Макар - Страница 6

І як після того його не любити? Оце би на руки свого Сасуньку підхопила, до постелі донесла, обцілувала би всього від маківки до п’ят. І що та Мадонна зі своїми хлопчиками носиться?! У нас тут така любов – рятуйся!

– Твоя, коханий. Спатоньки? А про справи… завтра…

Назавтра доля – тьху! – Макарову маячню хлопу в морду: забудь! Тільки встиг відкараскатись від Роми Шиллєра, тільки проковтнув анальгін, аби дати мізкам раду, а тут бліда партизанка Марта на порозі: конспірувалася ретельно – після ночей кохання на ранок мчала до своєї легальної домівки на Русанівці, щоби звідти на службовій машині уже до офісу Сердюка підкотити.

– Там… Макс…

– Макс? – Рому Шиллєра підкинуло, як гумового. – Блін… А ми «Cardhu» видудлили… – Уже біг до шефового кабінету. – А… що сталося?

– Зараз запитаємо… – Марта слідом, до коханця обернулася. – Сашо… Ти тут залишайся… Добре?

Макар кивнув із полегшенням: безумовно. Самі розбирайтеся з шефовим сином. Йому з Максом зустрічатися – жовчю захлинатися: хіба забудеться, що Люба не його, не Макара любила! Макса. Папірцями обклався – весь у роботі. Медитував: йому за своє думати, за своє… Та мимоволі їжачився: чому Макс тут? Не мав би… Гордий. Дев’ять місяців тому, коли Макар отаборився у депутатському кублі, Макс Сердюк порвав із татом, переселився у закапелок до Гоцика, хоч і сліпому ясно було: не збирався злиднями жити. А за кілька місяців на Костянтинівській і сліду Максового не лишилося. І Гоцика… Цікаво: що там у них сталося?…

До кабінету зайшла насторожена Марта.

– Сашо! Володимир Гнатович повертається.

– Чудово, – й справді зрадів.

– Рома документи впорядковує, а ти швидко до Ради… Перевір: чи не відсунули законопроект Володимира Гнатовича.

– Безумовно…

Вилетів. У горлі лоскоче: круто, що Сердюк повертається. Із ним механік скоріше зрозуміє, як із того зиск мати. А Макс… Що про нього думати? Макс йому не перепона. Замкне серце і викреслить мажора. І спомини. І Любу… І Гоцика. І халупку на Костянтинівській, де вони плекали свій космос. Йолопи! Аби відчути космос, Макар прикупить космічний корабель разом із космонавтами.

Ускочив до ліфту… У кабінці стояв Макс.

– Добридень…

Макс не відповів. Кивнув. Зухвало й зарозуміло, як здалося Макарові. Насупився…

– Як справи? – для годиться запитав Макар.

Макс знову кивнув, мовляв, нормально. Глянув на механіка.

Макарові здалося – був би час, Макс неодмінно запитав би про Любу. А не вийде! За мить ліфт смикнеться, зупиниться, і Макар устигне лише сказати: «На все добре».

Ліфт смикнувся і зупинився. Поміж поверхами. Макс нервово тицьнув у кнопку виклику технічної служби і раптом запитав:

– Ти… про Любу нічого не чув?

Макар не відповів. Хитнув головою – ні.

– А Гоцик де? – запитав несподівано для себе.

Макс усміхнувся недобре, пальцями по кнопках.

– Люба… – сказав, наче й не почув про Гоцика. – Люба… ставить такі незручні запитання… Тобі теж?

Макар почервонів до скронь: чого ти від мене хочеш, суко?! Розвів руками, мовляв, не розумію…

– Така в неї мрія чудна була… – вів далі Макс. – Андріївський впорядкувати… Бруківку вкласти рівно… Ну, і на кого лишила… Андріївський…

Макар згадав, як вони з Любою й Гоциком вешталися узвозом, шпорталися на розбитій бруківці… Було… Може, він колись… Ліфт смикнувся, зрушив з місця.

– Побачимося, – пробурмотів увічливо.

Макс не відповів. Кивнув, пішов геть. Механік вишкірився услід: «Хоч подавися своєю пихою, покидьку, а в Люби першим був я, а не ти! І в татуся твого першим стану… Побачиш!»

Володимир Гнатович Сердюк повернувся в Україну наприкінці березня дві тисячі дев’ятого року з енергійним бажанням спрямувати власні справи у політично небезпечне русло, тож помічникам не ставало часу навіть згадати про майже річне безтурботне байдикування: цілодобово – як ті білки.

