Людина - Страница 15
- Iдiть, iдiть! От була я вчора в панi фештерки [38], там була й панi професорка [39], та й завдала менi вам сказати, щоб ви прийшли нинi до церкви. Мають вам щось дуже важне сказати. А напекли там знов!.. Боженьку, на пiвмилi чути той запах! Але ж бо там знов i гостей!
- Хто ж прибув?
- Сестра якась помершої фештерки, тої першої, бачите, її мати; донька фештерового брата жiнки; молодий пан фештер з гарними кiньми та сивим капелюхом, що то минувшої недiлi був у вас. Все забуваю, яке його iм'я. Моя голова стара. Якесь дуже панство з мiста, що то її пан вiд людей податки збирає та й докупи кладе; якийсь цiсарський пан, бачите, шаблю носить. Але тепер iду. Хотiла лише те сказати. Хочу також пiти до церкви, мушу однак уперед сi писаночки занести моїм унучатам. Нате й вам одну; ся жовта, красна, менi дорого коштувала. Отже, iдiть, паннунцю, до церкви та помолiться св. Миколаєвi, щоби дав, аби ви уже вiд сьогодня за рiк свячене не самi їли, а з чоловiком та дiтьми. Не годиться дiвувати увiк [40]. Бог та святi най дадуть мому Iвановi небо… Вiн був добрий чоловiк i газда. А любив мене, любив!! Боженьку! Вже як було мене часто б'є. Лише як побрались, то гадала, от тепер твоя година, Катре! Все, бачте, зачерез те, що без його дозволу на танець забiгала…
- Заслужили-сьте, коли так…
- I чому нi? Якби був мною не журився, то й не бив би. Не дурно й кажуть: "жiнка не бита, а коса не клепана - одно й те саме"! Одного разу то полежала я три недiлi. А з мого волосся осталася майже половина в його руцi, але-бо я й волосся мала!!.
- Iдiть, Катре, iдiть; ви знов пересаджуєте!
- Так? Пересаджую? Дай, боже, стiльки щастя моїм дiтям та й унукам, скiльки брехнi я наговорила! З мiсця най не рушуся, коли се неправда! Але чоловiковi можна таке робити, на те вiн i чоловiк… Земля пай му пером стане! Щодо мене, - додала нараз голосним шепотом, близько приступаючи до Олени, - то я вам бажаю за те, що читали листи вiд моєї доньки, щоби ви стали панею молодого пана фештера. Чую, купив знов вiд пана барона з П. яловицю. Два роки минуло їй навеснi. Червона з бiлими латками… за вiсiмдесят п'ять з. р. [41] Такої ще наше село, мабуть, i не видiло. Ну, але зате вже вона й вiд барона… Тепер бiжу далi.
Вона поступила пару крокiв уперед, станула однак знов, наче вкопана.
- Ну, i була б забула вам сказати, що панич пана професора i панi професорки теж приїхали. Не той молодший, а старший, той, що дивиться зизом [42]. Боже, прости менi грiхи мої (вона голосно по устах ударилась), се вiн, мабуть, вiд науки обiрвав. Так, так, се певно, що так… Щоби, було, не здурiв… Син нашого дяка оповiдав одного разу, що якийсь так багато вчився, що аж здурiв. Той старший, знаєте, той дуже крутиться коло чорнявої панни нашого панотця. То теж добре панство. Завсiгди дає менi молока, коли моя корова перестає доїтись. Дай їй, боже, панування! Майтеся гаразд! - I попленталась вона скоренько, як на старi ноги.
Олена дивилась довго байдужно за нею. Далi вернулася звiльна у хату… Трохи згодом пiшла цiла родина до церкви…
Того самого дня по обiдi зiйшлися гостi, запрошенi Оленою i її родичами: старi вчителi з синами, надлiсничий, священик iз родиною i молодий Фельс. Забава розпочалась, як се звичайно буває на Великдень, їдженням "свяченого". Старi бажали собi притiм обопiльне усього добра, здоров'я, потiхи з дiтей та унукiв. Згадували сумно давнi добрi часи i запечатували довгi бажання голосними поцiлуями. Опiсля складали бажання старi молодим, а коли вже молодi собi складали бажання, тодi виступили на їх очах сльози. Вони споглянули на себе глибоким зрозумiлим поглядом i оставили "любу молодiж" саму.
