Мазепа. Людина. Полiтик. Легенда. - Страница 11

Та в будь-якому разі виступ Петрика тоді, в 1690-х, здавався лише епізодом у напруженій боротьбі, яку вели Росія і Україна за вихід до Чорного моря, за відвоювання Півдня. На початку березня 1694 року відбувся похід об'єднаних сил фастівського полковника Семена Палія, лубенського – Леонтія Свічки і кількох охотницьких полків під найбільшу з турецьких фортечок у пониззі Дніпра – Казикермен. Мазепа сповіщав царя про те, що козаки спалили «долішній посад» міста, розгромили частину гарнізону, яка зважилася на вилазку, і навіть протягом одного дня обстрілювали місто з гармат (саме цей факт наводить на думку, що то була спроба заволодіти містом-фортецею, а не просто пограбувати околиці; українське командування зрозуміло, що нижньодніпровські фортеці слід захопити для того, аби мати змогу продовжувати бойові дії у нижньому Подніпров'ї).

Того ж року Палій і військо наказного гетьмана Якова Лизогуба (Прилуцький, Переяславський і два компанійських полки) – за даними Величка, до 8 тисяч козаків – спустошили Буджак (місцевість між Дунаєм і Дністром, де кочувала найбільш агресивна Буджацька татарська орда).

То був останній спільний похід правобережного полковника Палія і гетьманських полків (хоча ім'я Палія ще не раз з'являтиметься на сторінках цієї книжки).

1695 року склалася ситуація, вельми сприятлива для нового великого походу українських і російських військ на південь: основна частина турецьких сил і багато татар були спрямовані новим султаном Мустафою II до Угорщини і Хорватії проти австрійців. У травні цього року війська Бориса Шереметева (майбутнього першого російського фельдмаршала) та Івана Мазепи виступили в похід, що мав за мету оволодіти чотирма нижньодніпровськими фортецями (Казикерменом, Іслам-Керменом, Мустріт-Керменом та Мубарек-Кермєном, що перекривали вільний вихід козакам по Дніпру в Чорне море; сьогодні це район міст Каховка та Берислав Херсонської області) і, окрім того, відволікти увагу татар від головного походу царя Петра І з відбірним 30-тисячним військом на фортецю Азов. Число вояків об'єднаної армії Шереметева і Мазепи, схоже, переважало військо Петра І, адже у турків мало скластися враження, що саме дніпровський напрямок походу – головний (хоча цифра у 120 тисяч росіян і козаків викликає значні сумніви). Наприкінці липня 1695 року об'єднане військо прибуло суходолом під Казикермен, сюди ж Дніпром припливла запорозька флотилія. Почалася облога, об'єктом якої стали дві більші фортеці – Казикермен і Мустріт-Кермен (або Таванськ, розташована на острові посеред Дніпра). Проти двох менших фортечок облога не велася. Маючи значну перевагу в артилерії, гетьман і воєвода застосували також кілька видів земляних робіт, аби якомога швидше і з меншими втратами взяти невеликий, але з досить міцними стінами Казикермен. З ініціативи гетьмана козаки «котили земляний вал…, щоб ним можна було засипати рів і, порівнявшись зі стінами, легко вломитись у місто». Ці земляні укріплення споруджували відповідно до відомої формули знаменитого французького військового інженера маркіза де Вобана «побільше поту, поменше крові». Саме вони разом із російським підкопом, що зруйнував одну з веж Казикермена, і приступом, який почався 30 липня, після шаленого артобстрілу міста, спричинили капітуляцію Казикермена, а згодом – і Мустріт-Кермена за тиждень після початку облоги. У взятому Казикермені гетьман залишив гарнізон – сердюцький полк і кількасот російських ратних людей і запорожців, Шереметев же залишив у Мустріт-Кермені полк російських стрільців. Невеликі і не надто цінні у військовому відношенні Іслам-Кермен та Мубарек-Кермен, залишені мешканцями та гарнізонами (які втекли до Криму), були зруйновані. Таким чином, «допоміжний» похід Мазепи і Шереметева виявився значно вдалішим за основний, Азовський, Петра І, адже Азов через невдалу організацію облоги і відсутність у росіян флоту, який блокував би місто з моря, царю здобути не вдалося.

Але вже наступного, 1696 року в результаті Другого Азовського походу війська Петра І за дуже активної допомоги п'ятнадцатитисячного козацького війська наказного гетьмана Якова Лизогуба (куди входили запорожці та реєстрові козаки), які разом із донцями відбили спробу турецьких транспортів прорватися до міста і першими оволоділи ворожим бастіоном, взяли місто-фортецю Азов. Основна ж частина козацького війська на чолі з гетьманом Мазепою разом із військами Шереметева стояла табором на річці Берестовій, охороняючи кордон від можливого несподіваного набігу татар.

