Марафон завдовжки в тиждень - Страница 11
Штунь знав, що каже: саме таке словоблудство імпонує розумові обмеженому, бив у десятку й влучив, бо остання тінь сумніву зникла з Сорочиного, обличчя і він поблажливо усміхнувся:
– Гаразд, – мовив лагідно, – гаразд, хлопче, а як ти тепер звешся? Єгомосць дістав тобі документи?
– Каже, найсправжнісінькі. І я тепер, прошу пана, Володимир Захарович Ящук, звільнений від призову до армії за серцевою хворобою.
Сорока пожвавішав.
– Тобто, – констатував, – можеш улаштуватися на будь-яку роботу? Тут, у місті?
– Туди, де вам потрібно, шановний пане Панасе. Сорока примружився; чи не кепкують з нього, проте не побачив у Юркових очах ані натяку на це – вільно розвалився на лавці й поклав ногу на ногу. Видно було, що на душі в нього полегшало, і Штунь цілком справедливо вирішив, що виграв оцей перший маленький, однак дуже важливий двобій. Щоправда, розумів – це тільки початок, але все ж серце його сповнилося гордістю, й посміхнувся зовсім щасливо.
Ця посмішка не пройшла повз Сорочину увагу, він був не такий уже й простий, Юрко одразу зрозумів це з поставленого запитання:
– Чого звеселився, хлопче? Гадаєш, вже зміг прихилити мене до себе?
– Радію з нашої зустрічі, пане Панасе, вибачте, ще важко так називати вас, та мушу призвичаїтись. Здається, ви ж самі цього хотіли?
Сорока вимушений був визнати справедливість цих слів.
– Маєш рацію, як там тебе зараз, здається, Володю?
– Володимир Ящук до ваших послуг.
– Так от, Володю, взагалі я задоволений тобою, ви з Мухою вчинили все штудерно й заслужили вдячність.
«Отже, Сорока мав розмову з єгомосцем, – зрозумів Штунь, – і той переповів йому все». Перехопив запитувальний Сорочин погляд і мовив трохи недбало, але тільки трохи, щоб не переграти:
– Сотник Муха примусить будь-кого робити все, що належить, і навіть те, що не належить. Але там коса найшла на камінь, і сотникові було непереливки. Старший групи, під руку якого ми потрапили, упосліджував Муху, як звичайного стрільця.
Сказавши це, Штунь одразу побачив, що влучив у ціль, – Сорока недолюблював Муху і Юркові слова припали йому до серця; але все ж удав, що це йому байдуже, бо махнув рукою і відповів:
– Тераз наші шляхи розійшлися. Забудь про Муху й загін, будеш допомагати мені, а це робота делікатна й вимагає кебети.
Юрко не втримався від усмішки, певно, вона тільки ледь-ледь майнула його обличчям, та Сорока помітив її, зсунув брови й хотів щось сказати, однак Штунь устиг попередити його гнів.
– Я буду щасливий працювати з вами, – збрехав безсоромно, проте досить переконливо, риси обличчя в Сороки розгладилися, – я не міг мріяти про це, йдучи до Львова: гадав, ви лишилися там, в лісах та на хуторах…
– Наш провід уміє цінувати людей і використовувати їх якнайкраще. – Тепер безсоромно брехав Сорока. Різниця полягала лише в тому, що Сорока повірив Юркові, а Штунь знав справжню ціну шефових запевнень. – Ми з тобою виконуватимемо завдання головного проводу, я б сказав, персональне завдання. Певен: ти зможеш оцінити всю важливість цього.
Штунь знав, що рештки Сорочиного куреня потрапили в засаду і були знищені. Сороці з кількома стрільцями дивом вдалося урятуватися, до Львова він прорвався з чужими документами і, либонь, виконує рядові завдання гітлерівського резидента. Але не хоче позбавитися колишньої пихи. Правда, він може помилятися і Сорока не зв'язаний безпосередньо з фашистськими агентами, зрештою, чи працював він прямо на німців, чи через представників головного проводу, це не мало принципового значення – основне, викрити колишнього курінного та його помічників, можливо, через нього і вийти на гітлерівьких агентів.
– Я з задоволенням виконуватиму всі ваші накази, шефе, – пообіцяв Юрко.
– Не сумніваюсь, і отець Василь про тебе гарної думки. А єгомосць не може помилятися.
Штунь знав причину впливу отця Василя на Сороку. Вони росли в одному селі, Василь Загуменний – син місцевого священника – був заводієм серед сільських хлопців. На кілька років старший від Сороки, він був для нього беззаперечним авторитетом і, як свідчили факти, не втратив цього впливу й по нинішній день.
