Механiчний апельсин - Страница 24

— Я дуже радий, джентльмени, що ви згадали про любов. Зараз ми побачимо втілення того образу любові, який, здавалося б, зник іще за середньовіччя.

Погасло світло, і знову спалахнули прожектори. Один висвітив вашого бідолашного, багатостраждального друга й оповідача, а в промені другого з’явилася, посуваючись боком і похитуючись, така вродлива молоденька дєвочка, про яку, братики, можна тільки мріяти. Скажу лише, що грудь у неї була просто розкішна, і її всю стало видно, коли з плечей у дєвочкі почала спадати одєжда. А що за ножкі — о сили небесні! Коли вона йшла, у вас переверталися всі тельбухи. А вона знай собі юно і солодко всміхалась, мов сама цнота. Огорнута сяйвом, що його наче випромінювала її неземна врода, дєвочка підійшла до мене, а разом з нею підступила й уся та бридота: перша думка, яка зринула в моєму голівері, була просто отут повалити дєвочку на підлогу й брутально взути її. Та враз до горла підкотилася нудота, що, мов нишпорка, чаїлася десь за рогом, а тепер вихопилася, щоб підступно схопити мене. Вонь дєвочкіних вишуканих парфумів примусила мене відчути небезпечну хвилю, яка вже підіймалась у мені, і я зрозумів, що повинен подумати про цю юну звабу зовсім по-іншому, поки біль, спрага й страшна нудота не здолали мене.

— О, найвродливіша й найчарівніша з усіх дєвочєк! — вигукнув я. — Кидаю тобі до ніг своє серце, розтопчи його! Якби я мав троянду, то подарував би її тобі. Якби пішов дощ і земля обернулася в багнюку, я б вистелив твій шлях власною одєждой, щоб ти не забруднила своїх ніжних ножєк грязью і дєрьмом! — Отак промовляючи, братва, я відчув, що нудота відступає. — Дозволь мені, — вигукнув я далі, — палко кохати тебе й стати твоїм другом і захисником у цьому зіпсутому світі! — Тут мені спали на думку ще точніше, ще кращі слова: — Дозволь мені стати твоїм вірним рицарем! — Я знов опустився навколішки, трохи не гупнувши чолом у підлогу.

А тоді знову відчув себе приголомшеним і розгубленим, бо все повторилося: дєвочка всміхнулась і вклонилася публіці, роблячи реверанси. Спалахнуло світло, і почулись оплески. Деякі старпьори з брудним, нечестивим бажанням пожирали дєвочку моргалами.

— Ось вам справжній християнин, — крикнув доктор Бродскі, — ладний підставити другу щоку, піти ліпше на хрест самому, ніж розпинати когось! Він не спроможний навіть мухи вбити — це йому просто гидко!

Бродскі таки мав рацію, братики, бо, коли я подумав про вбивство мухи, мене відразу занудило. Але я швидко погамував нудоту й біль, уявивши собі, як муха сідає на цукор, літає в пошуках падла і таке інше ге.

— Цілковите переродження! — вєщал доктор Бродскі. — На радість ангелам небесним!

— Головне, — громко зауважив міністр внутрішніх справ, — що це таки спрацьовує.

— Ох, — зітхнув в’язничний кап, — воно так спрацьовує, хай нас Бог милує.

— То що ж далі, га?

Про це я запитував себе, братики, другого дня, коли стояв у сірому світанку поруч із білою будівлею, що була ніби продовженням Держв’язу, — у вечірній одєждє дворічної давності, стискаючи в руках маленьку валізу з особистими вєщамі й намацуючи в кишені бабкі (їх мені ласкаво подарували вонючіє власті, щоб я міг розпочати нове життя).

Напередодні я смертельно втомився від численних інтерв’ю телебаченню, від спалахів сотень фотобліців — блим-блим! — та від настирливого випробовування мене то спровокованим насильством, то якимсь іншим ге. Кінець кінцем я повалився на ліжко, де мене й розбуркали, щоб повідомити — принаймні так мені здалося, — аби я забирався геть, ішов додому, оскільки в них, мовляв, просто немає більше сили бачити вашого скромного оповідача, братики. Отож я й стояв собі рано-раненько, брязкаючи башлямі в лівій кишені й міркуючи.

— То що ж далі, га?

