Марафон завдовжки в тиждень - Страница 10

– А ти ще не догадався?

– Куди мені, темному!

– А ти не думав: якщо в «студер» сіли справжні шпигуни, для чого їм убивати шофера? Просто зупинились на шосе, вийшли, – їм для чогось саме це місце знадобилося, – заглибилися б у ліс, уладнали свої справи, повернулися, знову «проголосували» – і до побачення. Тихо, мирно, без шуму, ніхто б нічого не побачив і не почув…

– Твоя правда. Тільки я от що думаю: коли це справді шпигуни, то йшли до тайника рацію ховати. Їм у Львів із рацією входити небезпечно, зараз на всіх. КП контроль жорсткий, сам знаєш, а вони поготів. От і вирішили рацію і в тайник покласти.

– І для цього скористатися «студером»… Умовили шофера звернути в ліс, убили, труп заховали, самі за кермо, машина не завелася. Шофер, звичайно, знайшов би несправність, а в них досвіду не вистачило: кинули «студер» і подалися пішки.

Толкунов замислився, нарешті енергійно хитнув головою.

– Шукати! – чи то запитав, чи то ствердив.

– Що поробиш, треба шукати.

– Ліс густий, а вони біс його зна де тайник, обладнали.

– І все ж доведеться. – Бобрьонок роззирнувся довкола й тільки тепер побачив оддалік на дорозі діда в чорному капелюсі. Той стояв, спершись спиною на молодий дубок, наче й не дивився на офіцерів але чекав, не смів іти, поки не відпустять.

Майор підійшов до старого. Дістав пачку цигарок, але дід відмовився. Трохи подумав і дав задній хід.,

– Візьму… – сказав не дуже рішуче. – У нас на хуторі буркун курять, а то, перепрошую, панська сигарета. Пригощу Степана, він таких і не бачив. – Дід узяв дві цигарки, заклав за стрічку капелюха.

– А скажіть, діду, ви нікого тут не бачили? Із сторонніх? – запитав Бобрьонок.

– По соші їздять, – пояснив старий. – Але ж на те вона й соша, щоб їздити.

У логіці йому, звичайно, не можна було відмовити, і майор кивнув схвально.

– А з шосе в ліс ніхто не звертав? – запитав.

– Для чого? Місця в нас тихі, навіть війна обійшла.

– Куди веде цей путівець? – вказав Бобрьонок на піщану дорогу, на якій лишилися сліди «студебекера».

– До Заліщиків.

– Велике село?

– Велике, хат двісті з гаком.

– І весь час лісом?

– Так. Ліс у нас усюди, прошу вас, у лісі жиемо, з лісу харчуємось.

– Ви з Заліщиків?

– Ні, з хутора Соснового. Недалеко, за версту.

– А військових ви, діду, не стрічали, коли корів пасли?

– Ні, прошу вас.

– Добре, діду, спасибі, що повідомили.

– А то мій обов'язок. – Старий торкнувся пальцями крисів капелюха, наче відкозиряв, певно, колись служив у цісарській армії й досі не забув військової науки.

– Якщо побачите когось у лісі, особливо військових, повідомте черговому на роз'їзді.

– Буде вроблено, – дід зробив спробу виструнчитися.

Толкунов уже заглибився в ліс, і майор наздогнав його галявині, де вони бачили сліди двох із «студебекера».

Сіди вели не до шосе, а в ліс, але від цього розшукувачам не стало легше, бо скоро загубили їх зовсім. Місця почи налися пропащі, мокрі, з невеличкими болотами, які доводилося весь час обходити. Розшукувані йшли метрів за сто один від одного, то зближуючись, то розходячись, від їхнього ока не вберігся жоден підозрілий кущ або вирва, але нічого так і не знайшли.

Ходили, поки не почало сутеніти, – лише тоді майор дав команду припинити розшук. Сів під вільхою на сухому місці, простягнув натруджені ноги, поскаржився:

– Собаче життя.

– Тут і роти мало, – згодився Толкунов похмуро. – Такий ліс прочесати!..

Бобрьоиок витягнув карту, звірився з нею. – Ми приблизно в цьому місці, – вказав олівцем, – до путівця метрів чотириста. – Потопали?

– Звичайно, їсти хочеться.., – Бобрьонок напрочуд легко підвівся. – Вітька зачекався.

«Віліс» стояв на галявині поруч дороги, й біля нього димувало вогнище. Розшукувачів чекав гарячий чай, і вони з задоволенням спорожнили по кухлю, запиваючи бутерброди з тушонкою – досить пристойна їжа для зголоднілих людей.

