Механiчний апельсин - Страница 17

— Залиште його мені, братва!

— Атош, атош, хлопше, — підхопив Великий Жид, — це цефно. Вріш йому, Алекфе!

Вони стали навкруги, а я почав лупцювати того прєступніка. Я дубасив його кулаками, топтав черевиками, хоч вони й були не зашнуровані, а тоді підставив ніжку, і він — ба-бах! — гримнув на підлогу. Потім я ще копнув його гарненько в голівер, він зойкнув: «О-ой!» — і захропів, наче вві сні.

— Чудово, — мовив Лікар, косо глипнувши на потовченого, розпростертого на підлозі хрєна. — Гадаю, це буде йому добра наука. Хай відпочине. Може, побачить уві сні, як стає славним хлопцем.

Стомлені, ми повилазили на нари. І от мені приснився, братики, величезний оркестр — сотні музикантів, а диригент — щось середнє між Людвігом ваном і Г. Ф. Генделем, глухий, сліпий і знуджений життям. Я сидів серед духових і тримав у руках блідо-рожевий фагот, що наче був частиною мого тіла й виростав просто з черева. Я подув у фагот і голосно розреготався — ха-ха-ха! — бо відчув лоскіт. Але Людвіг ван Г. Ф. розгнівався і обєзумєл. Він нахилився до мене й так гаркнув мені у вухо, що я прокинувся, геть мокрий від поту. Насправді, як виявилось, деренчав в’язничний дзвоник — др-р-ринь! др-р-ринь! Був зимовий ранок. Коли я насилу розплющив зліплені після сну глаза, то відразу замружився від різкого електричного світла, яке вже ввімкнули в нашому звіринці. Я подивився вниз і побачив на підлозі нового прєступніка. Він був такий потовчений і заюшений кров’ю, що й досі ще не прийшов до тями. Вмить пригадалась минула ніч, і я розсміявся.

Та коли я зіскочив з нар і торкнув його босою ногою, то відчув холодне задубіле тєло. Я кинувся до Лікара й заходився термосити його. Він завжди прокидався дуже повільно, але того ранку бистро зліз із нар, як і решта в’язнів, крім Стіни, що спав мов убитий.

— Кепські справи, — мовив Лікар. — Мабуть, серцевий напад. — А тоді обвів усіх нас поглядом і додав: — Не треба було з ним так жорстоко… Вкрай нерозумна витівка.

— Облиш, Лікарю, — огризнувся Ласунчик Джон. — Ти й сам не пас задніх, коли його частували кулаками.

Великий Жид обернувся до мене й сказав:

— Алекфе, ти був надто розлючений. Той офтанній удар добив його.

— А хто все почав? — обурився я, відчуваючи раздраженіє. — Я приєднався аж під кінець, хіба не так? Це була твоя ідея! — показав я на Ласунчика Джона. В цю мить Стіна голосно захропів, і я обернувся у його бік:

— Розбудіть цього вонючого ублюдка! Адже то він затискав йому пасть, поки Великий Жид тримав його біля грат!

— Ніхто не стане заперечувати, — промовив Лікар, — що кожен із нас трохи потовк цього чоловіка задля, так би мовити, науки. Але ж очевидно, що саме ти, мій любий хлопчику, по-юначому нестримно і, я б сказав, необачно завдав йому смертельного удару. Дуже шкода!

— Зрадники! — прогарчав я. — Зрадники й брехуни!

Я побачив: повторюється та сама ситуація, що й два роки тому, коли мої так звані кенти віддали мене в грубі лапи фараонів. А ще я побачив, братики, що в цьому світі вірити нікому не можна. Ласунчик Джон розбудив Стіну, і той також підтвердив, що саме ваш скромний оповідач виявив особливу брутальність і жорстокість. Коли прийшли охраннікі, а за ними головний наглядач і сам начальник в’язниці, мої кенти по камері заходилися навперебій переказувати, як я прішіл того покидька й збоченця, заюшене тєло якого валялося, наче лантух, на підлозі.

