Маска - Страница 9

– Він вам, пане, служитиме ліпше, ніж я, – сказав, чи не вперше в житті покірно схиливши голову.

– Сподіваюся, – стиха засміявся пан Моджиєвський.

– Гадаю, ти тут не пропадеш, – такі були останні слова Трохима, сказані внукові на прощання.

Менше ніж за півроку, доволі відмучившись, він справді помер.

Предок Юзефа Войцицького, який збудував палац у сімдесятих роках шістнадцятого століття, був із багатих полоцьких бояр, котрі в чотирнадцятому столітті почали служити Литовській державі. Але коли остання остаточно об’єдналася з Польщею після другої (Люблінської) унії 1569 року в єдину Річ Посполиту, представник цього роду, який жив тієї пори, вибрав службу в польського короля, на землях, які стали польською територією. Стах Войцина став Станіславом Войцицьким. За вірну службу й участь у війні з турками, на яку віддав значну частину свого майна, його удостоїли графського титулу. Ще до того серед волинських лісів, де Войцини скупили кілька сіл у князів Чорторийських, Станіслав Войцицький почав будувати один зі своїх палаців, якому потім судилося залишитися єдиним. Місце було гарне – неподалік ніс свої води Стир, маєток знаходився не дуже далеко від воєводського міста, майже поряд із Чорторийськом – якийсь час столицею впливових удільних князів, які й дали місту своє ім’я. А з Чорторийськими Войцицькі були не тільки сусідами, а з часом і поріднилися. Донька Станіслава стала дружиною одного із представників князівської сім’ї – Борислава.

Але цим родам судилася різна доля. Наприкінці XVIII століття рід Чорторийських залишався одним із наймогутніших і найбагатших у Речі Посполитій і став не останнім у Російській імперії. Волинська ж гілка роду Войцицьких (був ще один Войцицький – небіж Станіслава, також граф, який після Хмельниччини переселився до корінної Польщі) занепала. В останні роки життя батька Юзефа – Броніслава – у володінні Войцицьких залишалося одне більш-менш пристойне село (ще одне він віддав старшому сину, який жив у Варшаві) та хутір. Така ось спадщина дісталась Юзефу. Та ще дуже занедбаний палац на додачу. Ось уже два десятки років він бився над тим, щоб знайти вихід із становища, але справи поліпшувалися з великими труднощами. Правда, у матінки Юзефа, котра пережила чоловіка на цілих чотирнадцять років, була надія, що її молодший залагодить справу вдалим одруженням із багатою нареченою, бо ж Юзеф мав хорошу статуру, та й родовід мав неабияке значення, а вели вони рахунок із десятого століття. Проте син не виправдав надії, одружився з вродливою, але вбогою донькою здрібнілого мазурського шляхтича, яку зустрів в якійсь крамничці під час поїздки до Варшави. Умовляння не допомогли, і за два місяці після весілля матінка Юзефа померла, правда, у доволі шанобливому вісімдесятилітньому віці.

Та повернімося до осені 1801 року. Граф Войцицький вжив усіх заходів, щоб посилити охорону палацу. Але вже за два дні після того, як стріла чорнобородого впала до ніг маленької графині, одного з гайдуків-вартових знайшли з міцнішою стрілою – із залізним наконечником – у спині. Цього разу записки не було, але мертвий вартовий виявився красномовнішим за будь-які слова. Граф спробував влаштувати засідку. Як і варто було чекати, вона не дала результатів. Гайдуки нікого не побачили і нічого не почули. Зате через день, сидячи у своєму кабінеті, Войцицький почув пронизливий крик дружини. Негайно кинувся на її голос. Графиня зустріла його у дверях зали, в якій приймали гостей. Вона не могла вимовити жодного слова, тільки показувала рукою, яка тремтіла, кудись на стіну, де висіли картини, які відображали родовід Войцицьких. Граф підійшов ближче і побачив, що над портретом його прапрадіда Сигізмунда, який загинув наприкінці XVII століття від рук турків, навскоси горять руді букви. «Я чекаю!» – промовляв напис. Придивившись, граф розібрав, що написано кров’ю.

У привиди чи іншу нечисту силу Юзеф Войцицький не вірив. Він розумів, що має справу з дуже розумним, хитрим і підступним противником, який не зупиниться ні перед чим, аби досягнути мети. А що така мета існувала, Войцицький не сумнівався. Він здогадувався, що злочинець у помаранчевій масці хоче його (чи його душу, що одне й те саме) вбити морально. Граф зрозумів остаточно, що означають слова, сказані йому там, на балу: «Той, хто побачив моє обличчя, повинен належати мені».

