Марiя - Страница 3

«Ходім»,- ска­за­ла та й пішла

На Ніл со­ро­че­ня­та пра­ти

В до­ро­гу си­нові. Пас­лась

Коза з ко­зят­ком ко­ло ха­ти,

А Йо­сип си­на за­бав­ляв,

На призьбі си­дя, по­ки ма­ти

На річці пра­ла ті малі

Сорочечки. А потім в хаті

Поморщив доб­ре пос­то­ли

Собі в до­ро­гу. Та й зня­лись

До схо­ду сон­ця, по тор­бині

На плечі взяв­ши, а ди­ти­ну

Удвох в ко­ли­сочці нес­ли.

То сяк, то так прий­шли до­до­му.

Бодай не до­ве­лось ніко­му

Узріть та­кеє. Бла­го­дать!

Гайочок ти­хий се­ред по­ля,

Одна-єдиная їх до­ля

Отой гай­очок! І не знать,

Де він ко­хав­ся. І ха­ти­на,

Все, все сплюнд­ро­ва­но.

В руїні їм до­ве­ло­ся но­чу­вать.

В ярок Марія до кри­ниці

Швиденько ки­ну­ла­ся. Там

Колись-то з нею яс­но­ли­ций

Зустрівся гость свя­тий. Бур'ян,

Будяк ко­лю­чий з кро­пи­вою

Коло кри­ниці по­рос­ли.

Маріє! Го­ренько з то­бою!

Молися, сер­денько, мо­лись!

Окуй свою свя­тую си­лу…

Долготерпінієм окуй,

В сльозах кро­ва­вих за­гар­туй!..

Небога тро­хи не вто­пи­лась

У тій кри­ниці. Го­ре нам

Було б, іскуп­лен­ним ра­бам!

Дитина б тая ви­рос­та­ла

Без ма­тері, і ми б не зна­ли

І досі прав­ди на землі!

Святої волі! Сха­ме­ну­лась

І тяж­ко, важ­ко усміхну­лась

Та й за­ри­да­ла. По­ли­лись

На цям­ри­ну свя­тиє сльози

Та й ви­сох­ли. А їй, не­бозі,

Полегшало.

Єли­са­ве­та,

Стара вдо­ва, у На­за­реті

З ма­лим син­ком своїм жи­ла,

Таки з Іва­сем. Та й бу­ла

Якась рідня їм. Вранці-ра­но

Свою ди­ти­ну, без­та­лан­на,

Нагодувала, одяг­ла

І за свя­тим своїм пішла

У На­за­рет той до вдо­виці

В сусіду, в най­мич­ку про­си­тись!

Дитяточко собі рос­ло,

З Іва­сем удо­вен­ком гра­лось.

Уже чи­ма­ле підрос­ло.

Якось во­ни собі гу­ля­ли

Удвох на улиці, знай­шли

Дві па­лич­ки та й по­нес­ли

Додому ма­те­рям на дро­ва.

Звичайні діточ­ки! Ідуть

І ве­се­ленькі, і здо­рові,

Аж лю­бо гля­нуть, як ідуть!

Отож во­но, ма­ле, взя­ло

Другую па­лич­ку у Йва­ся -

Івась у ко­ни­ки іграв­ся,

Зробило хрес­тик та й нес­ло

Додому, бач­те, по­ка­за­ти,

Що й він уміє май­ст­ру­ва­ти.

Марія ще за ворітьми

Дітей зустріла, і зомліла,

І тру­пом па­ла, як узріла

Той хрес­тик-ши­бе­нич­ку. «Злий!

Недобрий чо­ловік, ли­хий

Навчив те­бе, моя ди­ти­но,

Зробить оце! По­кинь! По­кинь!»

А він, ма­ленький, не­по­вин­ний,

Святую ши­бе­нич­ку ки­нув

І за­ри­дав, і про­ли­лись

Ще в пер­ший раз мла­денчі сльози

На ло­но ма­тернє. Не­бозі

Ніби по­лег­ша­ло. Взя­ла

У хо­ло­до­чок за­ве­ла,

В бур'ян, в са­док, поцілу­ва­ла

Та кор­жи­ком по­го­ду­ва­ла,

Свіженьким кор­жи­ком. Во­но ж

Попестилось собі, пог­ра­лось

Та й спа­тоньки, ма­ле, ляг­ло

Таки ж у неї на колінах.

Отож і спить собі ди­ти­на,

Мов ан­ге­ля­точ­ко в раю.

І на єди­ную свою

Та ма­ти ди­виться і пла­че

Тихенько-тихо. Ан­гел спить,

То щоб йо­го то не збу­дить.

Та й не дог­леділа. Не­на­че

Окропу кап­ля, як огонь,

На йо­го впа­ла, і во­но

Прокинулось. Шви­денько сльози

Марія втер­ла сміючись,

Щоб він не ба­чив. І не­бозі

Не до­ве­ло­ся оду­рить

Малого си­на. По­ди­ви­лось

І за­ри­да­ло.

За­ро­би­ла

Чи то по­зи­чи­ла вдо­ва

Півкопи тую на бук­вар.

Сама б учи­ла, так не зна­ла ж

Вона письма то­го. Взя­ла

Та в шко­лу хлоп­ця од­ве­ла,

У ієсей­ську. Дог­ля­да­ла ж

Сама йо­го, са­ма й нав­ча­ла

Добру і ро­зу­му. Івась,

Таки вдо­вен­ко, в йо­го вдавсь,

То вдвох собі й хо­ди­ли в шко­лу,

І вчи­лись вку­почці. Ніко­ли

Ані пог­рається з дітьми,

Ані побігає; са­мий,

Один-однісінький, бу­ва­ло,

Сидить собі у бур'яні

Та клеп­ку те­ше. По­ма­га­ло

Святому батькові в тру­дах.