Попервах Макар занурився у політичну багнюку з беззастережною цікавістю дослідника, котрому випало вивчати не бачене раніше чудовисько: і захват, і страх бере. Невидиме звичайним громадянам болото кипіло глибоко всередині, вихлюпувало на поверхню лише добре проаналізовані бульки попередніх домовленостей, брудного компромату і вимучених гасел. Воно нагадувало механікові дитячий калейдоскоп, найменший оберт якого народжує усе нові і нові комбінації з різнобарвних скелець – кожна зі своїми інтересами, правдою й кривдою. Точок відліку не існувало. Вчасно допетрав: лише одна – відданість хазяїну і сподівання, що колись тебе теж зроблять одним із тих скелець, вкинуть у неприступне, замкнене для сторонніх, тотемне коло політичного калейдоскопу. Якби голова не йшла обертом, задумався б: мені то треба? Та вимушена відданість не лишала часу для сумнівів. Плани змінилися: зі шкіри пнувся Сердюкові догодити, щоби не втратити хоча б те, що уже мав. Зарплатня в півтори тисячі баксів перестала здаватися дріб’язком, а депутатські «мерси» були ніяк не кращі за його «кіа». Складно утриматися… Так міняються пріоритети. Макар став привітнішим до старих помічників у потертих піджаках. Нічір…

Єдина розрада: Марта тепер шифрувала їхній зв’язок із подвоєною ретельністю. Якщо раз на тиждень виривалася до апартаментів біля цирку – ото й щастя. Сасуньку свого приголубити, обцілувати, почуті від шефа новини переповісти, а потім уже й підлізти під нього – бери! Та одного разу шеф зателефонував Марті у ту хвилину, коли вона саме налаштувалася із коханцем погратися. Лежала на постелі гола-смішна, манила його до себе пальцем:

– Сашко… Хочу просто… Просто…

І тут подзвонив Сердюк.

– Марто, ти де?

– Вдома, – з переляку ляпнула Марта.

– Зараз під’їду! Чекай біля під’їзду, – наказав шеф і відрубав зв’язок.

Марту ледь не паралізувало.

– Мамо рідна! – Так і застигла на постелі з мобільним у руці. Гола, смішна. Схлипнула. – Боже… Що робити?

Макар напружився – несподівана небезпека прибрала стелю, причепила до стін яскраві прожектори. Світили прямо в очі, як у фільмах про допити розвідників. Ворогів не видно, а й не треба – і так ясно, звідки зиркають.

– Вдягайся! – крикнув. Сам уже джинси вхопив…

– Що? Куди? – заметушилася.

– Довезу!

– Не встигнеш! Він, певно, уже на Русанівці… Якби далеко… Наказав би самій приїхати…

– Вдягайся!! – кинув у Марту одяг. До дверей побіг. – В авті чекаю.

Гнав – вітер колотив. Ями не минав, світлофори – за: стелили зеленим. Загальмував за рогом біля Мартиного дому на Русанівці, озирнувся хижо: не видно автівки депутатської? Помітив аптеку у сусідньому будинку, аптечку ухопив, тицьнув Марті пігулки.

– Валідол! Візьми! Якщо Сердюк біля під’їзду, скажеш – в аптеці була. Серце прихопило…

– Так… – перелякана.

– Іди… Усе добре, сонце. От побачиш… Він ще навіть не під’їхав!

Ху! Стрес таки – кайф. Але вже опісля. Туга за морозом під час відлиги: суворі були часи, але ж вижив! Під під’їздом своєї легальної квартири на Русанівці тліла Марта. Макар відігнав авто до сусіднього двору, причаївся біля кіоску з собачим кормом, спостерігав: і чим усе закінчиться? Хвилин за десять до під’їзду підкотив «кубик» Сердюка. Марта ускочила всередину…

– Ну, круто… – всміхнувся. Озирнувся – бруньки, горобці, собаки в траві бісяться, люди до каналу повисипали, наче весна – свято. Макар відчув майже фізичну причетність до безтурботної метушні.

– Відірватися чи що? – пробурмотів азартно. – Цілий вечір маю…

У клубі на Подолі, де механік не з’являвся уже майже рік, контингент стабільний, як віра в краще життя. Знайомі обличчя, демократичне пиво, вишуканий косяк у туалеті з філософом Морганом, що навчався з Гоциком в одному універі.

– Саня, філософія така: ти йдеш, ідеш, ідеш…

– Куди? – придуркувато усміхнувся Макар, передав косяк Моргану.

– Однаково! Але треба йти. Ти йдеш, ідеш, ідеш…

– Та куди? – сміявся механік.