– Отець Василь має світлу голову, – ствердив Юрко. – Крім того, він завжди дивував мене своєю освідченністю.
– Так, – задоволено кивнув Сорока, – його поручительства досить, і я беру тебе.
– Дякую.
– Нема за що, по лезу бритви ходитимеш.
– Але ж робитиму якусь справу.
– Навіть неабияку.
– То більше дякую. Бо там, – невизначено махнув рукою, – варив кашу для інших, а кухар з мене нікудишній.
Нагадування про спільну діяльність Штуня з Мухою знову насторожило Сороку, Юрко зрозумів це з того, як звузилися в нього зіниці. Підозріло втупився в хлопця і запитав:
– Коли в останнє бачив Муху?
Штунь беззвучно поворушив губами, наче рахуючи, і одповів упевнено:
– Давно. Два тижні.
– А скільки днів йшов сюди?
– П'ять з половиною.
– Швидко йшов.
– Швидко, – погодився Юрко, – бо поспішав.
– Чому так?
– Та з полку ж я втік.
– А-а… – удавв, що тільки зараз згадав Сорока. – Єгомосць розповідав… – Однак дивився пронизливо і хитро, все йому було відомо й намагався підловити Юрка на якійсь неточності. – То що звелів передати мені Муха?
Юрко в душі посміявся над грубо вигаданною пасткою, котру поставив йому Сорока. Відповів:
– Звідки ж сотник міг знати, що я побачусь з вами. Я розповідав єгомосцеві: мене перестріли «яструбки», слава богу, відбувся легким переляком і потрапив до війська.
– А Муха зостався з тамтими людьми?
– Так, як було наказано в грипсі. З німецькими агентами. – Кажучи це Штунь не зводив очей з Сороки, хотів побачити, як прореагує, але шеф не збентежився ані на мить. Поворушився, зручніше влаштовуючись на лавці, роззирнувся і, побачивши, що поблизу нікого нема, наказав:
– Зараз підеш зі мною. Поки житимеш в мене. – Критично огляну Штуня і додав: – Дам тобі грошей, завтра підеш на базар, купиш що- небудь з одягу. Ходиш, як батяр, а ми з тобою серьозні справи вірішуватимемо, це розуміти треба!
– Юрко хотів сказати, що серьозні справи можно вірішувати і в мішкуватому піджаку. Найпереконливіший приклад – саме їхня нинішня ситуація, але, звичайно, утримався і погодився:
– Як накажете.
– Купиш одяг, потім я скажу, що робити. Спробуємо влаштувати тебе на залізниці, шкода, не вмієш слюсарювати.
– Не вмію, – зітхнув Юрко.
– А хочь чорноробом… Нехай тебе не обходить – ким, най будеш останнім хлопчаком, аби десь у депо крутився, бо саме там потрібні люди, й шеф… – затнувся і поправився твердо, – тобто я вимагатиму від тебе, щоб усе бачив і запам'ятовував.
– Для чого? – запитав Штунь наївно.
– Невже не розумієш?
– Догадуюсь.
– А коли догадуєшся, помовчь. У нас з тобою тепер золоте правило: мовчати.
Штунь подумав: шеф йому трапився справді унікальний – закликає до мовчання й пильності, а сам розпатякав усе, що міг, – принаймні тепер Юрко знав, що полковник Карий та його помічники не помилилися і він потрапив саме туди, куди мріяли в Смерщі. І тепер усе залежить від його розуму, розважливості й сприту – прямий вихід на гітлерівську резидентуру забезпечений.
Штунь зрадів так, що навіть досить несимпатична й са- мовпевнена Сорочина пика видалася йому не такою вже й непривабливою, ледь утримався, щоб не сказати це шефові, та в останній момент осмикнув себе, зробив пісне обличчя і мовив:
– Мовчати я вмію, пане Панасе.
– Тото штудерно, – схвалив Сорока й додав: – Будеш моїм племінником. З села Дунаївці за Золочевом. Документи дам справжні, бо мій племінник, – торкнувся крисів капелюха, наче збирався зняти його, але передумав, – так, мій племінник підірвався на міні. А в селі про це не знають. Необов'язково людям знати про все, принаймні тераз. А попові документи заховаємо до гірших часів, сподіваюсь, не знадобляться. – Він уперше назвав отця Василя не єгомосцем, не святим отцем, а попом, певно, це свідчило про силу і вплив, які мав тепер звичайний і нічим не примітний громадянин Панас Михайлович Палків.