Юрко Штунь сидів на бічній алеї Стрийського парку й чекав, поки поруч на лавиці примоститься якийсь чоловік і мовить:

«Добрий день. Файно, тут у паркуі тихо й квітами пахне».

На що Юрко мусив відповісти: «Троянди відходять, а жоржини цвітуть».

Це й буде потрібний Штуневі чоловік, накази якого мусить тепер беззастережно виконувати.

Минуло хвилин п'ятнадцять по третій, потрібна людина все не йшла, і Юрко почав хвилюватися. Та ось з-за рогу виринув високий чоловік у військовій формі, але без погонів, він притишив крок біля лавки, і Юрко весь підібрався, очікуючи нарешті почути умовлене, та чоловік подивився на хлопця невдоволено й проминув не озирнувшись. Либонь, хотів відпочити на самоті й розгнівався, що лавку в затишному місці вже зайнято.

Людина у військовому зникла за бузковими кущами, мало не одразу звідти з'явився перехожий в сірому, добре шитому костюмі, м'якому велюровому капелюсі й краватці в смужку. Чоловік ішов повільно, з почуттям власної гідності, й Штунь подумав, що це, мабуть, якийсь наальник, елегантний костюм і впевнена хода свідчили про це. Юрко розчаровано зиркнув на годинник, подумавши: коли через десять хвилин ніхто не назве пароль, слід повертатися до отця Василя – так у них було умовлено, бо в чоловіка, котрий мусив зустрітися з Штунем, могли виникнути непередбачені обставини. Що ж, усе зрозуміло: ніхто не міг гарантувати точності.

Чоловік у сілому костюмі наблизився до лавки, зупинився й цікаво подивився на Штуня.

Юрко невдоволейо поворушився, підвів очі й здригнувся од несподіванки. Бо чоловік, який зняв капелюха і обтер піт з чола, був дивно схожий на його колишнього курінного Сороку.

Невже, встиг подумати хлопець, невже йому не мариться і справдилися сподівання майора Бобрьонка – чомусь той був переконаний: коли Сорока у Львові й потребує помічників, обов'язково захоче побачитися із Штунем. Старі кадри, як правило, цінуються високо, – й для чого ризикувати й налагоджувати нові зв'язки, коли є віддані й перевірені люди?

Але Штунь нічим не виказав свого збентеження, це, мабуть, сподобалося Сороці, бо акуратно склав хусточку, заховав до кишені й тільки по тому сказав умовлене;

– Добрий день, хлопче. Файно тут у паркуі тихо й квітами пахне.

Юрко відказав свою частину пароля, Сорока, підсмикнувши добре випрасувані брюки, опустився на лавицю й мовив задоволено:

– Справді файно, Гімназисте, що здибалися, ти мені потрібен, і отець Василь знову рекомендує тебе.

Штунь хотів відповісти, що йому приємніше в сто разів, і це було б чистою правдою, але відчув, що треба бути стриманішим. Втупився в Сороку відданими очима й сказав якомога проникливіше:

– Мені було добре з вами, друже курінний, сподіваюсь, що й тепер не прогадаю.

Сорока тривожно озирнувся. Потім, присунувшись до Юрка, мовив притишено:

– Ти це, хлопче, кинь: жодних курінних навіть у згадці. Я тепер Панас Михайлович Палків, збагнув?

На чолі в нього виступили дрібненькі крапельки поту, й Штунь зрозумів, що Сорока боїться і хвилюється. Він був тепер зовсім іншим, колишній всевладний курінний, це читалося навіть у його очах, в яких ховалися напруга й намагання збагнути більше, ніж він міг. Оце, певно, найбільше хвилювало Сороку: неспівмірність бажань і можливостей. Раніше, коли стояв над людьми й міг диктувати їм свою волю, все було просто: наказав – виконуй і для чого мені знати, що думаєш в цей час.

Тепер же долд колишнього курінного могла залежати від кмітливості й відданості інших; зокрема цього юнака в мішкуватому піджаці, і Сорока хотів визначити міру цієї відданості. Бачив її в Юркових очах, та природжені хитрість і підозріливість не дозволяли йому повірити в хлопчачу щирість.

І все ж Сороці полегшало, коли Юрко відповів дещо пишномовно, але, як йому здалося, чесно:

– Я називатиму вас, як накажете, але ж ви, пане Палків, завжди лишитесь для мене курінним, бо саме там ви змогли проявити свої здібності й таланти. Я кажу це зовсім відверто, бо тільки такими словами, можна охарактеризувати тодішню вашу діяльність.