Маска - Страница 4

Обідаючи, вони, звичайно, обговорювали те, що сталося на балу. Звідки він знову взявся, цей «помаранчевий розбійник», адже про нього так давно не чули? Почали згадувати, коли була звістка про останнє пограбування. Зійшлися на тому, що, здається, навесні дев’яносто п’ятого, коли він напав на шляхтича Войчину зі Здовбиці. Той якраз, поранений, повертався додому і віз, як виявилося, старовинний інкрустований пістоль, який нібито допомагав йому у битвах. От і допоміг. Войчина замав ще одну кулю у груди, другу – в ногу і назавжди залишився калікою. А зброя все-таки опинилася в руках грабіжника.

– Але звідки він міг знати, коли повертатиметься цей Войчина? – спитала пані Дзялковська.

Відповіді не було. Поговорили про те, що розбійнику, напевне, допомагає сам диявол. Тоді Юзеф Войцицький скептично зауважив, що він взагалі не вірить в існування рогатого, та від його дружини не сховалося те, як захоплено дивилася на її чоловіка пані Дзялковська. Хоч вона й набагато старша, але все-таки… Тепер же, після вільнодумних слів графа, у лукавих очах пані Дзялковської зблиснув якийсь особливий вогник. Чи то вона збиралася комусь донести про те, що Войцицький не вірить у нечисту силу (а значить, і в її антагоніста – Всевишнього), чи то захоплення перезрілої дами переросло в нову якість. Графиня Ядвіга відчула до співтрапезниці глуху неприязнь, трохи злякалася цього почуття, і їй захотілося торкнутися під столом руки чоловіка. Тоді не посміла, а тепер, у кареті, вона це зробила. Граф у відповідь нахилився до неї, вона вловила легкий запах вина, побачила, як блищать рідні світло-сірі очі, і відчула легке запаморочення.

Вони були разом восьмий рік, так-так, через місяць виповниться якраз вісім років від дня їхнього весілля, а кохання досі обпікало серце, вона хотіла вірити, що так буде завжди. Як вона переживала, як молилася за нього, коли Юзеф через півроку після весілля подався в армію Костюшка. Три довгі роки вона жила сама в палаці, який здавався їй таким величезним після невеликої батьківської садиби, яка загубилася в Мазурських болотах. Три роки самотности! І хоч вірила, що Юзеф живий, пізніше їй передали звістку, що він із частиною розбитого польського війська пішов за кордон, три довгі роки вона жила в дивній пустелі, яка здавалася їй то монастирем для самотньої грішниці, то безлюдним островом, який загубився в безбережжі цих боліт, з якого їй уже ніколи не вибратися, не випливти у світ людей – гомінкий, безтурботний і живий.

Її пам’ять назавжди закарбувала холодний осінній вечір, коли вона гріла задубілі руки біля грубки, читала якийсь старовинний сентиментальний роман, весь час втрачаючи нитку прочитаного, і раптом почула, як загавкали пси, потім внизу збуджений голос слуги, а слідом і найдорожчий, найрідніший у світі голос. Не тямлячи себе від несподіваного щастя, вона кинула книжку (як виявилося згодом – у вогонь) і побігла. У сусідній кімнаті перечепилася за килим, упала, відчула біль у лікті і подумала, що добре було б зараз померти, адже це їй, напевне, почулося, примарилося, як уже бувало не раз ось такими ж темними, довгими, безпросвітно глухими вечорами. Але вона почула впевнені, швидкі кроки, зовсім поряд розчинилися двері, і диво, про яке вона щодня благала Всевишнього, сталося. На неї дивилися його захоплені очі.

– Боже мій, Ядзю, що з тобою?! – вигукнув її чоловік.

І вона заплакала. Плакала, обіймаючи його за мокрі, брудні чоботи. А він став на коліна й обціловував її заплакані очі. Потім узяв на руки і поніс – маленьку, притихлу, щасливу. Лише час від часу здригалися її плечі.

Того вечора у вогні грубки згорів роман про чужу, вигадану любов, але з новою силою спалахнуло їхнє кохання. Вже вранці, після ночі бурхливих пестощів, граф зізнався, що не зміг витримати такої довгої розлуки і, ризикуючи життям, добирався до неї з Франції майже через усю Європу.

– О, Юзеку! – тільки й спромоглася вона на вигук, завмерши в міцних обіймах, боячись злякати своє негадане щастя.

