Маска - Страница 17

Відтепер у його вже досить полисілій голові засіла думка, що у цій справі прихована якась пружина, знайти яку він поки що не в змозі. Для нього головним було не те, чому Пелагея погодилася служити бандитам. Тут причин могло бути аж надто багато – страх за себе, за своїх близьких і навіть за ту ж таки маленьку Ядзю, котру вона, без сумніву, любила. Але як же так швидко і непомітно могли люди чоловіка в помаранчевій масці встановити зв’язок зі слугами Войцицького? Поміж суботою, коли граф зірвав маску з ватажка банди, і днем повернення подружжя до свого маєтку – а це також субота – минув лише тиждень. Виходило так, що помсту свою надто вже розумний ватажок задумав одразу і почав її реалізовувати, не гаючи жодної хвилини. Він обсновує маєток Войцицьких невидимими нитками свого страхітливого плану, більше того – робить кількох людей графа своїми спільниками. Але як?

Слєпньов подумки зводить докупи все, що взнав за три дні бесід, які добряче виснажили не лише графиню та її слуг, а й його самого. Ось перед очима несподівана (завжди несподівана!) поява «помаранчевої маски» із поплічниками, ось графиня злякалася, коли побачила у кімнаті з пальмою ляльку з виколотими очима. Про вбивство садівника і язик слуги, який прислали бандити, згадує Слєпньов. Про таємничу поїздку Юзефа Войцицького до лісу. Потім Слєпньов повернувся до нападу на графський екіпаж у лісі. До їхнього шляху із Заславля додому. Тоді на них могли напасти будь-коли, а напали неподалік від їхнього ж села. Повернувся він до балу і з’яви на ньому людини у яскравій помаранчевій масці. Ось той заходить до зали, а потім, майже виконавши свою місію, виходить і в дверях стикається з графом Войцицьким. Слєпньов уперто шукав зачіпку, яка могла йому допомогти, якщо не привести до бажаної мети, то бодай прислужитися на початку небезпечного пошуку. Інколи Слєпньову здавалося, що та зачіпка зовсім близько, варто лише трохи напружити мозок. Він уперто думав, відкидав деталь за деталлю; все, що хвилину тому здавалося таким важливим, раптом тьмяніло, губилося серед чогось важливішого і згасало, мов слабка перетліла жарина.

І все-таки в результаті виснажливих роздумів вибудувався певний логічний ланцюжок із подій і його власних думок. Він не міг уторопати, до чого цей ланцюжок веде, але щось уже тенькнуло зовсім поряд, мов дзвінок на дузі візника, який велить забиратися геть із дороги. Він відскакує, він бачить дугу і сам дзвінок, який калатається, тріпоче при шаленій їзді і слабкою блискавкою розпорює вечірнє повітря.

Тут несподівано й осяює Слєпньова дивна на перший погляд думка: а раптом ще до інциденту на балу в оточенні графа Войцицького був спільник розбійників? Хто? Міг бути той-таки садівник, який потім і завербував Пелагею. Але тоді поставало інше запитання: навіщо цей невідомий спільник був потрібен людині в помаранчевій масці? Висновок міг бути лише один – той, хто ховався під цією клятою маскою, знав, що скоїться на балу в князя Любославського.

Від такої несподіваної думки і справді можна було збожеволіти. Від неї віяло містикою, а містики наш герой, незважаючи на те, що походив зі старовинного козацького роду, не любив. І не вірив у неї. Василь Петрович спробував було знайти раціональне пояснення, однак досить швидко зайшов у глухий кут. Але думка про якусь таємну пружину, навіть про вміло поставлений спектакль вперто свердлила мозок.

Так тривало кілька днів. Слєпньов готувався до від’їзду в Україну і відтягував його. І не тому, що боявся поїздки. Холодок між лопатками не зник, але до нього додався азарт мисливця.

Це був особливий азарт. Десь поряд уже трубив ріг, ще дужче збуджуючи його нетерпіння. А він стояв у позі хорта, який роздмухував ніздрі і жадібно винюхував повітря, готовий от-от рвонути по здобич.

Та було і таке відчуття, що перед полюванням його стриножили або ж накажуть бігти в протилежний бік від здобичі. «Звідки воно, це відчуття?» – запитував себе Слєпньов і не знаходив відповіді.

