Людина на крижинi. Лiтературна критика та есеiстика - Страница 18
І тому хочеться просто дивитися на тебе в ось цій черговій подобі, просто слухати тишу, яка стоїть поза акцидентальним гуркотом поїздів, що зникають у таємничій темній далині Німеччини, України, Англії або Казахстану, хочеться бути просто і легко, тобто належним нам чином. І тому я пишу про це сьогодні. Я звик писати, — так само, як звик палити тютюн і пити міцний гарячий чай, читати добрі книжки, слухати гарну музику й милуватися вродливими дівчатами. Просто звик до ось такого свого виявлення у світ. Надвечір, уночі значно легше бути — й бути собою також, — аніж удень або зранку. Треба нарешті примиритися з цим; може, це невидимий закон для мене і для подібних до мене. Багато в чому подібних, хоча отаких нас може виявитися зовсім мало. Мабуть, ми все-таки виняток, а не правило. Однак, і для винятків існують власні закони. Через ці закони, через те, що «земля розбіжностей», ми майже ніколи не можемо зустрітися направду, не вдаючи з себе незнайомих. Але, попри це вдавання, попри цей часто курйозний вигляд і сміховинний одяг, ми, майже завжди, — ось і знову це «завжди», — впізнаємо своїх. По очах. По мові й поведінці. По жестах. Інколи ми навіть зовні подібні. Може бути, що всі ми належимо до якогось окремого, невідомого під певною назвою народу. Народ цей у розсіянні. По всьому світі. Цей світ не наш і ми не від світу цього. Христос також упізнав с в о ї х. І теж любив вечір, тишу, самотність. Щоправда, Він не писав, — але Він молився. І читав. Хтозна. Може, ці записи все-таки можна назвати молитвою. До небесного Батька, до горнього Краю. До нашого Краю і до нашого немічного Батька, якого ми все-таки винесемо на плечах із цієї вічно палаючої Трої. Мандрівні діти. Зустрічаючись, посміхаємося одне одному. Інколи щастить трохи помовчати разом. Дивимось і не можемо надивитися. Розходимося. Ще не час.
І ти підіймаєш свою споконвічну торбу. Запихаєш до неї споконвічну книжку. Голос із репродуктора оголосив прибуття твого поїзда. Не озираєшся. І я не дивлюся тобі вслід, душе моя у старих чоботях із гуманітарної допомоги. Навіщо? Адже ми ще побачимось — і не раз.
Якраз оцю фразу й намагався вимовити мій паралізований друг Юрко.
Признаюся, писати про такі речі дуже непросто; щомиті ризикуєш загубити властивий тон і зісковзнути в поширений жанр газетної містики. До того ж, завжди найдеться необмежена кількість «полковників індійської служби, доволі виразно пригадують свої попередні втілення під вербами Лхаси», кажучи словами Набокова. Така поширеність і такий необмежений континґент знеохочують успішніше за будь-які побутові або соматичні негаразди. Але в тій-таки благословенній «Грі в бісер» є інші слова: «Істину треба пережити, а не викласти». Їх промовляє Магістр музики, якого подальша доля приводить до верховин святості. Святістю увінчується тягле переживання істини. Треба тільки пам'ятати те, що істина не конче мусить міститися в сухих фразах того або іншого катехизму, — як і те, що вона не повністю позбавлена дару мови та почуття гумору. Істина може бути насмішкуватою. Часом вона зринає в пахощах цитрини, у трояндовому відтінку снігів під призахідним сонцем. Дещо перефразуючи святого Сильвестра, можна порівняти істину з цибулею, — оскільки вона добра і примушує людей плакати. Або посміхатися. Істина ховається, а потім виглядає, в образі, скажімо, «ідеї», заховуючись, таким чином, геть чисто як той я, котрий пише, що він —
Костянтин Москалець.