Через два тижні надійшов лист, підписаний начальником повітового жандармського управління, в якому чоловіка дуже ввічливо (все ж таки граф) просили з’явитися до Луцька для «проведення необхідної співбесіди». Що це могло означати і чим закінчиться «необхідна співбесіда», вони могли тільки здогадуватися, адже такі, як Юзеф Войцицький, підлягали виселенню до Сибіру.

Граф вагався, Ядвіга радила знову йти за кордон, вона була згодна їхати разом із ним, але тепер це було удвічі небезпечніше, адже вони ставали втікачами, політичними злочинцями, а обидві сусідні держави – і Пруське королівство, і Австрійська імперія – були союзницями імперії Російської. Якщо б їх не затримали на російському кордоні, то на австрійському чи пруському – напевне. Граф усе-таки вирішив з’їздити в колишню воєводську столицю, перетворену тепер на пересічне містечко. Він сподівався, що зважать на його титул і знатність і все-таки дозволять повернутися для прощання в маєток, а тоді вони й вирішать, як бути. Ядвіга хотіла поїхати з ним, на що чоловік резонно зауважив, що в такому разі його вже напевне нікуди не відпустять, а так є шанс… Крім того, було відомо, що в тих, хто з’явився добровільно, не конфісковували маєтки.

Зі сльозами на очах проводжала вона чоловіка холодним листопадовим ранком. Нова розлука здавалася їй чимось нереальним, саме тепер Юзеф не міг зникнути надовго. А якщо вже доля пошле їм нове випробування, то вона поїде за ним. Поїде… поїде… Вона повторювала ці слова, доки ще могла бачити карету з чоловіком, вона шепотіла їх, повертаючись до будинку, який знову став пусткою. Але за тиждень Юзеф повернувся і привіз звістку про смерть імператриці Катерини. За дев’ять місяців у них народилася донька, названа на честь матері Ядвігою. Ядзею, Ядзенькою, Ядзуненькою.

Маленьке білоголове диво тепер чекало на них удома, там, за лісом, до якого в’їжджала карета. І хоча доньку залишили під наглядом няньки Пелагеї, яка любила її, як рідну, майбутня зустріч після десятиденної розлуки уявлялася матері особливо солодкою. Досі після народження доньки вони ще не вибиралися так далеко, хіба що на день-два до сусідів, та ще в Любомль, на бал до Браницьких, та Юзеф їздив на дворянське зібрання до Звягеля. Ядвіга почувалася трохи винною перед донькою за таку тривалу відсутність і тепер квапила кучера Якима – надто вже повільно плентались коні!..

– Коли Ядзеньці виповниться п’ять рочків, і ми влаштуємо бал, – прошепотіла вона, стискаючи рукою в ніжній ажурній рукавичці пальці чоловіка.

– Так, моє серденько, – відповів Юзеф. – Якщо тільки продамо вдало пшеницю, наступного року я обов’язково закінчу ремонт палацу, і тоді – бал…

– Так, так, – сказала графиня, думаючи про те, що їхня Ядзенька гідна справжнього свята на її честь, нехай і не такого великого і пишного балу, як у Любославського, та якщо вони постараються, то…

Кілька пострілів прозвучали один за одним майже водночас. Карету тряснуло, вона нахилилася, але не перекинулась, понеслася ще швидше. Тривожно заіржали коні.

– Що це, Юзеку? – зойкнула графиня.

– Не знаю.

Пострілів більше не було, ошалілі коні мчали світ за очі, карета петляла, неначе нею керував п’яний кучер, а не досвідчений, розсудливий Яким.

– Що ти робиш, Якиме?! – закричав граф, обережно виглядаючи з віконця карети.

Кучер не відповів. Висунувшись далі, граф побачив, що кудлата голова Якима звісилась через лівий поручень кучерського сидіння, а зі скроні стікає тоненька цівка неправдоподібно червоної крови.

Наступної миті коні, які справді ошаліли від страху, звернули вбік, карета налетіла на дерево і після жахливого удару і тріску ресор нарешті зупинилася.

Від удару графиня звалилася на спину чоловіка, пронизливо закричала, проте відбулася лише невеликим садном на лобі. Отямившись, граф вийшов із карети і побачив, що один із четвірки коней лежить на землі, напевне, зі зламаною ногою. Троє здорових огирів намагалися зсунути карету з місця, ладні ось-ось її перекинути. Войцицький закричав на коней і простяг руку графині.