Механiчний апельсин - Страница 16

— Це правда, — підтвердив кап і, насупившись, подивився на мене згори вниз. — Саме так, шість мільйонів шістсот п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший. Звичайно, поки що це на стадії експерименту. Метод простий, але дуже радикальний.

— Але ж його вже тут застосовують, чи не так, сер? — наполягав я. — Оті новенькі білі будівлі коло південного муру, сер… Ми коли робили зарядку на подвір’ї, сер, то бачили, як їх зводили.

— Його ще не застосовують, — заперечив кап. — Принаймні в цій в’язниці. У самого виникли великі сумніви. Сказати правду, я їх поділяю. Питання в тому, чи може цей метод справді зробити людину кращою. Добро випромінюється з душі, шість мільйонів шістсот п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший. Це, зрештою, вибір. А коли людина позбавлена вибору, вона перестає бути людиною. — Він міг би розводитись про це дєрьмо й далі, але тут ми почули, як сходами спускається — туп-туп-туп! — це одна група узніков, щоб отримати свою порцію релігії.

— Поговоримо про це іншим разом, — пообіцяв кап. — А зараз берися до роботи.

Я підійшов до програвача й поставив хоральний прелюд Й.-С. Баха «Прокидайтесь». Під звуки цієї музики грязниє, вонючіє виродки, злочинці й збоченці, незграбно, мов охлялі мавпи, входили до каплиці, а охраннікі всю дорогу шпетили їх і стусали. Потім кап звернувся до узніков:

— То що ж далі, га?

На цьому місці ми з вами й зустрілися.

Того ранку наша релігійна відправа складалася з чотирьох окремих ломтіков. Про метод Людовіка, чи як він там називається, кап не обмовився більше жодним словом. Я скінчив свою роботу з програвачем, кап проказав кілька слів подяки, і мене проводили до камери на шостому поверсі, вонючєй і напханої напхом. Охраннік виявився непоганим чєловєком — не піхнул і не копнув мене ззаду, а лиш відчинив двері й сказав:

— Ну от, хлопче, і твоя ковбаня.

Там сиділи мої нові кенти, всі запеклі прєступнікі, але, хвалити Бога, добре, що хоч без збочень. Худющий смаглявий Зофар розгойдувався на нарах і все щось торохтів прокуреним голосом, однак його давно вже ніхто не слухав. Ні до кого не звертаючись, він розповідав:

— У ті часи важко було урвати мантюху (біс його знає, що це таке, братики), не виклавши мільйончиків десять. Я так і зробив, а тоді спустився в «Турецький» і кажу, що взяв, мовляв, хану за падло. А що йому лишалося робити?

Він розмовляв якимсь давнім злодійським жаргоном. Одноглазий Стіна, що сидів далі, обривав з нагоди неділі кінчики нігтів на ногах. Був ще Великий Жид; цей чєловєк лежав крижем, як мертвий, на нарах. І, нарешті, Ласунчик Джон та Лікар. Ласунчик Джон, хирлявий, хтивий і гнучкий, сидів за згвалтування, а Лікар удавав колись, ніби вміє лікувати сифон, гонокок і уретрит, але робив ін’єкції чистою водою. А ще він довів до смерті двоє дєвочєк, замість позбавити їх, як обіцяв, небажаної вагітності. Усі мої сусіди в камері були останньою грязью, і мене зовсім не тішило їхнє товариство, так само, певно, як і вас оце зараз. Одначе далі так тривати не могло.

Треба вам сказати, що та камера була розрахована на трьох узніков, але нас туди напхали аж шістьох, одного на одного, як оселедців. І в ті часи, братва, таке було скрізь — у всіх камерах усіх в’язниць. Справжня ганьба, дєрьмо, адже не було жодної пристойної кімнати, де чєловєк міг би спокійно випростати кінцівки. Скажу більше: можете мені не повірити, але тієї неділі до нас кинули ще одного узніка. Ми саме покінчили з кошмарною піщєй — галушки й вонючая тушонка — і спокійно курили кожен на своїх нарах труїлки, коли до нас заштовхнули того чєловєка. Це був старий галабурдник, який перший і зчинив галас про ненормальне становище. Він заходився трясти грати на дверях і кричати:

— Вимагаю елементарних прав! Камера переповнена! Це відверте знущання над людиною!

Один із охранніков повернувсь і порадив цьому чоловікові попроситися краще до когось на нари, а то, мовляв, доведеться спати на підлозі.

— На краще не зміниться, — попередив охраннік, — тільки на гірше. Такий уже цей брудний злочинний світ, до якого всі ви докладаєте рук.