То був незвичайний день, братики. Мертве тєло витягли геть, узніков у всій в’язниці змусили сидіти під замком до подальших розпоряджень; не давали ні піщі, ні навіть гарячого чаю. Ми сиділи в камерах, а охраннікі міряли кроками коридори й, тільки-но чули тихесенький шепіт, вигукували: «Стулити писки!», «Замовкнути!» Близько одинадцятої напруження й загальне збудження зросло, в нашу камеру з коридора хлюпнула вонь переляку, а тоді ми угледіли начальника в’язниці й головного наглядача з якимось большим, важним на вигляд чєловєком, що дуже бистро крокував і говорив, мов безумний. Вони, певно, дійшли до кінця коридора, а потім стали повертатись уже повільніше, назад, і ми почули, як начальник в’язниці, гладкий, пітливий білявий мужік, забелькотів: «Атож, сер… Що можна зробити, сер?» — і таке інше. Гурт зупинився біля нашої камери, і головний наглядач відімкнув двері. Тепер ми побачили того важного чєловєка ближче — височенний, сінєглазий, у чудовій одєждє — кращого костюма я в житті не бачив, братики, останній крик моди. Чєловєк уп’явся в нас, жалюгідних узніков, очима й мудро так промовив гарним голосом:

— Уряд більше не в змозі дотримуватися старомодних пенологічних теорій. Коли злочинці вкупі, то ось що виходить. Ви — рознощики злочинності, вона вже процвітає і в місцях покарання. До того ж невдовзі тюрми можуть знадобитися нам для політичних в’язнів.

Я анічогісінько не усьок, братики, але ж він, зрештою, говорив не про мене.

— До карних злочинців, — провадив той чоловік, — таких, як оці пропащі (це вже стосувалося мене, братики, тією ж мірою, як і решти, справжніх прєступніков, до того ж зрадників), краще застосовувати суто лікувальні методи. Тобто вбивати в них злочинний рефлекс. Цілковите переродження протягом одного року. Покарання для них — порожній звук, ви самі бачите. Вони лише тішаться своїм так званим покаранням. І починають убивати один одного.

Тут він утупився своїми крижаними сінімі глазамі в мене, тож я зухвало відказав:

— Перепрошую, сер, але я категорично проти того, що ви оце сказали. Я — не карний злочинець і не пропащий. Інші — можливо, але не я. Головний наглядач спалахнув і гримнув:

— Стули свою кляту пельку, ти! Знаєш, хто перед тобою?

— Нічого, нічого, — заспокоїв його важний чєловєк. Тоді повернувся до начальника в’язниці: — Випробуйте його першого. Юний, зухвалий, розбещений… Бродскі візьметься за нього завтра, а ви можете посидіти й подивитись. Бродскі працює чудово, не хвилюйтесь. І цей розбещений юний хуліган стане як шовковий.

Ці жорстокі слова, братики, поклали початок моїй свободі.

Того ж таки вечора охраннікі відвели мене, брутально штурхаючи, як цапа, до святої святих — кабінету начальника в’язниці. Начальник похмуро блимнув на мене і спитав:

— Гадаю, ти не знаєш, хто це був уранці, чи не так, шість мільйонів шістсот п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший? — І, не чекаючи на мою відповідь, повів далі: — Не хто інший, як сам міністр внутрішніх справ! Новий міністрі як то кажуть, нова мітла. Кінець кінцем ці безглузді ідеї й до нас докотились, і наказ є наказ. Але, мушу сказати тобі відверто, я цього не схвалюю. Коли тебе б’ють, ти даєш здачі, адже так? То чому б державі, жорстоко скривдженій хуліганами, не дати і їм у відповідь? Одначе нові погляди це заперечують. За новими поглядами ми повинні з поганих зробити добрих. Все це мені здається вкрай хибним. Га?

— Сер… — почав я якомога шанобливіше. Але головний наглядач, дебелий і червоний як рак-срак — він стояв за кріслом у начальника в’язниці, — урвав мене криком:

— Стули свій брудний писок, ти, падлюко!

— Нехай, нехай, — стомлено махнув рукою начальник в’язниці. — Тебе виправлять, шість мільйонів шістсот п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший. Завтра підеш до того Бродскі. Вони вважають, що мине трохи більше двох тижнів, і ти зможеш покинути державну в’язницю. Всього два тижні з чимось — і ти знов у великому вільному світі! Думаю, — реготнув він, — тобі така перспектива подобається?

Я промовчав, а головний наглядач знову гаркнув:

— Відповідай, ти, брудне порося, коли тебе запитує начальник!

— О, звичайно, сер, — сказав я. — Велике вам спасибі, сер. Будьте певні, я старатимусь з усіх сил. Щиро дякую всім, хто сприяв цьому.

— Не треба, — зітхнув начальник в’язниці. — Це не винагорода. Аж ніяк не винагорода. Що ж, ось бланк, його треба підписати. Тут сказано, що ти бажаєш, аби решту твого терміну ув’язнення замінили курсом, як тут кумедно сказано, «виправного лікування». Підпишеш?