Макар - Страница 11

Марта гідно витримала удар.

– Справедлива ціна.

Задумалася. Несподівана думка – пунктир, не більше – раптом окреслила настільки несподіваний вихід, що Марта ледь втримала себе у вузді.

– Може, уже й квартиру покажете? – мовила байдуже. – Що, як вона мене зацікавить і за два об’єкти ми з вами… поторгуємось.

За півгодини тремтіла від паморочливих перспектив на розі Саксаганського й Горького. «Господи праведний! – очам не вірила. – Саме те, що треба!»

Немала квартира була на третьому поверсі старовинного будинку за номером 33, що він до революції належав багатію Хаїму-Беру Гронфайну. Тому самому, чия донька Євгенія полюбила бідного студента Київського комерційного інституту Ісака Бабеля… Усупереч татковій волі вийшла заміж за коханого, що набагато пізніше став знаним письменником.

Марта не знала, хто такий Бабель, а тим більше Хаїм Гронфайн, та оповідь пана Голобородька про історію будинку таки вразила. Усе ж ясно! Доля! Вона – багата і красна, як та Євгенія, а він… її Сашко… точно Бабель.

– Ох, тут ремонту… – йшла квартирою, своє правила.

– Так. Як я поїхав, мама з того часу нічого не робила. Така сентиментальна. Отут на стіні біля дверей і досі позначки… Мама відмічала, як я ріс…

Голобородька залило спогадами. Та про справу не забув – за дев’яносто метрів запросив скромні триста тисяч баксів.

Марта тільки кивнула у відповідь – ціна вже не мала значення. «Аби тільки Баклан не підвів», – плигали азартні думки. Та виказувати справжні наміри не збиралася.

– Скільки вступите? Давайте тисяч сто скинемо на фабриці і п’ятдесят на квартирі.

– Ні! Ні…

Голобородько почервонів, розхвилювався, душу навиворіт: він цих грошей дуже сподівається, бо у Штатах хоч і не бідує, але й не розкошує. Такі часи… Дітей треба навчати, а бізнес ледь дихає, а ще кредит, та й для мами треба відкласти.

– Двадцять тисяч… Більше не можу, – резюмував, наче перепрошував. – Згоден усе віддати за сімсот вісімдесят тисяч.

– Дайте мені тиждень, – попросила Марта. – Тільки сім днів.

– Не можу! Для мене час – гроші.

– Ви мене не зрозуміли, шановний, – пояснила Марта. – Не для прийняття рішення. Рішення я прийняла. Гроші треба зібрати. Немала сума, хоч і не космічна.

– Марто, ви ангел! Мені вас Господь послав, – розчулився американський громадянин. Тиждень? Прошу! Він устигне підготувати документи.

«І я за тиждень викручуся», – поклялася собі Марта.

У тиждень не вклалися.

Травневі свята, БТІ, ЖЕК, термінові збори акціонерів в «Есфірі»… На п’ятнадцяте травня обидві сторони врешті заявили – готові.

– Пропоную не відкладати справу, – сказала Марта. – Зустрінемося завтра в нотаріуса.

– Завтра ж субота, – здивувався американський громадянин.

– Тим краще. І в нотаріуса, і в банку люду менше, – відповіла Марта. Пояснила: – Та й не можу я таку велику суму готівки вдома зберігати. Вкрай небезпечно. Ви ж розумієте?

Ох, як же Голобородько розумів бідну Марту… За місяць повторного знайомства з реаліями колишньої батьківщини американський громадянин тільки те й робив, що вигинав брови від здивування та підтримував щелепу, що вона відвалювалася. Кожен крок вимагав грошей, будь-яке питання вирішували тільки після того, як на стіл лягала купюра. Голобородько шкірою відчував, як його роздягають зацікавлені погляди будь-де, де він з’являвся. Інстинкт самозбереження волав: з України треба виїхати наступного дня після того, як квартира і фабрика будуть продані. Одне гріло: доля послала йому Марту. Як же допомогла йому ця симпатична ділова шляхетна пані.

– Пане Сергію. Якщо ми з вами хочемо не втратити немало грошей на податках, маємо піти перевіреним шляхом, – пояснила Голобородькові. – Офіційно продати і фабрику, і квартиру за копійчаною залишковою вартістю. І з тої невеликої суми заплатити податки. Основну частину грошей ви отримаєте готівкою і зможете розпоряджатися нею вільно: покласти в банк чи забрати з собою у валізі…

Американський громадянин перевірив інформацію у фінансових консультантів: запропонований Мартою варіант ощадив немалу суму на податках.