Поява в камері нового чєловєка стала початком мого виходу з держв’язу. Той узнік виявився бридким сварливим курвом із чорними думками й брудними намірами, тож тривоги в мене почалися вже того самого дня. Крім усього іншого, новачок був хвальком; глумливо скрививши ліцо, він пустився голосно, з гордим виглядом усіх повчати. Він оголосив, що в цьому звіринці він один, мовляв, справжній прєступнік і, перш ніж потрапити сюди, вчинив те й те, порішив голими руками десятьох рож і таке інше ге. Його патякання, однак, нікого не вразило, братики. Тоді він підступив до мене — а я був там наймолодший — і почав доводити, що спати на підлозі повинен саме я, а не він. Проте решта в’язнів були на моєму боці. Вони загукали:

— Облиш його, ти, грязний ублюдок!

Тоді новенький завів давню пісню — буцімто його ніхто не любить і таке інше. А вночі я прокинувся й побачив, що це страшне курво і справді лежить поруч зі мною на нарах — а вони ж на третьому ярусі й дуже вузенькі, — говорить масні речі й усе гладить мене, гладить… Я геть обєзумєл і заборсався, хоч і невиразно все бачив при тьмяній червоній лампочці десь аж на сходах. Але я напевно знав, що це він, отой вонючій виродок, і невдовзі, коли тривоги мої вже прибрали реальних обрисів і в камері ввімкнули світло, я побачив його спотворене ліцо — з подряпаної мною пасті сочилася кров.

А далі попрокидались мої однокамерники й собі замєталісь у темряві. Здійнявся такий гармидер, що розбудив увесь поверх, — почулись вигуки, стукання бляшаних кухлів у стіни, наче узнікі вирішили, що почалося загальне повстання. Спалахнуло світло, і з’явилися охраннікі — без мундирів, але в кашкетах і з довгими кийками. При світлі стало видно наші розпашілі ліца, гнівно стиснуті кулаки; всі щось кричали й лаялись. Тут я виступив зі своєю скаргою, а охраннікі в один голос заявили, що ваш скромний оповідач, братики, певно, підлаштував усе навмисне, бо на мені не було жодної подряпини, а з роздертої пасті в того новенького все ще текла цівка крові. Від такої заяви я просто обєзумєл. І оголосив, що коли в’язничне начальство дозволяє бридким, вонючім прєступнікам і збоченцям накидатися на мене, сонного й беззахисного, то я жодної ночі в цій камері більше не спатиму.

— Зачекай, будь ласка, до ранку, — глумливо відказали охраннікі. — Ваша честь вимагає окремого покою з ванною і телевізором? Добре, пошукаємо такого вранці. А зараз, кентику, поклади свій гарячий голівер на набиту пєрьямі подушку, і хай тебе більше ніхто не турбує. Гаразд?

Коли вони, суворо всіх попередивши, забралися геть і знову погасло світло, я сказав, що решту ночі сидітиму, а тоді звернувся до того страшного прєступніка:

— Гей ти, лягай на мої нари, коли хочеш. Тепер вони мені бридкі. Ти їх запаскудив своїм вонючім тєлом.

Тут утрутилися інші узнікі. Великий Жид, ще спітнілий після битви в темряві, кинув:

— Не піддаватимофя, братоцьки. Не поступимофя цьому хамлюфьку!

— Зажопся, юдо! — брутально урвав його новенький.

Великий Жид підхопився був, щоб довбанути його. Але тут устряв Лікар.

— Спокійно, джентльмени, ми ж бо не хочемо більше неприємностей, чи не так? — проказав він дуже по-світському, хоч той новий прєступнік так і ліз на рожен. Він вважав себе, як ви самі бачили, большім-прєбольшім цабе й гидував сидіти в камері з шістьма та ще й спати на підлозі, аж поки я зробив отой благородний жест. Але й тепер він не стримався, щоб не поглумитися над Лікарем:

— У-тю-тю, ви не хочете більше неприємностей, еге ж, імпотенти?!

— Якщо не можна заснути, давайте візьмемося за освіту, — запропонував хирлявий, хтивий і гнучкий Ласунчик Джон. Він, хоч був і гвалтівник, говорив дуже вишукано. — Нашому новому приятелеві треба дати урок.

— З’їж і оближись, мале опудало! — огризнувся новий узнік. Отут і почалося. Правда, на диво спокійно, без галасу. Новий узнік спробував закричати, однак Стіна затис йому пасть, а Великий Жид припер його до загратованих дверей, щоб при тьмяному червоному світлі зі сходів було видно, куди бити. Новачок тільки стогнав: «Ой-ой-ой!» Він виявився зовсім кволим чєловєком, ледве спроможним долбануть у відповідь. Аж тепер я збагнув, що він просто ховався за своїм гучним голосом та хвалькуватістю. Принаймні я, побачивши, як у червоному світлі бризнула червона кров, відчув у душі радісний трепет і вигукнув: