Мама, донька, бандюган - Страница 64
-Ясно все? Чи повторити? Не чую?
-Не треба... Але запитання в силі лишається...
-Якщо ти за свої шістнадцять не вивчила добре власну матір і не зрозуміла, за що таких, як вона, можуть полюбити чоловіки, нам немає про що говорити. Читати тобі лекції я тут не збираюся. І обговорювати подібні теми з сопливим дівиськом теж. Прийдемо додому, зачинитеся в кімнаті, поговорите. І гуляти ми будемо так доти, поки свіже повітря витягне з тебе різну дурь. З такими настроями ти додому не підеш, мама і так надто перенервувала сьогодні, - звичайно, коли на все це наклалася зовсім недоречна саме сьогодні їхня фінансова помста. Ва-банк два або удар у відповідь, який наносить імперія. - Ну, то як? Розмова вийде?
-Хіба поки не виходить?
-Ні. Не виходить.
-Пусти руку, боляче тиснеш. Мене всі сьогодні б`ють, усі роблять боляче...
-Мене теж. Твоєю милістю, до речі, - Олег пустив руку, піша прогулянка тривала. - Не повністю твоєю. Ми вперто повертаємося до Алки Різник.
-Її Різник прізвище?
-Ким вона тобі назвалася?
-Аллою. Твоєю давньою знайомою. Журналісткою. Без переходу на "ти" відмовлялася вести розмову далі. Переповіла історію ваших стосунків. Ти над нею знущався, принижував, усіляко ображав, навіть бив. До речі, в це я повірю, - Оксана торкнулася щоки.
-Вибач. Можеш ударити мене, якщо стане легше, а краще - зрозумій, чому я підняв на тебе руку і чому це раніше зробила твоя мама.
-Проїхали. Ну, я їй теж поплакалася... Як завагітніла, як під твою машину кинулася, як ти до мене в лікарню приїздив, як потім з мамою закрутив, як я тебе ненавиділа, потім закохалася. Як заради тебе... ну, ти знаєш... І як ти мене образив.
-Більше нічого?
-Хіба я вже зовсім дурило, про ті всі справи в бомбосховищі стороннім людям доповідати?
-А про свою вагітність і аборти, значить, можна?
-Вона жінка. Пожаліла мене, я ж тоді на тебе люта була страшно, нічого не бачила перед собою. Плакала. Тут рідна душа, до того ж подруга по нещастю, ти її теж покинув, розтоптав кохання ментовським черевиком.
-Так і сказала?
-Ага. І мамі твоїй, каже, лиш горя наробить. Переконати матір, який ти поганий, не вийде, особливо після того, що сталося. Вона подумає відразу про дівочі ревнощі, мене зненавидить, словом, тільки гірше всім. Окрім тебе. Тому й запропонувала зробити так, аби ти теж поплакав. І відчув, як воно, коли погано.
-Ну, це в Алчиному стилі. Заяву під її диктовку писала?
-Ні. Вона навчила, куди йти і що робити. Казала, давно хотіла тебе вжучити, та все слушної нагоди не випадало. А тут таке, бач.
-Знала ж, лярва, до кого йти треба, - Рибалка сплюнув. - Десь інде з тобою б обережно розмовляли, а в нашій рідній районній управі та ще й коли мій старий приятель майор Рома Бойчук підключиться - це пєсня! Аби бабця-пенсіонерка заявила, що я в неї гаманець з трьома копійками вкрав, він би довго не розбирався - відразу злодюгу в цугундер.
-За що вони тебе там так ненавидять?
-А, довга історія. Колись розкажу, але й без того ти знаєш, мабуть, що робити так більше не треба. Чи навпаки: захочеш мені веселе життя влаштувати - бігом до майора Бойчука, звинувачуй мене в усіх смертних гріхах, пришивай увесь кримінальний кодекс, навіть статтю про зраду Батьківщині. Повірять, базару нема. Ти планувала з нею ще далі зустрічатися?
-З Аллою? Так. Мусила подзвонити, вона навіть запрошувала до себе додому ночувати, навіть пожити якійсь час, поки все крутится.
-Пішла?
-Ні. Тинялася. В кіно ходила. Морозиво їла. Нічого не в радість, хочеш вір, хочеш - ні. Думала щось собі, прикидала, виправдовувала себе в основному. Ну, дійшла під вечір до кондиції. Пояснити це так само не можу, просто пішла назад в міліцію признаватися, що набрехала. Чи погарячкувала, чи переплутала, коротше - виправляти помилку.
-Отже, таки помилку?
-Помилку, - кивнула Оксана. - З тобою, милий, не так боротися треба.
-Ух ти. Цікаво. І як же?
-Існує маса способів. Нічого, час прийде - покажу, - її тон невловимо змінився, причому - на краще, став більш приємним. Схоже, все остаточно минулося.
-Ну, то лишаємося ворогами? Це ж із ворогами борються, хіба не так?
-Не так. Все одно я ще не сказала останнє слово. І долю твою не вирішила для себе.