Досі він вважав, що можна якось вберегти доньку, якщо не випускати її на прогулянки або виводити під посиленою охороною. Цієї ночі йому явно показали, що можуть проникнути і в палац. Як? Він не знав. Міг лише здогадуватися, що злочинець вже має спільника серед його прислуги. Але хто, хто міг продати душу дияволу, зрадивши своїх господарів? Граф подумки перебрав усіх, хто жив у палаці або мав доступ до нього – кухарів, прачок, натирачів підлоги, няньок на чолі з Пелагеєю, камердинера, свічника, лакеїв, охоронців, особистого слугу Терешка. Все це були люди, яких він знав надто довго. Деякі служили ще його батькам, інші виросли на його очах, і жодних причин підозрювати їх у графа не було. Лишалося тільки думати, що когось злочинці підкупили або (швидше за все) залякали. Подумавши ще трохи, Войцицький вирішив діяти відкрито.

Зібравши челядь, граф відверто розповів їм про те, що сталося на балу, про те, що небезпека загрожує його доньці. Сказав, що сам він смерти не боїться, але, як видно, його життя поки що злочинцю й не потрібне. Тому й хоче, щоб усі вони, у чиїй відданості не сумнівається, стали його спільниками. Адже вони вже мали можливість переконатися, що небезпека може загрожувати всім. Якщо ж хтось був заляканий або й підкуплений, він, граф, їхній господар, простить, якщо той щиросердно розкається і допоможе в боротьбі зі злочинцем, на совісті якого кров десятків, а може, й сотень невинних людей.

Даремно він вдивлявся в їхні очі. Ніхто не зізнався, хоч усі запевняли в тому, що вони йому віддані. Граф дивився на людей, яких добре знав, і йому раптом стало соромно за свої підозри. Він махнув рукою, відпускаючи їх усіх. Для розмови вирішив залишити тільки Терешка.

«Здається, він щось знає», – думав Войцицький, вдивляючись в обличчя слуги.

Проте він не знав, з чого почати розмову, бо сама думка – зробити зі слуги шпигуна, донощика, йому, уродзоному шляхтичу, соратнику Костюшка, який боронив свободу вітчизни шпагою і власною честю, – ця думка здавалася огидною.

– Як ти гадаєш, чи може мати розбійник спільника у палаці? – нарешті видушив він з себе.

– Що ви, ясновельможний пане!.. – злякано вимовив Терешко, і Войцицький полегшено зітхнув.

Величезний пустельний сад наскрізь продував холодний осінній вітер. Він сьогодні здавався аж надто холодним графині Войцицькій, яка знадвору дивилася на два силуети у вікні. Вона знала – щойно її чоловік розмовляв зі слугами. Що він міг добитися від них? У палаці не гостем, а повновладним господарем уже жив страх і владарював сильніше, ніж графська влада. Графиня сама не раз ловила себе на думці, що їй хочеться озирнутися. Хочеться мимоволі, проходячи ось так, як зараз, садом, і навіть численними коридорами і кімнатами палацу. Мовби хтось незнайомий і страшний дивився їй вслід з-за кожного повороту або й ще гірше – чигав за дверима.

Вона ще не знає, що за тиждень саме це і станеться. У причілковій залі палацу росла велика пальма, яку ще прадід Юзефа привіз із Туреччини маленьким пагінцем, що його купив на Стамбульському базарі (граф Костянтин Войцицький їздив до столиці Османської імперії у складі польського посольства). Юзеф кілька разів намірявся перенести її до центральної зали, але зупиняло упередження, що після такого переселення пальма засохне. Тому що нібито прадід сам за допомогою місцевого знахаря вибрав місце, де тільки й могла рости ця заморська рослина.

Ядвіга йшла поглянути, чи не ожило листя на одній із гілок, яке почало ледь помітно жовтіти кілька тижнів тому. Щойно вона відчинила двері, як сильна рука обхопила її шию, а інша затулила рота. Потім накинули на голову мішок. У такому стані хтось невидимий і сильний кілька разів крутнув її, ніби дзиґу, потім відпустив. Вона відчула, що падає, але ті самі сильні руки підхопили її, поставили на ноги. Ядвіга почула, як даленіють кроки, як обережно зачиняють двері. Жах охопив графиню, але, подолавши його, як і величезне бажання сісти на підлогу, вона почала знімати мішок. Гидливо відкинувши мішковину, яка смерділа гнилою вовною, вона побачила, що в залі нікого нема. На пальмі висіла улюблена іграшка доньки – велика золотокоса лялька. «Заморська принцеса», як її називала Ядзенька. Великі, наче живі, сині очі «заморської принцеси» були виколоті.