Мама, донька, бандюган - Страница 13

-Я не цікавлюся. Подробицями, в усякому разі. Навряд чи ви директор або касир. Можна ще чаю?

-Запросто! - здається, вони потроху почали знаходити спільну мову. Принаймні, зрозуміли, на яких нотах їм простіше спілкуватися.

-Так, значить, і живете. Удвох з донькою?

-Удвох, - слід і далі уникати двозначностей. - Я розлучена, досить давно.

-Не знаю, пощастило мені чи якійсь жінці, але я ніколи не був у законному шлюбі, - у не надто глибоких чашках чай швидко холонув, Олег ковтком спорожнив півчашки. - І моє лігво має практично нежилий вигляд. Я там лише ночую. Кулінар з мене теж ніякий, та й ліньки гріти навіть напівфабрикати. Типова худоба чоловічої статі.

-Всім би головам цієї худоби стільки самокритики. Чи ви кокетуєте, набиваєтесь на жалість?

-Від побутових лінощів не відрікаюся, а от звички жалітися чи просити пощади мені не приписуйте. Вам не важко? Бачте, діти ростуть...

-На те й батьки. Їм ніколи не буває легко, хоч своїх згадайте... Знову ми чіпаємо надто розумні теми.

-Не треба, - Олег допив чай. - Не думайте, що почну тицяти вам гроші чи нав`язувати інші послуги або своє товариство. Попили чаю - і то добре. Можна час від часу дзвонити вам? Мені цікаво, як там Оксана, правда. Або навідувати її?

-Ви розумієте ситуацію, гм, - Людмила старалася говорити обережно. - Не переконана, що Оксана захоче саме тапер бачити незнайомого чоловіка, тим більше - рано чи пізно доведеться пояснити... Але дзвонити можете, будь ласка! - ця фраза пурхнула з вуст метеликом. - Ви, я так думаю, маєте право бути в курсі наших справ... Принаймні, саме цих...

Обидва зрозуміли, що пора прощатися. У передпокої Людмила простягнула Рибалці візитку, зазначила, що тут хатнього нема, лише робочий і мобільний, а коли за гостем зачинилися двері, притулилася до них спиною.

Щойно вона дозволила мужчині з ножем-викидухою, яким зарізали двох людей, у кишені дзвонити їй. По службовому і навіть мобільному телефонам. Невже її справи настільки погані?

Рибалка не часто користувався чужою машиною. Сьогодні це було доречно і виправдано. Мишко Лисий - не погоняло, а прізвище, він давно з цим змирився, навіть регулярно голив голову, аби відповідати, як сам казав, паспортним даним, - нічому не здивувався і ні про що не спитав, шеф кілька разів брав його ключі, а довіреностей заготував і на цю "тойоту", і ще на пару тачок своїх бійців, так що можна спокійно їздити по особистих справах і не світитися на власній машині, з деяких пір її номер знали менти, навіть даїшники, коли їздив по своєму району, гальмували з принципу. Олег не сперечався - безглуздо, навіть якщо нічого не порушувати, просто стояти на платній стоянці, вони підійдуть, козирнуть: "Сержант Петренко. Машина подібної марки та подібного кольору по орієнтировкі знаходиться в угоні. Ваші документи, водітєль". Смикали, аби не розслаблявся.

Брюнет у витертій від часу замшевій куртці та шапці - "підорці", насунутій мало не на оці, підсів до нього в районі центрального автовокзалу, і вони поїхали кататися. З колишнім колегою по райвідділу, опером Вітькою Малим - теж прізвище, Вітька наполегливо вимагав, аби його вимовляли з наголосом на перший склад, раз уже так вийшло, - Карась переважно зустрічався саме так, десь виходити і сідати - світитися, і не дай Бог, на "рідній землі". Бензину Рибалці не шкода, пробок теж не боявся, поспішати ніколи. Тим більше, подзвонив Вітька на трубку, значить, дійсно важлива справа. Принаймні, для нього.