-Буду сподіватися, ти не приречеш мене на повільну жахливу смерть, - настрій від спокійної прогулянки в Олега теж поліпшився. - Йдемо чи їдемо?
-Їдемо. Набридло теліпати. Ловіть тачку, мужчина.
Роззирнувшись, Рибалка зійшов з бровки на дорогу і почав голосувати.
Вітька Малий вважав Карася своїм другом. Людмилу бачив удруге в житті, поважав її почуття до Олега, Олегові - до неї. В чомусь навіть переживав її проблеми з донькою. Зробив усе, що міг, аби витягти друга з ворожих лабетів і врятувати від довічної інвалідності. Та за той час, поки вони їхали від РУВС до її будинку, ця жінка змучила сищика так, як не вимотував наркоман, котрий обікрав офіс, попався на гарячому, але вперто не хотів визнавати своєї провини, кричучи: "Це не я, не я, це Він, Він в мені сидить, що ви знаєте про Нього, менти погані!" Людмила всю дорогу виголошувала один довготривалий емоційний монолог без логічного зв`язку між фразами, без завершених до кінця думок, пересипаний матюками. Причому підкований опер відзначив: матюкатися жінка не вміє, вживає матюки вкрай рідко, хоча й не червоніє, коли чує їх від сторонніх, не обурюється вголос, коли кислотна пацанва обмінюється враженнями про нові компьютерні примочки, вечірку в клубі, вечірку в когось на хаті та обговорюють чесноти та недоліки знайомих протилежної статі, користуючись виключно короткими матючними фразами та комбінаціями з них. Людмила Сошенко цілковитим потоком свідомості висловлювала свої думки про доньку Оксану. То згадувала, як возилася з нею хворою. То обзивала останніми словами. То обіцяла прибити. То починала шукати причини такої негідної поведінки, поступово зводячи все до самокопань та словесного мазохізму. Нарешті "копійка" загальмувала біля будинку, Людмила раптом замовкла, так само несподівано, як почала.
-Звиняй, Вітю, я тут трохи того... Нерви, знаєш, усе таке...
-Нічого, нічого. Все ж закінчилося.
-Дякую за доставку. Піднімешся? Хоч чаю чи...
-"Чи" іншим разом, за кермом та ще й чужої машини. До ліфта проведу і додому. Якось іншим разом.
-Найближчим часом, це моє прохання таке. Навіть вимога персональна, інакше посваримося. З Олегових друзів ви поки що єдиний, кого я знаю. А в нас же повинні тепер бути спільні друзі.
-Існують телефони, вийдемо на зв`язок.
Малий зачинив машину, на крок випередив Людмилу, галантно прочинив перед нею двері. Жінка зайшла всередину, за звичкою махнула рукою консьєржеві. І так застигла, скам`яніла з піднесеною рукою.
З будки, де постійно звикла бачити знайоме обличчя бабці або відставника, на неї дивилося незнайоме чоловіче лице. Вираз його чимось налякав Людмилу. Незнайомець підвівся, змовницькі підморгнув жінці і показав їй пістолет. З глушником на дулі.
Сходами згори спускався ще один незнайомець явно бандитського вигляду. Двоє зайшли слідом за ними з Малим, тепер стояли в дверях, заступаючи вихід. І хоча зброя була лише в "консьєржа", всі вони, без жодних сумнівів, озброєні.
-Викличи ліфт, - розпорядився один з тих, хто стояв біля дверей. Бандит, котрий спускався сходами, натиснув кнопку, загуло, кабіна зупинилася на першому поверсі, дверцята роз`їхалися, "ліфтер" притримав їх ногою.
-Заходьте. Без фокусів. Ми тут самі фокусники, - той, хто командував, ступив крок уперед.
Тим часом "консьєрж" вийшов з закутка, зброю не опускав, підморгнув уже Малому. Вітька прихопив з собою конфіскований на одній хаті під час обшуку "вальтер", просто так, про всяк випадок, практично у кожного з оперів є на приватному балансі ніде не врахована зброя, бо за кожен постріл з табельного "макарова", навіть коли витрачаєш казенний патрон, стріляючи у повітря, треба потім відписувати купу паперів. Відомий випадок, коли один розумний та далекоглядний начальник змусив у своєму відділку за кожен вистріляний патрон приносити новий, точно такий самий, перевівши оперів таким чином на самоокупність. Малий тримав руки перед собою, аби не дражнити напасників, очі стрибали від одного до іншого, Людмилу він прикривав спиною, сам задкував. Жінка дерев`яними кроками наближалася до ліфта, тепер трійця вишикувалася перед Малим просто в рядок, заганяючи таким чином здобич. "Консьєрж" знову підморгнув, і лиш тепер до Вітьки дійшло - в нього просто нервовий тик, тут же в пам`яті спливло орієнтування на злочинця з такою характерною особовою прикметою, розшукується за кілька розбійницьких нападів, кликуха Смик, звати... Для чого зараз згадувати його золоте імечко, тут він лише Смик, ніхто більше.