Людина на крижинi. Лiтературна критика та есеiстика - Страница 8

Я. Проте, в ритуалі існує спокуса законсервувати теперішню ідентичність. Тим часом, зупинена в часі ідентичність гине. Свобода не означає безпеки. На мою думку, той ритуал має бути схожим на гру, в шанобливому розумінні цього слова, гру щоденну і всерйоз, із якої вже не можна вийти, коли заманеться; адже майстерність — це відповідальність пам'яті.

Ти. Наша дійсність є пам'яттю, реалізованою в досвіді, а діяння — досвідом у русі. Слід переступити межі завданої «соціальної», «екологічної», якої завгодно ніші і вийти на відкритий простір, не обчислюваний і не вимірюваний, простір, де є обрій, але обрій — це не межа й не мур, тому що він відсувається, коли до нього наближаєшся; лише із-за обрію приходять у присутність сполохи. Необов'язковість «світогляду» або обов'язковість його не у всьому, тобто можливість залишити гру, коли заманеться, або кали стане страшно, перешкоди, створювані образами-ідолами сублімованого інстинкту і не дощенту затоптаними парусками інтуїції, непроявленість істотних, навала необов'язкових і другорядних моментів, — уся ця жалю гідна картина, сповнена провалами в баченні і пам'яті, яким не зарадить жодна технологія, примушує визнати, що людина живе, не вміючи жити, не знаючи, як жити, живе навмання, наосліп, раз по раз концептуючи, але не констатуючи себе і свого життєвого світу. Тому не зайве остерігатися будь-чиїх правил «хорошого» тону і правил бачення, нав'язаних дискурсом соціуму за посередництвом не однієї, на жаль, мови; охоче підкоряючись тонові влади і її правилам, люди пере-бувають кваплячись і барячись, але майже ніколи не встигаючи і не достигаючи в-часно (тобто сучасної людини майже не існує). До самості треба дорости, а не добігти, її неможливо викликати або узріти в усесвітній павутині.

Я. Неможливо батожити виснажену конячину далі, потай сподіваючись, що мета руху увиразниться в русі, і чим швидшим, інтенсивнішим буде той рух, тим виразнішою постане мета. Чорта з два. Тим більше, що рано чи пізно перед  к о ж н о ю  конячиною впаде на коліна свій Ніцше, обливаючись сльозами. Немає мети-надзавдання, немає ідеї. Існує ряд завдань, які треба виконати крок за кроком, якщо ти хочеш, щоб твоє побутування в будні — або ж будування — було таким або іншим, пам'ятаючи при цьому, що реальний, а не віртуальний арсенал усіх «таких» якостей має межі, позаяк буття — це буття живого,  о д н о г о  організму, і кожний конкретний організм мусить бути обмеженим, якщо він хоче бути живим. Ритуал необхідний для ясності усвідомлення і ретельності виконання завдань. Але це не означає, що ти здійснюєш щось виняткове, навіть у тому разі, коли ти виконуєш усі завдання. Адже і завдання, і їхнє виконання або невиконання — лише твоя особиста примха. Не існує мети, але існують мотивації, а це джерело бурхає безперервно. Лише особисті примхи, уявлення і мотивації по-справжньому торкаються нас. В кожному ритуалові мені видається загрозливою аксіологічна і телеологічна установка щодо часу. Хіба буття вимірюється в хвилинах і кількостях? Хіба воно вимірюється взагалі? Буття бувають, пере-бувають, відбувають, забувають, здобувають, набувають, втрачають, але не вимірюють. Хіба буттєвим є прагнення інтенсифікувати буття? «Не варто піклуватися правилами й манерами. Просто розкласти багаття, закип'ятити воду і пити чай. Оце і є чайний ритуал», — сказав дзенський майстер XVI сторіччя Сокей. Хіба живуть заради чогось? Живуть внаслідок чогось.

Ти. Власне ось така діяльність свідомості, автоматична й абсурдна у своїй «буттєвості», про яку ти кажеш, і є витрачанням, а точніше, втрачанням часу. Неосмислене «мислення», животіння свідомості дикої, необробленої і протистоїть потребі культури. Невже ти не розумієш, що в історії, до якої ми потрапили, не існує природної свідомості? Невже ти не бачиш, що власне у свідомості пробиваються на поверхню джерела нетутешності, що лише у цій свідомості покладено обрій, з-поза якого часом вихоплюються сполохи, що лише тут буття просковзує у шпарини просвітків твого бачення? Єству треба дати лад, а не свободу. Стрій, гармонію, а не уніфікацію. Єство мусить виростити той лад із себе — як мушля вирощує перлину довкола чужорідної піщини, страждаючи; необхідно побачити, щó є такою чужорідністю для єства — тутешність чи нетутешність, чи обидві вони — тільки вияви одного і єдиного  т р е т ь о г о, а чужорідним є якраз наше єство? Аморфне, невикшталтуване єство, якого не приймуть у себе ні тутешність, ні нетутешність, ані  т р е т є, доти, доки воно не створить власної форми, доки воно не пригадає її, доки воно не стане єдиною перлиною з правдивим, нікому — крім неї — не належним кшталтом, словом, доки воно, це єство, не перетворить себе на ідею, яка вже нарешті буде. Інакше єство пропаде. Пропаде її, цієї самості, час. Єство тільки тоді стане і буде вільним, коли в ньому протікатиме лад.