Новий великий похід козацьких та російських військ, у підготовці та проведенні котрого найактивнішу участь узяв гетьман Мазепа, відбувся влітку 1697 року. Це мав бути «перший і досі ще небувалий водний похід Дніпром у Чорне море для військового промислу над турками» (Величко). Схоже, саме завдяки Мазепі похід підготували у справді небачених масштабах – будувалося до ста великих морських «стругів» (виготовити встигли лише сімдесят) і шістсот річкових човнів. Частина російсько-українського війська йшла суходолом, частина – Дніпром, причому флотилія пройшла грізні пороги (по високій воді, не без втрат, але загалом завдяки заздалегідь проведеним вимірам та розвідці – успішно). 25 липня військо стояло вже під Казикерменом, де компанійці витримали кілька боїв з татарами, а основна частина війська була зайнята будівництвом на острові Таванському нової, більшої і краще укріпленої фортеці. Проте похід не мав свого логічного продовження – захопити турків зненацька не вдалося (ще на початку червня гетьман одержав звістку про те, що під Казикермен невдовзі має прибути Дніпром сильна турецька ескадра, яка справді з'явилася у гирлі Дніпра на початку серпня). Невдовзі на лівому березі Дніпра з'явився з ордою сам кримський хан, а разом з ним – і загроза того, що українсько-російська армія буде невдовзі відрізана від баз і оточена. Тому цілком розумним і виваженим видається рішення Івана Мазепи і воєводи Якова Долгорукова відступити вгору Дніпром, попередньо посиливши гарнізон Таванська і Казикермена шістьма тисячами козаків і ратних людей. Поблизу острова Томаківка військо залишило судна, які передали запорожцям, і суходолом попрямувало додому, прикриваючи водночас кордон від татар. Такий, здавалося б, не надто славний кінець походу і поведінка його керівників – гетьмана Мазепи і бєлгородського воєводи Долгорукова – викликали нарікання і з боку тогочасних джерел, і пізніших дослідників. Але у світлі наступних подій (особливо прибуття до Таванська 22 турецьких каторг – великих галер, які, за словами молдавського перебіжчика, мали на озброєнні до двохсот гармат, зокрема. 36-фунтових, і транспортів-фуркатів з п'ятдесятьма тисячами вояків) рішення Мазепи і Долгорукова, можливо, врятувало об'єднане військо від розгрому на воді, втрати флотилії і довгого, виснажливого відступу суходолом під ударами татарської кінноти. Ризик надто великий, і відмова від продовження походу була рішенням досвідчених, обережних полководців, а не боягузтвом.

Не слід також забувати, що цей не зовсім вдалий похід зробив можливою п'ятитижневу героїчну оборону Таванська і Казикермена від сильного турецько-татарського війська (активну участь у ній взяв сердюцький полк Дмитра Чечеля – майбутнього оборонця Батурина в 1708 році), яке, зазнавши важких втрат, було змушене у жовтні 1697-го зняти облогу і відступити.

Останній великий похід російсько-української армії проти османів відбувся влітку 1698 року. Йому також передувала серйозна підготовка, зокрема й військово-топографічна (за дорученням гетьмана полковник Іван Іскра склав «реєстр прикмет» усіх важливих географічних об'єктів від мису Мишурин Ріг до гирла Південного Бугу і міста Очаків). Однак через брак води і продовольства похід десятьох козацьких полків і війська Якова Долгорукова на Перекоп було перервано, і єдиним досягненням союзників стало відновлення укріплень Казикермена, що стояв у руїнах з 1695 року.

Підбиваючи підсумок огляду бойових дій, у яких брав участь гетьман Іван Мазепа у цей період, слід підкреслити кілька моментів. Гетьман Мазепа краще за багатьох своїх попередників був підготований до того, щоб узяти на себе обов'язки головнокомандувача військом козацької України – мав досить непогану військову освіту (чималу роль відіграло навчання у Голландії) і значний військовий досвід, здобутий ще ротмістром у надвірній корогві Петра Дорошенка, а потім – генеральним осавулом при Самойловичі у бурхливі часи Руїни. Тож слід відкинути як необгрунтовані твердження деяких авторів про те, що Мазепа взагалі не був людиною військовою, а лише «хитрим інтриганом і боягузом, і сам не ходив у походи» (А. Єнсен). Окрім справді видатних дипломатичних здібностей, гетьман мав і дуже солідний досвід ведення війни, що, як відомо з часів Карпа Клаузевіца, є «продовженням політики, але вже іншими засобами». Цей досвід цінував і Петро І, який наказував своїм полководцям, що діяли разом із козацьким військом, постійно радитися з гетьманом, і сам прислухався до його порад. Як полководцеві, Мазепі були притаманні обережність, виваженість, реальна оцінка своїх і ворожих сил. Велику увагу гетьман приділяв розвідці і збиранню інформації. Він посилав у степ спеціальні загони для захоплення «язиків», намагався добувати відомості через купців і агентів у Молдавії, Криму тощо.