Макар - Страница 54

Його тої ж миті оточили міліцейські офіцери, цивільні, «сігмівці».

– Що? Який він? Який з вигляду, щоби не помилитися?

Який з вигляду? Новаковський аж закляк від несподіваної думки.

– Дайте хвилину… Зараз повернуся, все розповім.

Ішов до Нані, карколомне відкриття прибивало до землі, та не зрушило твердині принципів: є тільки одна людина, заради якої Ярослав Михайлович Новаковський ладен Богові глотку перегризти. Нані…

– Урятуй його, – уперто повторила доня.

– Уже рятую, – утомлено сказав Новаковський. – Іди до машини, Нані. Нема чого тобі тут робити. Боря!

Новаковський стояв посеред схвильованих міліцейських чинів і цивільних, проводжав поглядом Нані, яку Боря Рудь уже садовив до позашляховика.

– Терорист такий… Молодий, довге світле волосся. У бейсболці. Не помиліться. Там заручників до біса…

– А той, що його поранили? – втрутився вусань із «Сігми».

– Заручник… – хижо вишкірився Новаковський.

Вова й гадки не мав, що став мішенню. Крутився джиґою на підлозі.

– Макаре! Будь людиною. Розв'яжи руки й дай камеру, – благав. – Фотографуватиму. Чи просто дай мій смартфон. З нього – відразу в Інтернет. Точно! Смартфоном краще. Круто. А ноги хай будуть зв'язані. Зараз забава почнеться. Хіба можна таке пропустити?!

– Життя – багно! І нам уже ніхто не допоможе! – вигукнув Костя. – Бо ми – скоти…

– Котра година? – спитав Макар. Сидів у кріслі посеред холу – блідий, як та примара.

– Пів на шосту, – зітхнула Зіна. – За півгодини тобі має зателефонувати той пан, і всі твої біди скінчаться. Підеш собі до лікарні…

– У мене нема реєстру, – прошепотів. – А без реєстру… мені уже ніхто не допоможе. Костя має рацію: життя – багно. Якщо тебе дрючать так нахабно, навіщо бовтатися в тому багні? Правильно я кажу, Костю?

– Безумовно! – потвердив Костя.

Макар здригнувся від того слова. Глянув на руку з пістолетом. На другу. Відклав один пістолет, другий підніс до скроні. Зіна заплющила очі, зашепотіла затято:

– Заплати, Сашо! Заплати спочатку!

– Ей, терористе! Стріляй у мене! – загорлав Костя.

– Матір Божа, Костя! Яка ви непорядна людина! – утрутився літератор. – Ви ж обіцяли закрити мене своїм тілом!

– Що за реєстр?! – намагаючись перекричати заручників, гукнув Горила.

– Реєстр?! Це моє спасіння… – Макар тримав руку з пістолетом біля скроні, дивився на Горилу. – Головний документ. Правда. Без нього…

– Там, під столом… У пакеті… Якісь папірці лежать. Зібрав, бо по всьому першому поверху валялися… – Горила говорив напружено, ніби над силу. – Може, й реєстр твій там…

Макар спробував підвестися. Зіна підбігла.

– Кинь той пєстік! Давай уже… Поможу. Відштовхнув.

– Сам! Сам, Зіно!

Підвівся. Витяг з-під столу пістрявий целофановий пакет, вивалив з нього геть усе на підлогу.

– Реєстр… – притис до грудей тоненьку теку з документом, по-дитячому бурхливо схлипнув. – Ваню… Дякую. Ти – людина…

– Давай уже! Роби щось із тими папірцями, щоби люди… додому пішли.

– Тепер ви нас відпустите? – захвилювався Пустовоєв.

– Якщо він нас відпустить, його тут порішать, – сказав Костя. – Треба якось усім колгоспом…

– Е! Заручники! Що за сторонні розмови? Страх загубили? – Настрій механіка явно кращав. – Ніхто нікого не завалить. За півгодини мені зателефонує дядько-чарівник, і тоді… гуляйте собі!

– Нас не забудуть! – Вова уже цілився смартфоном у заручників.

– А відсвяткуймо, поки час є, – запропонував Костя.

– Нема чим, – сказала Зіна. – Ти все видудлив, алкаш клятий!

До шостої ранку – хвилин десять, а Новаковський і гадки не мав, як витягти білявого гада з болота. Менти заметушилися: зверху надійшла безапеляційна вимога – до сьомої ранку інцидент має бути вичерпаний і ліквідований будь-якими засобами.

– Штурм! – наполягали «альфівці».

