Маска - Страница 7

– Робіть зі мною, що хочете, – сказала Явдошка і стала на коліна перед батьком.

Коли перший напад гніву минув, Трохим, нагородивши ганебницю-доньку кількома штурханами та ударами того ж паска, сів на лавку і сказав, що треба їм буде вчинити ось як. І розповів про свій задум.

– Ніхто тебе з наших, сільських не бачив? – спитав він перед тим.

– Ні, – прошепотіла Явдошка. – Ніхто не бачив. Я пробиралася поза хатами, городами. А зараз і не світиться ні в кого.

– То добре, – процідив крізь зуби Трохим. – Раз таке діло, сидітимеш вдома. В хаті сидітимеш, у вікно дивитимешся, а якщо хтось наближатиметься до хати, то в комірку. Второпала?

Ось так у хаті і просиділа Явдошка до пологів. Батько наказав, щоб немовля одразу ж віддали йому. Байстрюка передбачалося задушити і закопати за сараєм, а Явдошка, звісно, вже через день-два мала офіційно повернутися з Києва.

Байстрюк народився у день, коли, незважаючи на календарну весну, майже від самого ранку мела заметіль. Настя не раз дякувала Богові за непогоду, бо ж ніхто із сусідів чи родичів не поткнув до них носа і не почув криків доньки, коли у тої почалися перейми.

І все-таки незваний гість був, і саме він врятував життя майбутньому знаменитому розбійнику. Коли дитина нарешті з’явилася на світ Божий, Трохим, якого допустили до комірчини, побачив, що це доволі великий і міцний хлопчик. На якусь мить навіть завагався… Так, він хотів би мати онука, але ж законного, не байстрюка. Явдошка ж подумала, що пальці батька ось-ось зімкнуться на шиї маленької істоти, її сина, який, немов зрозумівши, що мало відбутися, раптом перестав кричати. Натомість пронизливо закричала його мати:

– Тату, не тут, тільки не тут!

– Цить, дурепо, – гаркнув батько.

– Може, справді не треба поганити хату? – несміливо озвалася дружина.

– Добре, зараз піду у хлів, – сказав злий Трохим.

В цей час він і почув на вулиці скрип саней і чиїсь голоси.

– Кого ще чорт несе? – буркнув, перехрестившись.

Спершу він подумав, що, чого доброго, повернувся син, якого він на кілька тижнів відіслав до старшої дочки, аби того не було при пологах. Може, захворів чи що, то батюшка вирішив відвезти до них, у село? Але коли Трохим виглянув у вікно, то побачив, що біля воріт зупинилися сани управителя маєтку пана Моджиєвського. «І де він узявся на лиху годину», – подумав Трохим, тицьнув дружині замотане у шматину немовля, з яким вийшов у кімнату, прошипів «до комірки» і побіг надвір, щоб не пустити управителя до хати.

Коли він вийшов, Явдошка подивилася на сина. Синок тихенько попискував на руках у бабусі. Вона не могла повірити, що на цю маленьку істоту, яка щойно ще була частинкою її самої, ось-ось очікує смерть. Вона попросила в матері дитину і ніжно притисла до грудей маленький теплий клубочок, котрий смішно зацмокав губами. Вона вся тремтіла, немов у пропасниці.

Такою й застав її Трохим, зайшовши знадвору. Йому вдалося випровадити управителя, котрий явно напрошувався на чарку, і тепер він простягав до дочки руки, вимагаючи віддати сина.

– Я сама, сама, – гарячково зашепотіла вона.

– Що? – не зрозумів батько.

– Я сама це зроблю, – сказала Явдошка, люто дивлячись на батька.

Вона встала з ліжка, тримаючи сина біля грудей.

– Куди ж ти, донечко? – злякалася мати.

– Я сама, – вперто твердила дочка, прямуючи, наче сліпа, до дверей. – Сама його уб’ю.

Переляканий її виглядом, спантеличений батько не посмів її спинити.

– Щоб надворі й не писнув, чуєш? – видихнув у потилицю дочці.

– Добре.