Малого за очі охрестили "вічним капітаном". Керівництво його не любило, але саме на таких стоїчних фанатиках, як Вітька, тримався райвідділ. "Нікогда ти нє будєшь майором!", - любив цитувати йому фразу з Висоцького начальник, та попри все опера постійно кидали на самі глухі справи. Хватка в Малого була бульдожою, і навіть те, що його "клієнти", навіть розколоті, частенько виходили під ручку з адвокатом, пишучі заяви на загальну тему: "Обмовив себе під тиском працівників міліції. До мене було застосовано незаконні методи дізнання", не розчаровувало Вітьку в ментовській роботі. До періодичних службових розслідувань він звик, а відділ "зачистки" звик приймати заяви від "потерпілих" пачками, тому кожен залишався при своєму, Малого тільки риторично і втомлено запитували: "Ну якого хера, Вітьок, ти постійно лізеш? Надо воно тобі? Колись дограєшся...". До речі, про "дограєшся" чув він і від бандитів, грабіжників, злодіїв, убивць, торговців наркотиками та ґвалтівників, незалежно від того, вдавалося їх закрити чи вони виходили на підписку. Малому подобався сам процес, коли вдавалося вирахувати і таки притиснути за яйця чергового злочинця, і навіть колоти не завжди обов`язково: якщо вже Вітька когось пов`язав, помилка виключалася. Швидше за все, він народився опером. Найцікавіше - йому пощастило з дружиною. Вона мужньо жила в "готельці" і обожнювала капітана, якому ніколи не бути майором, саме за таку життєву позицію, терпіла його часті відлучки, ніколи не скаржилася, і вдома Малому таки дійсно було комфортно. Не кожному чесному менту так щастить в особистому житті, це визнавали навіть його вороги.

Рибалку Малий називав емігрантом. Олег вважав Вітьку своїм агентом у ворожому тилу. Попри те, що взаємну симпатію в часи, коли тягти доводилося один "хомут", опера не приховували, тепер свої приватні зустрічі старанно конспірували.

-Як там Бойчук? Настрій бойовий?

-Гризе кобуру від злості. Він тебе колись посадить, Рибалка, я тобі зуб даю.

-Тебе ж не посадив. А кожну скаргу якого-небудь громадянина Пупкіна чи Залупкіна можна так розкрутити, що будеш ти найбільш нечистоплотним працівником української міліції за всю її славну історію.

-А йому і не треба мене саджати. Моя величність без того проблемами забезпечена. Пупкіна зловив - Залупкіна випустили, тільки прищемив Залупкіна - вже строчить скаргу Пупкінський адвокат, мовляв, я доларів зелених хочу за те, аби його клієнта, чесного до прозорості Пупкіна, не звинуватили в усякому брудному криміналі. Слухай, ну їх на хер, Рому, Пупкіна та заодно Залупкіна. Тут серйозніші справи.

Машина зупинилася на світлофорі.

-Ти не мовчи, я слухаю.

-Просто не знаю, з чого почати, аби не товкти довго... Коротше, два дні тому виставили хату такого собі Влада Новикова, ти його не знаєш. Я, між іншим, теж. Справа не моя, Саня Булах займається. Зайшли по-наглому, видно, випасали господаря довго, бо знали, коли з роботи прийде. Будинок без охорони, хата однокімнатна, живе сам, двадцять вісім років. Чекали, поки Новиков прийде додому, просто на лавці біля під`їзду. Затиснули з двох боків, ножа під ребра - не рипайся, запрошуй у гості. Винесли все...

-Навіть меблі? - загорілося зелене, Рибалка повів машину далі.

-Комп’ютер, телевізор, музичний центр, відуху, касети для чогось забрали. Потрощили посуд у шафі, розгатили телефонний апарат, мобілку жбурнули з балкона, розпороли диван, самого терпилу відгасили ногами, вибили два передніх зуби, по макітрі добряче грохнули. Побили лампочки. І все це, Олежко, за якихось двадцять хвилин. Їх було четверо.

-Бєспрєдєл. Тебе щось дивує в цьому?

-В принципі ні...

-Бачиш, а мене дивує. Не хотіли вони у замках колупатися, гаразд. До речі, двері які?

-Броньовані, подвійні. Але замки, коли чесно, звичайнісіньке гавно. Стандартні вони на всіх цих дверях, бо і двері стандартні. Одне що броньовані, якось воно народ заспокоює.

-Значить, просто облом було колупатися в замках, геморою надто багато. І винесли теж стандартний набір, нічого спеціального і надто дорогого. Комп’ютер новий? - Олег знову пригальмував на червоне світло.

-Бе - у. Взяв за триста баксів, але стверджує - в хорошому стані, свіженький, двохтисячного року народження.