Отто Скаделіга. Особливо громкій, бурхливий був початок симфонії, і саме він оце й звучав. Якийсь час я слухав з цікавістю й радістю, але потім дали про себе знати біль і нудота, в жівотє забурчало. І ось я, такий великий любитель музики, сповз із ліжка й, підвиваючи «ой-ой-ой!», затарабанив у стіну.

— Припиніть, припиніть, вирубіть! — кричав я.

Але музика не затихала, навіть стала ще голоснішою. Я гупав у стіну й кричав, доки позбивав до крові кісточки на руках. Але нічого не мінялось. Тоді я вирішив урятуватися втечею. Заточуючись, я почвалав зі спальні до вхідних дверей, які, одначе, виявилися замкненими. Я був безсилий щось зробити. А музика звучала все громчє і громчє, наче мучила мене, братики, навмисне. Я щосили заткнув пальцями уші, проте тромбони й літаври лунали так само громко. Я знову закричав, щоб вимкнули музику й люто загупав кулаками в стіну. Марно.

— Ох, блін, що ж його робити? — заскиглив я. — Боже на небесах, допоможи мені!

Знемагаючи від болю й нудоти, я вештався по квартирі й намагався сховатись від музики, що перевертала всі мої нутрощі. Випадково я кинув погляд на купу книжок, паперів і такого іншого ге на столі у вітальні, і раптом збагнув, що повинен робити і що, власне, бажав зробити, перше ніж мені стали на заваді оті старпьори в публі-біблії, а тоді Дим із Баржею в уніформі рож: накласти на себе руки, назавжди зникнути з цього жорстокого, лихого світу. На обкладинці якоїсь брошури я побачив слово «смерть» хай навіть не окремо, а у фразі «Смерть уряду!» А поруч, мов за велінням долі, лежала ще одна книжечка, на її обкладинці було намальоване розчахнуте вікно, що ніби промовляло: «Розчини вікно для свіжого повітря, свіжих ідей, нового життя!» І я збагнув: це порада мені, тільки так можна покласти край усьому — вистрибнути з вікна. Лише мить болю, а тоді — вічний сон.

Поруч, за стіною, так само нуртували духові, ударні й смичкові інструменти. Вікно в кімнаті, де я лежав, було прочинене. Я підійшов до нього й побачив унизу маленькі машини, автобуси, перехожих.

— Прощавайте, прощавайте, хай вас Бог простить за згублене життя! — крикнув я світові.

Тоді виліз на підвіконня — музика залунала тепер ліворуч, — заплющив глаза, відчув холодний вітер у ліцо, і стрибнув.

Стрибнув я, братики, і гепнув на тротуар. Але не вбився, ні. Бо якби вбився, то не написав би всього цього. Мабуть, там було не досить високо для того, щоб убитися на смерть. Одначе, братики, я зламав хребет, руки й ноги і зомлів від пекучого болю. Наді мною посхилялися перелякані, здивовані ліца перехожих. Та за мить до того, як зомліти, я чьотко збагнув, що жоден чєловек у цьому жахливому світі не був на моєму боці і що музику за стіною влаштували ті, хто вдавав із себе моїх нових кентів. І зробили вони це зумисне, заради своєї егоїстичної, хвалькуватої політики. Ця мить тривала мільярдну частку мінути, а тоді весь світ, небо, ліца, що, вирячивши глядєлкі, застигли довкола, — геть усе зникло.

Коли після довгої чорної прірви, завдовжки, мабуть, з мільйон років, я повернувся до жізні, то побачив, що лежу в лікарні — все кругом біле, похмуре, неприродне, вилизане, а до того ж лікарняна вонь. Антисептичні вєщі, що їх застосовують у лікарнях, мають різкий дух смаженої цибулі чи квітів. Дуже повільно до мене поверталося усвідомлення того, хто я такий; я лежав увесь забинтований, у тєлє не відчував ні болю, анічогісінько. На голівері пов’язка, на ліце — пластир, граблі в бинтах, пальці теж обмотані пластирем — так обмотують надламані ніжки квітів, щоб вони росли рівно, — ходулі також сповиті; повсюди бинти, дротяні каркаси, у праве передпліччя з перекинутої догори дном банки вливається червоненька кров. Але сам я, братва, нічого не відчував. Біля ліжка в мене сиділа доглядальниця й читала книжку з сірим, як дим, шрифтом, — схоже, якийсь роман, бо там було багато прямої мови. Вона весь час тяжко зітхала: «Ах-ах-ах!» — отже, йшлося там, мабуть, про секс. Це була загалом нічогенька собі дєвочка — яскраво-червоний ротік, довгі вії і кльовая грудь, що вгадувалася під накрохмаленим халатиком.

«Скільки хочеш за облом, сестричко? — звернувся я до неї. — Іди в ліжко, поперекидаєшся з маленькім кентиком». Але насправді я не зміг вимовити жодного слова; рот наче задерев’янів, і я, поворушивши болталом, відчув, що там бракує кількох зубьєв. А доглядальниця аж підскочила, впустила книжку на підлогу й вигукнула:

— О, то ви прийшли до тями!

«Така міні-ципка, а зчинила такий галас!» — хотів був сказати я, одначе спромігся лише видушити з себе:

— Ек-ек-ек!

Вона вийшла геть, зоставивши мене самого, і я побачив, що лежу в малєнькой кімнатці-гімнатці, а не у великій лікарняній палаті, як колись лежав ще мальчіком серед конаючих старпьоров і мріяв швидше одужати й знову стати на ноги. Тоді я хворів на дифтерію, братики.

Свідомість повернулася до мене, мабуть, не надовго, бо дуже скоро я знов наче заснув. А втім, я ще запам’ятав, як за кілька мінут доглядальниця прийшла з мужікамі в білих халатах; вони похмуро оглянули вашого скромного оповідача, приказуючи: «Угу… Мгу…» З ними був, як мені здалося, і кап із Держв’язу, що промовляв; «Ох, сину мій, сину!» — і дихав на мене перегаром. А потім він оголосив:

— Я більше не міг там залишатися, ні. Я не міг брати участі у тому, що тамтешні виродки збиралися робити з рештою бідолашних прєступніков. Отож я звільнився і тепер виступаю з проповідями проти всього того, любий мій сину во Христі.

Згодом я знову прийшов до тями й побачив біля ліжка тих трьох, з чиєї квартири я вистрибнув, — Д. Б. да Сільву, Рубінштейна і З. Доліна.

— Друже, — промовив один з них (хто саме — я не розгледів і не розчув), — маленький наш друже, народ у нестямі від обурення. Ти позбавив тих страшних хвалькуватих лиходіїв усіх шансів на переобрання. Вони муситимуть піти — назавжди. Ти приніс велику користь справі свободи.

Я хотів сказати: «Якби я помер, то для вас, політичні ублюдкі, для таких підступних і зрадливих кентів, як ви, це було, напевно, ще краще!» Але тільки пробелькотів:

— Е-е… Ме-е… Е-е…

Тут один з тих трьох дістав стос газетних вирізок, і я побачив свою страшну фотку: мене, заюшеного, несли на ношах. Невиразно пригадалися яскраві спалахи — то були, мабуть, фотобліци. Одним глазом я ледве прочитав заголовки на вирізках, що тремтіли в чужій лапє: «Жертва злочинного проекту реформи — хлопчик» та «Уряд-убивця». Там було також фото якогось знайомого мені человєка і підпис: «Геть! Геть! Геть!» Ішлося, напевно, про міністра нутрощних справ.