Міліцейські чини би не проти, щоби уже до сьомої не тільки халепу ліквідувати, але й устигнути підлогу від крові вимити, та посеред них якогось біса товкся Новаковський, виявляв індивідуальну ініціативу всупереч жаданням правоохоронців підірвати халупу на фіг і роз'їхатися по домівках. Ігнорувати цей факт правоохоронці не наважилися, тож вирішили діяти за компромісною схемою:

– о шостій Новаковський передає свої пропозиції терористу, дає йому час на роздуми – не більше, ніж півгодини;

– о пів на сьому в разі провалу переговорів Новаковського міліцейська група спеціального призначення «Альфа» штурмує об'єкт.

Новаковський міряв кроками тротуар неподалік фабрики – туди-сюди, гарячково вимислював найнереальніші пропозиції, які змусять Макарова припинити забаву, яка з кожною новою хвилиною все більше загрожувала перетворитися на криваву баню. Час стікав. Менти зиркали роздратовано. Ще зірвуться…

Плюнув під ноги: блін, що він коїть?! Раптом застиг. Рішення прийшло несподівано.

Зіна глянула на годинник, торкнулася Макарового плеча.

– Шоста…

Тої ж миті задзеленчав мобільний механіка.

– Директор фабрики «Есфір» Макаров Олександр Миколайович, – мовив у трубку уїдливо.

– Так, Миколайович… Слухай уважно, якщо хочеш живим звідти вийти, – почув голос Новаковського. – За півгодини почнеться штурм твоєї фабрики. Боюся, після цього не буде ні тебе, ні заручників. Та й від фабрики твоєї навряд що залишиться. Маєш лише півгодини для того, щоби пристати на мої пропозиції.

– Слухаю… – прошепотів Макар.

– Твоя правда… З судами, розбірками й пошуками винуватих – то маячня. Діло помре. Давай так… Я – гарант. Моє слово. Я беру на себе розв'язання проблеми.

– Яким чином?

– Призупинимо дію судового рішення про права нових власників. Це реально. Повернешся на фабрику, ну, а вже потім почнемо розбиратися. Рейдерів шукати… Згода?

– Я вам… вірю.

– Ну, втішив! Тоді так: зараз до дверей підійде Рудь.

– На фіга?

– Передаси йому реєстр. У тебе ж є справжній реєстр?

– Є! І реєстр. І підроблений протокол зборів.

– Віддаси Рудеві. Хай у мене будуть. Надійніше. Боря передасть тобі декілька… технічних деталей, які обов'язково необхідно виконати.

– Хай підходить…

– Тоді – все. Не підведи мене, хлопче. Я власною шкірою ризикую, аби тебе…

Макар розсміявся азартно й нахабно.

– Я – до чого? Мабуть, у вас є вагомий аргумент клопотати… Нані привіт!

Відрубав зв'язок, весело зиркнув на заручників.

– Що, брати? І ти, сестро… От і світанок…

– Світанок нашої красної долі. І сонце нашої вільної волі! Вірші! Матір Божа! Я почав писати тут вірші! – натхненно вигукнув літератор.

– Тихо! – гаркнув Горила. – Замовкніть усі, бо дзвінка не почую.

– Що за нерви, Ваню? – спитав Макар. – Не схоже на тебе.

– Мобільний мій дай, – сказав Горила. – Дочка має подзвонити. Ми щоранку о шостій зідзвонюємося, коли я на чергуванні. Не відповім – хвилюватиметься.

– Спокійно, Ваню. Зараз принесу, – підхопилася Зіна. Побігла до купи мотлоху з кишень заручників – валявся посеред холу на підлозі.

Макар вишкірився недобре, різко підняв руку догори, натис на курок – трах!

Зіна застигла, обернулася до Макара знічено.

– Ти чого? – кинула із прикрістю.

– На місце! – хижо прошепотів Макар.

– На яке місце, козел ти довбаний?! Я з тобою отут півночі вошкалася, щоби ти мені тепер місце вказував?

– На місце! Без мого дозволу…

– Тьху на тебе! – Зіна плюнула Макарові під ноги, демонстративно всілася поряд із Горилою на підлогу. – Телефон людині дай! – крикнула. – Сволота! Дітей не маєш, так хоч про батьків своїх подумай!

Вова зняв бейсболку, утер нею лице:

– Яка задуха! Це від вашої гризні…

– Журналісте! Ти без бейсболки на Макара схожий, – сказав Костя. – Такий же білявий і геть зелений – життя не нюхав.

– Спокійно! Завтра я прокинуся відомим, – азартно всміхнувся Вова.

На підлозі поряд із Макаром задзвонив мобільний.