По-перше, я вирішив десь поснідати, бо не мав іще й рісочки в роті, — всі ті білохалатники страшенно квапились випіхнуть мене на волю. Я тільки й устиг, що випити чашку чаю. Хоч Держв’яз стояв у дуже похмурій частині міста, довкола траплялися робітничі кав’ярні, і одну з них, братики, я невдовзі й надибав. Це було дуже вонючєє й грязноє помєщєніє з однією тьмяною лампочкою, засидженою мухами. Рабочіє вранішньої зміни розправлялися з чаєм і потворними на вигляд сосисками, жадібно ковтали кусні хліба — гам-гам! — і гукали, щоб їм принесли ще. Обслуговуввала їх дєвочка, забрьохана з ніг до голови, але дуже грудастая, і кожен з тих ненажерливих мужіков намагався мацнути її і вигукував: «Ух-ух-ух!» — а вона у відповідь пирскала: «Ги-ги-ги!» Коли я побачив це, братва, мені захотілося виблювати. Одначе натомість я ввічливо, як справжній джентльмен, замовив чай та грінку з джемом і примостився в темному кутку.

Тим часом до кав’ярні зайшов низькорослий чєловєк, продавець ранкових газет, схожий на хитрого і грязного карлика-прєступніка, у залізних окулярах з товстими скельцями й одєждє кольору гнилого смородинного пудингу. Я купив газети, щоб підготуватися до нормальной жізні й побачити, що ж там діється в мірє. Газета була, мабуть, урядова, бо на першій сторінці тільки й ішлося що про обов’язок кожного чєловєка рішуче підтримати уряд на наступних загальних виборах, які мали відбутися за кілька тижнів. Автори статей розхвалювали здобутки уряду за минулий рік із чимось там — збільшення експорту, чудовий курс зовнішньої політики, поліпшення соціального забезпечення і таке інше ге. Але найбільше вихваляли уряд за крок, завдяки якому міські вулиці ось уже півроку безпечні для мирних нічних перехожих. Цей крок полягав у підвищенні платні полісменам, які стали суворіше переслідувати юних хуліганів, збоченців, волоцюг і таке інше ге. Все це не дуже інтєрєсовало вашого скромного оповідача. На другій сторінці було невиразне фото чийогось дуже знайомого обличчя. Нарешті мені сяйнуло, що це ж бо я сам. Вигляд у мене був похмурий, переляканий — певна річ, через постійне блимання фотобліців. Під знімком писалося, що я — перший випускник нового Державного інституту виправлення злочинців. Мене, мовляв, вилікували від злочинних інстинктів лише за два тижні, і тепер я став громадянином, що шанує закони. Одне слово, фа-фа-фа, ля-ля-ля. Поруч я надибав хвалебну статтю про «метод Людовіка», мудрість уряду й таку іншу дурню. Була там і фотографія ще одного чєловєка, якого я також упізнав, — то був міністр нутрощних справ. Він, схоже, аж надувся від гордощів, що скоро настане час, коли не буде злочинців, коли зникне страх перед підступними нападами хуліганів, збоченців, волоцюг та інших покидьків. Я простогнав: «О-о-ох!» — і пожбурив газету на підлогу. Вона впала й накрила калюжу розлитого чаю та харкотиння отих брудних тварин, що харчувалися в кав’ярні.

— То що ж далі, га?

Пора вже було, братики, хиляти додому й зробити приємний сюрприз татусеві й матусі — єдиний їхній син і спадкоємець повернувся в сімейне лоно! Потім я ляжу в своїй малєнькой кімнатці-гімнатці на ліжко й слухатиму музику, розмірковуючи, як влаштувати мою жізнь далі. Напередодні реєстратор дав мені довгий список місць, де я міг знайти роботу, і попередив по телефону кількох чуваків щодо мене. Та я, братики, не мав наміру відразу закачувати рукава. Спершу нємножко відпочину, спокійно все обміркую в ліжку, послухаю чарівну музику.

Автобусом я дістався до Центру, звідти іншим автобусом до Кінгслі-авеню і невдовзі опинився біля будинку 18-А. Повірте, братики, серце в мене збуджено затьохкало — тук-тук-тук! Довкола було тихо, зимовий ранок тільки починався, і коли я зайшов до вестибюля, то не побачив нікого, крім отих нагіх мужчін та женщін із «Величі праці». Мене здивувало, братики, те, що картину почистили, — більше не було ані ругатєльств, які вилітали з вуст величних трударів, ані соромітних органів, домальованих до нагіх тєл розбещеними мальчікамі. Дивно було й те, що ліфт працював. Щойно я натис кнопку, він із шурхотом під’їхав, а коли я ввійшов до кабіни, мене просто вразила її чистота.