Явдошка накинула на себе кожух, і, хитаючись, наче п’яна, із сином на руках вийшла в засніжений березневий вечір. Вони жили на краю села, до найближчої хати було далеко, і, опинившись посеред засніженого двору, Явдошка раптом відчула себе такою самотньою і нещасною у цьому холодному, безмовному і чорному світі. Мовби в ньому і були тільки дві живі істоти – вона і її дитина, котру вона холодними, наче неживими руками, притискала до себе. Не зовсім усвідомлюючи, що робить, вона пішла не до повітки, де мала би була задушити дитину, а на сільську вулицю. Де ще більше, ніж у рідному домі, була нікому не потрібною, чужою, більше того, прокаженою. Так вона пройшла через усе село мимо хатинок, які моргали підсліпуватими очицями, супроводжувана гавканням псів, наче божевільна. Вона знала, що їй нікуди зайти, ні в кого попросити хоча б тимчасового притулку. Кілька разів оглядалася, їй привиджувалося, що за нею біжить батько, щоб відняти сина. Але довкола стояла безмовна, майже цвинтарна тиша. Нарешті вона опинилася на краю села, де починалося поле. За спиною глухо вив вітер, намітаючи довкола кучугури.

Далі був шлях у нікуди. Але повертатися назад – означало віддати сина. Сама думка про це страхала дужче за смерть, і вона, мовби зовсім утративши глузд, чужа самій собі, побрела засніженим темним полем, крізь заметіль, яка, наче оплакуючи її долю, дико завила над білим зимовищем. Якщо вони й загинуть, то удвох – вирішила Явдошка.

Але їм не судилося загинути. Зовсім знеможена, Явдошка, коли брела вже не полем, а лісовою дорогою, побачила попереду слабенький мерехтливий вогник. Спершу вона подумала, що це світяться вовчі очі. Що ж, якщо їй випала така страшна смерть – бути загризеною вовками – нехай буде так, виходу все одно нема. Та одразу ж і згадала, що десь тут у лісі живе панський пасічник – без’язикий Корнило. Цього чоловіка з важким, вовчим, як говорили в Хомутівці, поглядом з-під великих кущуватих брів, із розпатланою, схожою на сивувату куделю, довгою бородою і недоладним муканням замість мови в селі не любили і боялися. Ніхто не знав, звідки він прийшов сюди років десять тому. Казали, що це розбійник, язика якому відрізали на каторзі за грабунок, що на його совісті і людські душі. Ще одні говорили, що в молодості він був гайдамакою, за що поляки й вирвали йому язика. Коли він зрідка з’являвся в селі дорогою на панський двір, куди поставляв мед, його вигляд жахав хомутівців, передусім дітей. Ніхто не знав, скільки йому років – чи то сорок, чи всі шістдесят.

Ось до цього страшного чоловіка, котрий жив у лісі, і постукала Явдошка із сином на руках. Назавжди лишилася в її пам’яті та мить, коли він, страшний, схожий на привида, в довгій білій сорочці з’явився на порозі хатини і замукав, замахав руками, здавалося, ось-ось накинеться на незвану гостю, котра незрозуміло як з’явилася в лісі. Явдошка злякалася, сахнулася було, хотіла втікати, але сили вже покидали її. І вона, заїкаючись, плачучи, збиваючись, півсловами та півжестами попросила впустити її зігрітися. Раптом без’язикий, щось уторопавши, перестав мукати і махнув рукою, запрошуючи зайти до його убогого помешкання. А що Явдошка стояла, хитаючись, готова ось-ось впасти, то схопив її за плечі і заштовхав усередину. На втікачку дихнуло тепло людського житла, застійний сморід ударив у носа, запаморочив, у неї підламалися коліна…

Коли Явдошка, отямившись, розплющила очі, то побачила, що лежить на високому дерев’яному ліжку, а поруч із дитиною на руках стоїть господар хати і якось дивно, немов заворожений, дивиться на сина. Вона ледве не закричала від страху, але крик завмер на вустах, бо при тьмяному світлі на обличчі без’язикого Корнила вона побачила щось схоже на усмішку. Побачивши, що жінка ожила, Корнило знову щось замукав і простягнув їй сина.

У цьому лісовому будиночку проминули перші дванадцять років життя Прокопа Марушка. Коли на другий день після його народження мати спробувала підвестися, то не змогла від великої слабкости. Вона опритомнювала і знову впадала в липучий сон, близький до забуття. Кілька днів Корнило відпоював її липовим чаєм, мовби маленьку дитину, годував із ложечки малиновим варенням, давав їсти щось густе й смердюче (як виявилося, це був борсучий смалець), запихаючи його до рота майже силою, і ним-таки натирав їй п’яти. Поступово жар спадав, їй легшало. Вже днів за п’ять Явдошка чистим, а не затуманеним поглядом побачила свою дитиночку, свою кровиночку, і ціле озеро сліз витекло з її очей. До цього вона лише відчувала свого синочка, коли господар хати прикладав його до грудей. На щастя, молоко не пропало. Мати і син вижили.