Якось по сьомо­му го­доч­ку,

Малий вже доб­ре май­ст­ру­вав,

Одпочиваючи в ку­точ­ку,

Старий на си­на ди­ву­вавсь,

Який то з йо­го май­стер бу­де!

Які то лю­ди з йо­го бу­дуть!

Та, взяв­ши відер, кандійок,

І батько, й ма­ти, і во­но

Пішли на яр­ма­рок у са­мий

Самісінький Єру­са­лим.

Хоч і да­ле­ко, так спро­да­ти

Дорогше мож­на. От прий­шли,

Розташувались. Батько й ма­ти

Сидять собі та про­да­ють

Добро своє. А де ж ди­ти­на?

Побігло десь. Шу­кає си­на

Та пла­че ма­ти. І не чуть,

Де діло­ся. У си­на­го­гу

Зайшла бла­гать бла­го­го бо­га,

Щоб син її най­шовсь. Аж глядь,

Межи раввіна­ми ди­ти­на,

Її хлоп'яточ­ко, си­дить

І на­учає, не­по­вин­не,

Як в світі жить, лю­дей лю­бить,

За прав­ду стать! за прав­ду зги­нуть!

Без прав­ди го­ре! «Го­ре вам,

Учителі архієреї!»

І ди­ву­ва­лись фа­ри­сеї

І книж­ни­ки йо­го ре­чам.

А ра­дость ма­тері Марії

Неізреченная. Месію,

Самого бо­га на землі

Вона вже зріла.

Спродались,

Во храмі по­мо­ли­лись бо­гу

І ве­се­ленькі у до­ро­гу

Додому ру­ши­ли вночі

По хо­ло­доч­ку.

Виростали

І вкупі вчи­лись, рос­ту­чи,

Святиє діточ­ки. Пи­ша­лись

Святиє тії ма­тері

Своїми дітка­ми. Із шко­ли

Путем тер­но­вим розійшлись

Обидва. Божії гла­го­ли,

Святую прав­ду на землі

І про­рек­ли, і розп'ялись

За во­леньку, свя­тую во­лю!

Іван пішов собі в пус­ти­ню,

А твій меж лю­ди. А за ним,

За си­ном пра­вед­ним своїм,

І ти пішла. В старій ха­тині

В чужій по­ки­ну­ла йо­го,

Святого Йо­си­па сво­го!

Пішла ти­ня­тись попідтин­ню,

Аж по­ки, по­ки не дійшла

Аж до Гол­го­фи.

Бо за си­ном

Святая ма­ти всю­ди йшла,

Його сло­ва, йо­го діла -

Все чу­ла, й ба­чи­ла, і мліла,

І мовч­ки тре­пет­но раділа,

На си­на див­ля­чись. А він

Сидить, бу­ло, на Єле­оні,

Одпочива. Єру­са­лим

Розкинувсь гор­до пе­ред ним,

Сіяє в зо­лотім вісоні

Ізраїльський архієрей!

Романський зо­ло­тий пле­бей!

І час, і два ми­не, не вста­не,

На матір навіть не пог­ля­не

Та аж зап­ла­че, див­ля­чись

На іудей­ськую сто­ли­цю.

Й во­на зап­ла­че, іду­чи

У яр по во­ду до кри­ниці,

Тихесенько. І при­не­се

Води по­го­жої, і вмиє

Утомлені сто­пи свя­тиє,

І пи­ти дасть, і от­ря­се,

Одує прах з йо­го хіто­на,

Зашиє діроч­ку та зно­ву

Під смок­ву піде. І си­дить,

І ди­виться, о всес­вя­тая!

Як син той скорб­ний спо­чи­ває.

Аж ось і дітво­ра біжить

Із го­ро­да. Йо­го лю­би­ли

Святиє діточ­ки. Слідком

За ним по ули­цях хо­ди­ли,

А іноді й на Єле­он

До йо­го біга­ли малії.

Отож прибігли. «О, святії!

Пренепорочниє!» - ска­зав,

Як узрів діток. Привітав

І цілу­вав бла­гос­лов­ляя,

Погрався з ни­ми, мов ма­ленький,

Надів бур­нус. І ве­се­ленький

З своїми дітка­ми пішов

В Єру­са­лим на сло­во но­ве,

Поніс лу­ка­вим прав­ди сло­во!

Не вня­ли сло­ву! Розп'яли!

Як роз­пи­нать йо­го ве­ли,

Ти на роз­путії сто­яла

З ма­ли­ми дітьми. Му­жи­ки,

Його бра­ти, уче­ни­ки,

Перелякались, повтіка­ли.

«Нехай іде! Не­хай іде!

Отак і вас він по­ве­де!» -

Сказала дітям. І упа­ла

На зем­лю тру­пом.

Розп'ялась

Твоя єди­ная ди­ти­на!

А ти, спо­чи­нув­ши під ти­ном,

У На­за­рет отой пішла!

Вдову дав­но вже по­хо­ва­ли

В чужій, по­зи­ченій труні

Чужії лю­де. А Іва­на

Її заріза­ли в тюрмі.

І Йо­си­па тво­го не ста­ло.

І ти, як па­лець той, ос­та­лась