Нiхто не мiг гордитись того дня таким гумором, як Олена. Нiхто не жартував стiльки, що вона. Нiхто не мiг мiрятися з нею дотепами. Очi Фельса так i впилися в її гнучку стать, в її гарне лице з незвичайно сяючими очами. Коси спустила вона нинi на плечi i здавалась о багато молодшою. Його визначувала вона замiтно: ледве, що вiдступала вiд нього. Для кождого з його дотепiв мала привiтну усмiшку i визиваючий погляд; а присутнi знали з "певнiстю", що з них вийде "пара", i то пара рiвної краси. Обоє високi, гарнi. А вiн - о, вiн знав, що не належав до "перших-лiпших". Панi надлiснича не потрiбувала йому того й казати. Не був вiн нi слiпий, нi глухий…
- Знаєте, панно Олено, - оповiдав їй, мiж iншим, iз щасливим усмiхом, - що я придбав собi уже до вiсiмсот з. р.?
- Думаєте, що менi не звiсно, що ви знаменитий господар?
- З того куплю собi урядження до мого помешкання.
- Воно буде, без сумнiву, хоч не коштовне, однак, певно, гарне.
- О, панно Олено!
Вiн глядiв на неї сяючими очима, i вiдгорнув з чола своє гарне, густе волосся. Був зворушений. Вона смiялась напiвсвавiльно, напiвнасмiшливо - сама теж несупокiйна…
Iринка виглядала дуже утомлена. Неустанно слiдила за сестрою, її тайну викрила вона давно, i її се болiло несказанно. Зразу старалась вона цiлий план тайком розбити; пiзнiше говорила прямо з Оленою. Та однак просила її коротко й дуже рiшуче, щоб їй не перешкоджала.
- Я не маю вже нiчого до страчення, - говорила нервовим голосом, - а вам усiм треба пристановища…
- Я не можу прийняти твоєї жертви, - вiдповiла Iрина у глухiй розпуцi i плакала.
- Се не задля тебе, серденько, а так, задля родичiв… - потiшала її Олена, причiм виминала її погляд. В дiйсностi була Iринка головною причиною цiлої притичини. Олена любила пристрасно сю тиху, нiжну женщину, котра ще й хоровита, була б i пропала без неї.
Тривожно слiдила з того часу Iрина тi, як Олена казала, "лови". А нинi… нинi була Олена наче пориваюча. I нинi мусило все рiшитись.
Iрина усiла до фортеп'яну i заграла механiчно якийсь там танець. Вiн приступив ближче i, спершись на фортеп'ян, дивився на ню.
- Ви прецiнь дуже подiбнi до панни Олени! - обiзвався нараз.
- Гадаєте, - замiтила вона привiтно.
- Так. О, панна Олена - пречудна особа!.. Чий се фортеп'ян? - спитав трохи згодом.
- Олени…
По його лицi промайнула немов блискавка, i вiн знову звернувся до Олени.
Нетерпеливо дожидала молода жiнка вiд'їзду гостей, особливо ж Фельса. "Коли б лише не освiдчився", - думала неустанно. Крiм того, була нервова i сього вечора дуже утомлена. Старший син учителiв видобував перед нею все своє знання. Маячив про рiзнi системи виховання. Заявив з притиском, що читав теж Песталоццi "'Wie Gertrud ihre Kinder lehrt" [43] i що хоче ще лише J. J. Rousseau "Еmilе" [44] переглянути, його мати, худа костиста особа, стрiляла за ним лютими очима. Вдовиця була гарна, - вiн самий ще молодий. Однак вдовиця не внесла ще нiколи другому чоловiковi щастя в дiм… Се знала вона ще вiд своєї небiжки бабунi…