Воскресіння чаю
Сьогодні для більшості небайдужих до української поезії читачів назва «ДАК», на відміну від львівської «Скрині» 70-х, сьогоденних «Бу-Ба-Бу» чи «Пропалої грамоти», нічого не означає. Тимчасом так називалося творче об'єднання, яке існувало на початку 80-х років у Бахмачі на Чернігівщині. Його започаткував молодий поет Володимир Кашка. Ось як згадує про це він сам:
Ми належали до покоління, вихованого на сторонніх спогадах про не таку вже й далеку культурно-духовну відлигу, яка породила «шістдесятників», і на реаліях наступного в часі льодовикового періоду брежнєвщини, котрий остаточно поруйнував ілюзії і рештки віри в життєспроможність нав'язаних ідеалів… Бахмацька естетична група 80-х років була химерним видовищем, котре не мало, на перший погляд, ні достатніх причин, ні передумов для виникнення і буття. Містечко з провінційними культурними запитами. Районна газета… Цілком несподіваною на цьому тлі була з'ява вчорашніх школярів — молодих поетів, прозаїків, критиків, — об'єднання акселеративного, хворого на провінційність і богемність, претензійність і чарівне дилетантство водночас. Орієнтація на осягнення світів Еліота, Рільке, Сен-Жон Перса, Рембо, Целяна, Хіменеса, Ґарсія Лорки. Захват із приводу відкриттів Антонича, Свідзинського, Плужника. Раптом виявилось, що російську літературу досі нам подавали з однією начебто метою — приховати справжнє її обличчя і розмаїття… («Міф про ДАК».)
Автори з бахмацького ДАКу не мали ні спільних естетичних засад, ні цілісної концепції або конкретної філософської системи. Жодного маніфесту, декларації а чи статуту; перефразовуючи Торо, формотворчу основу бахмацького ДАКу можна було б означити як «школа без принципів», а шукаючи аналогій, пригадати відсутність «організаційного заникнення» в київській поетичній школі чи в тій-таки «Скрині», з окремими представниками якої, до речі, ДАК іще на зорі свого існування встановив безпосередні дружні зв'язки: від листування й зустрічей до обміну рідкісними книжками та власними рукописами (з цього приводу є цікава стаття Олександра Гриценка «Поети довгої зими» — «Прапор», 1989, ч.2). Перед нами постає не літературна школа в традиційному значенні, а справді-таки осередок естетів, крихітна оаза світла в тодішньому тоталітарному мороці. А крім спільного захоплення несанкціонованими (а часом і реально небезпечними в тодішній життєвій ситуації) релігією, літературою, музикою та мистецтвом, окрім власної творчості та дружніх стосунків, окрім спонтанного, часто неусвідомлюваного опору антигуманній комуністичній державі молодих людей, «учорашніх школярів» Володимира Кашку, Костянтина Москальця, Миколу Туза (згодом усі троє закінчили Літературний інститут у Москві) та Андрія Деркача об'єднував д у х ч а й н о г о р и т у а л у.
Слід одразу ж застерегти від непотрібних паралелей. Ідеться не про механічне запозичення японської «чайної церемонії». Ритуал ДАКу — явище автохтонне, він створювався незалежно від зовнішніх чинників, і будь-яке запозичення виглядало б неприродним, претензійним, просто смішним (щось на кшталт московських або київських кришнаїтів). І хоча засновники ДАКу охоче повторювали сакраментальне «дух чань подібний до духу чаю», не забуваючи встромити квітучу галузку черешні до пляшки з-під російського саке, але якраз цим майже вичерпуються аналогії з культурою Кенко-хосі і Юкіо Місіми. Водночас ідеться не про славнозвісні «кухонні посиденьки», що про них охоче згадують чи не всі колишні дисиденти і представники творчого андеґраунду. Чому так? Пригадаймо слова Яна Парандовського з його «Алхімії слова», присвячені духовній посестрі чаю — каві: «Навіть вино не може суперничати з нею. Кава не стає між дійсністю і нашою думкою, не шкодить механізмові нашої уяви, не обманює наших почуттів! Вона залишає нам цілковиту незалежність, лише підсилюючи витривалість при напруженні думки, а думка під її впливом стає легкою, ніщо її не сковує, кава проганяє втому і все, що та з собою приносить: апатію, сумніви у власних силах, смуток із приводу очікуваних перепон і труднощів. Дехто отримує таку ж допомогу від чаю».