Я. На мою думку, пане Геґель, не можна бути скнарою і берегти себе. Сталість — і самість — це лет, а не нерухомість каменю, який росте в себе. Рівновага досягається в льоті, а не в нерухомості.

Ти. Але ж у тебе немає крил, упертий ірраціоналісте! Саме тому треба майструвати корабля. А ти покладаєшся на хаотичне буяння найрізноманітніших зел, у надії, що воно якось само по собі виштовхне із свого середовища троянду. Проте, троянду виводять у притомності існування, а не знаходять, ніби її хтось загубив. І тому ритуал або ж система — це інструмент для творчості, але не сама творчість. І тому сам ритуал треба створити, як створюють рубанок, пензля, скрипку; тільки створивши скрипку й настроївши її, можна буде грати. Створене сотворіння, річ, не може бути творцем сама по собі, і метою вона бути не може, даремно ти хвилювався, а лише засобом, способом, методом і посередником святості.

Я. Довший час я думав так само, адже ти — це я. Але однієї вересневої ночі мені випало переглянути старий французький фільм, назву якого я забув. Були в ньому передріздв'яне містечко Клермон, католик, що шукав собі дружину, бльонду і теж католичку, довгі розмову про Паскаля і християнство, про вибір, про те, що я «хочу бути святим — але не можу», що «святі — це божевільні», а нам, «нормальним», залишається щойно вправляння в праведності тощо, — а за всім цим сніги, сніги, сніги, сутінки старої кіноплівки, французьке містечко наприкінці року — і я раптом зрозумів, що все це, зокрема, сніги, дуже гарні самі по собі, без подвоєння в метафізиці й у трансцендентному Небесному Місті, — і засміявся, приголомшений думкою, яка з'явилася до мене вперше в житті.

Життя неможливе не тільки через те, що воно скінченне; воно неможливе ще й тому, що від народження свого й до смерті перебуває в надто вже ненадійному тілі, підвладному безлічі небезпек: хвороби, каліцтва, катастрофічна непристосованість і вразливість, зрештою, невпинне старіння цього тіла, його перманентна руйнація, байдужа до будь-якого спротиву людської свідомості, до будь-яких зусиль волі, нажаханої невідворотністю кінця.

«Так-так, якраз про це мені й розходилося», — дракон погідливо киває головою, яка носить ім'я Будди.

Ти пишеш далі, покурюючи люльку й сьорбаючи чай, час від часу підводячи очі, щоб помилуватися трояндою. Ти пишеш, тому що це теж приносить утіху. Інколи це приносить утіху, інколи — незадоволення й роздратування; інколи це письмо дратує тебе, інколи заспокоює, так само, як і будь-яке інше письмо, яке ти читаєш. Просто: такого роду втіху можна здобути тільки таким чином; її неможливо замінити іншим видом діяльності, як чай неможливо замінити апельсиновим соком, а тютюн — лавровим листом (і навпаки).

Пишучи, ти водночас припускаєш можливість того, що це твоє письмо принесе втіху комусь іншому. Таке припущення й така можливість часто є однією з передумов письма взагалі. Зазвичай той «інший» не концентрується в окремі персони; це, швидше, збірний «інший», який за своїми вподобаннями, освітою, вихованням, можливо, способом життя тощо належить до того ж концентричного кола розуміння, що й сам ти. Як правило, людям з інших концентричних кіл не є цікавим те, що пишуть їхні сусіди. Історія побутування літератури в соціумі (чи ж тільки її одної!) переконливо свідчить не про відсутність «загальнолюдських» тем, а про відсутність єдиного для всіх способу говорити на ці теми. Як на мене, то найкраще ім'я для свого «іншого» знайшов Григорій Чубай: причетний. У його поемі «Відшукування причетного» душа самогубця розшукує причетного до цього самогубства; ними по черзі стають її власний двійник (згодом — тисяча двійників), можливо, квітка на причілку хати й «невидима зоря», обов'язково — «вона», нарешті «цілий гурт самовбивць» (треба думати, першовідкривачів або засновників самого самогубства) і, не виключено, вогонь та Ісус Христос, земна доля якого також дуже скидається на шлях самогубця. Найхарактернішими видаються тут присутність двійника («тіні», в Юнґових термінах), жінки та Бога, — тих трьох, до яких можна звертатися на «ти», можливих для свідомості за найрадикальнішої самотності (само-бутності) і серед відчуження, хоч би яким тотальним воно було.