– Дякую, що напоумили… – сказав Марті.

Домовилися зустрітися шістнадцятого травня о десятій ранку в нотаріуса. Американський громадянин ще на початках переговорів наполіг: нотаріуса обере сам. Вбачав у тому гарантію безпеки, та й офіс нотаріуса розташовувався поряд із банком, де Голобородько мав рахунок.

– Що робитимете до завтра? – запитала Марта, коли вони з Голобородьком обговорили найдрібніші деталі завтрашньої угоди. – Із Києвом прощатиметеся?

– По квиток на літак їду. Хочемо відлетіти сімнадцятого зранку, – відповів той.

– А я до церкви… – мовила партизанка. – Знаєте, Бога попросити про поміч не зайве.

Марта дивилася Богоматері в сумні очі, шепотіла: «І ти, Матінко Божа, поможи», усе прокручувала в голові кожен крок карколомного плану, що завтра повинен був або піднести її, або жбурнути у таку безодню, що з неї й сонця не побачиш.

– Хіба я не заслужила щастя?

Крок перший – Сердюк.

– Володимире Гнатовичу, – закинула наживку. – Є варіант прибрати до рук підприємство, через яке можна гроші на вибори збирати.

– Кажи, – наказав Сердюк.

– Олександр Макаров… – обережно, – вийшов на цікаву пропозицію. Невеличку фабрику продають задешево. Мріє купити. Якщо допоможемо – матимемо свою людину й підприємство, через яке…

Сердюк думав кілька днів.

– Хай купує, – дозволив. – Після виборів віддаватиме половину прибутку.

– Безумовно! – підтвердила Марта. Перехрестилася подумки: головне вирішено.

Крок другий – Баклан.

– Пане полковнику, є апартаменти для вас, – вони вечеряли за містом, бо Бакланова дружина чогось вередувала й кинулася у підозри.

– Скільки?

– Метрів?

– І метрів…

– Саксаганського. Історичний центр. Дев’яносто метрів…

– Замало!

– …За п’ятсот тисяч…

– Ти здуріла, Марто?!

– …Гривень.

– Гривень? – примружився полковник. Трохи більше шістдесяти тисяч доларів – ціна однокімнатної на Троєщині. Не вразила. Тобто – вразила! Що натомість попросить?

– За певних умов зможете й ці гроші повернути, – заінтригувала Марта.

– Нормальна схема! – запевнив Баклан, коли Марта стисло виклала йому суть свого плану і роль у ньому полковникових людей.

Крок третій – Сашко.

Марта не посвячувала коханця у план. Спостерігала, як нервується, як гарячково розпитує… «Щось зрушилося, сонце?» Заспокоювала: терпіння, любий. Обережно готувала – доведеться працювати під Сердюком, без згоди Сердюка їм фабрики не бачити, тож після виборів треба буде ділитися. А до виборів… Марта пізніше пояснить. Звична схема. У виграші всі.

– Краще скажи: невже тобі цікаве шиття? – осміхалася, притулялася до свого Сасуньки горда й натхненна.

– Мені цікава перспектива. – Макар ледь стримував хвилювання. Обіймав коханку, а перед очима Мартин записничок:

Певно, вже немало дописала.

Одного дня наважився.

– Марто! Я навіть радий, що з тою фабрикою усе так повільно вирішується, – сказав.

– Чому? – здивувалася Марта.

– Ще маю час відмовитися. Точніше, я точно відмовлюся, сонце. Зайве стараєшся.

Почервоніла до скронь, вирячила очі – оце тобі маєш! Вона жили рве, усим ризикує, а він ще розмірковує.

– Не розумію тебе, любий… У чому справа?

– Ти головного не кажеш, сонце! Скільки те коштуватиме і хто платитиме? – ва-банк. – У мене грошей немає. Твої не візьму. Я не альфонс, Марто! Ти й так зробила для мене… немало. Певно, тисяч тридцять уже витратила на мене…

– Двадцять вісім тисяч триста доларів, любий, – ляпнула педантична Марта і тим ледь усе не зіпсувала.

Механік сіпнувся, підскочив.

– А ще живу безплатно у твоїх апартаментах! Виїду! Гроші… поверну! Усі до копійки! Ти ж з роботи мене не виженеш, Марто? Чи… дарма сподіваюся? Ти вже скажи мені все, бо мальчіком почуватися став!