Може, від останньої зустрічі з Рибалком, коли той переказав зміст своєї розмови з князем Куракіним? Князь, дізнавшись про їхню версію – грабіжник може виявитися вельможею – категорично заборонив, якщо, диви, ця версія й потвердиться, її розголошувати. Російська імперія не хотіла сваритися з новими знатними підданими і на початку царювання Олександра І, за якого князь Адам Чорторийський був правою рукою, загравала з поляками. Належало просто тихо позбутися злочинця, і зробити це має не хтось там, а саме Слєпньов.

– Як? – сакраментальне запитання Слєпньова наткнулося на жорстокий сарказм Рибалка.

– Це ти запитуєш?..

Слєпньов зітхнув. «Здається, їду шукати вітру в полі», – подумав він. Щоправда, Рибалко потвердив – йому дадуть лист. Зрозуміло, його треба надійно сховати на випадок, якщо… сам розумієш (Слєпньов при цьому непомітно здригнувся). Цим листом усім місцевим властям, до яких звернувся б пред’явник, надається найвище повеління безвідмовно, всебічно і негайно допомагати йому.

Перед самим від’їздом, коли Петербург на кілька днів відпустили тріскучі лютневі морози і в повітрі виразно запахло наближенням весни, Слєпньов востаннє зустрівся з Рибалком.

– Розумієш, яка холера, – зовсім простакувато сказав Антон Федорович. – Ми маємо мовбито дві цінні вказівки. Зловити (і то неодмінно) злочинця живим, аби наші вінценосні особи могли лицезріти це диво природи. – Він поморщився і за звичкою почухав підборіддя вказівним пальцем. – І другу вказівочку – тихенько знищити, якщо він виявиться таким, що належить до вельможної шляхти. Звичайно, було б добре, якби він до неї не належав, холера б його взяла. Але ти сам розумієш, що звичайний драб, хам навряд чи стільки років міг би так вдало і вміло обводити довкола пальця вельможних панів і владу.

– Та вже ж, навряд, – зітхнув Слєпньов. – Пам’ятаю, які суми обіцяли колись магнати тому, хто зловить або хоча б застрелить злочинця.

– Ото ж бо й воно, – багатозначно підняв палець Рибалко, і Василь Петрович приготувався почути чергову ідею, яка щойно осяяла його начальника. Так і сталося. Витримавши паузу, необхідну, звісно ж, для того, щоб надати ще більшої ваги своїм словам, Рибалко провадив далі:

– Саме тому я відмовився від ідеї, яку підсунув мені його світлість князь. Він, уяви собі, запропонував залучити великі поліцейські сили, а можливо, і війська, створивши перед тим пастку для розбійника. Але ж ми з тобою знаємо, що наш голуб у масці не дурень.

– Не дурень, далеко не дурень, – погодився Слєпньов.

– Саме так, друже мій. У нього напевне знайшлися б інформатори. Та ще й наглумився б із нас, субчик-голубчик. Тоді вже напевне його не спіймали б.

Після нової порції мовчання Слєпньов нарешті почув останню версію шефа:

– Ми передбачали, що, можливо, це якийсь шляхтич, який має доступ до палаців вельможних панів. А я ось подумав – а якщо він всього-на-всього, сказати б, на службі у якогось там пана чи, не дай Боже, графа? І, зробивши свою чорну справу, ховається собі в замкові чи палаці? Га? Тобі треба мати на увазі і таку можливість.

Слєпньов не став розчаровувати Антона Федоровича, що подібна думка вже відвідала і його самого. Адже десь має грабіжник відсиджуватися, кудись збувати награбоване. А награбоване ніде не спливає. З другого боку, якщо уявний господар людини в помаранчевій масці отримував із рук грабіжника коштовності, то він не міг нікому їх показати, не ризикуючи бути викритим. Якщо тільки не був маніяком, який десь у таємних підземних апартаментах милується вечорами при тьмяному світлі свічки награбованим за стільки років.

Отже, Слєпньов вийшов від Рибалка з новою тривогою. Він поволі пройшовся стежкою до воріт, повернувся назад, потім сів в екіпаж. І раптом відчув, як всередині його щось засмоктало, немов сіла в грудях невидима звіринка. Якби спитав оце хто-небудь, що його мучить, він навряд чи й відповів би. Не тільки, радше не стільки майбутня небезпечна подорож, як якась незбагненна тривога, що ось від’їжджає він, так і не з’ясувавши у цій вкрай загадковій історії ще чогось надто важливого. Такого, що не дається ані розуму, ані почуттям. Що ж це таке? Що коїться з ним? Чого він не може вловити? Василь Слєпньов не знав.