Людина - Страница 12
Ще мовчала Олена. Ще не мала вiдваги подiлитись iз старою ненькою й обома сестрами найновiшою вiсткою, себто тою, котру одержала вже вiд нового властителя їх пристановища. На її запитання щодо дальшої оренди вiдповiв вiн коротко, привiтно, що по упливi року вiдбирає поля i стане сам газдувати…
Над тисячними вихiдними точками думала бiдна дiвчина. Думала, як би оберегти родину вiд грозячої абсолютної бiдностi, нужди; щоби їм при оповiщенню сумної звiстки подати заразом i нову спасенну раду. Одначе не видумала нiчого. Не видумала? Адже хто її добре знав, той знав також, що з нею коїлося щось вiд найновiшого часу. I дiйсно. Нiколи не виходила вона з дому так часто i не бавилась так довго по прогульках [28]. Особливо ж сусiднє село її немов причарувало…
Мовчки всунула вона тепер лист назад в кишеню, а її погляд полинув знов долиною по дорозi. Сонце ладилось заходити, i на заходi запалало небо рожевим блиском. Нараз долетiв до неї туркiт воза i тупiт кiнських копит. Вона заворушилась i вп'ялила очi в той бiк. Показався малий легкий вiзочок, тягнений двома палкими кiньми. В нiм сидiв однiський мужчина i поганяв сам конi.
Лице її спалахнуло кров'ю, а серце затовклось сильно.
Вiзок приближувався чим раз, то скорше. З-пiд тонких скорих кiнських нiг вилiтали iскорки, а вона, затявши зуби, почала звiльна спускатись iз горбка. В очах її горiв дивний огонь, нiздрi дрожали…
Мужчина, побачивши її, здержав одним рухом конi i привiтався. Був се гарний, сильний мужчина, лiт, може, 29. З його одежi мож було вiдразу вiдгадати, що вiн був лiсничим. Вiн смiявся, показуючи з-пiд вуса ряд густих, бiлих зубiв.
- Я вас пiзнала, пане Фельс! Можете мене зараз з собою забрати! - сказала вона з притаєним зворушенням.
- Буде менi мило, дуже мило! - вiдповiв вiн радо.
Опiсля зробив їй мiсце бiля себе по лiвому боцi, помiг усiсти, затяв конi, що аж пiдскочили, i вiдтак помчався уперед…
Почали бесiдувати. Вiн тiшився, що стрiнулись, а вона вiдповiдала ввiчливо i скоро. Вiн говорив багато. Мiж iншим, оповiдав (що вже вона й знала), що вiн лишається у барона в сусiдньому селi i дальше у службi, а може, i на завсiгди. Що казав йому, Фельсовi, нинi в мiстi, що закупив ще одне село; далi, що i замiняв собi нинi коня, он того сивого гуцула…
Олена подивляла гарного коня. Вiн iшов дуже гордо i мав густу гриву, котра майже зовсiм закривала голову. Вiд часу до часу пiдкидував бутно [29] голiвкою вгору; був, очевидно, ще молодий i мало запряганий.
- Поводити кiньми становить особлившу приємнiсть, - сказала вона. - Менi так i сверблять пальцi, коли бачу, що другi поганяють.
- Таж се можете й ви вчинити, - вiдповiв, усмiхаючись. А той усмiх був широкий i без значення.
- Але ви мусили б мене сього навчити.
- Для чого ж нi? Така учениця зробить мене гордим! Можемо врештi зараз зачинати.
Тут i передав їй поводи i навчав, як їх держати, коли i як стягати або попускати. Вона прислухувалась послушно, а раз заглянула йому глибоко й уважно в очi.
Вiн мав великi, голубi, потрохи безвиразнi очi й виглядав свiжо i дуже молодо.
Вона поводила так, як вiн казав, а його погляд спинився на її тонких руках.
- Але держати треба неабияк! - завважила, повернувши голову легко за ним. - Чи ви не втомлюєтесь нiколи?
- О, я? - вiн смiявся. - Сього в мене не буває!
- Цiле тiло неначе в напруженнi…
Його погляд так i промайнув по нiй i спинився на її м'якiм профiлю. Її щоки зарум'янiлись потрохи, i вона виглядала дуже гарно.
- Панi дуже нiжнi, однак ми, мужчини, всi єсьмо сильнi.
- Зате ми, жiнки, витривалiшi. Не повiрите, може, що я можу раз по раз витягати п'ять до шiсть вiдер води…
Вiн широко створив очi.
- Дiйсно?
- Можете менi вiрити, я все кажу правду.
В його очах показалось щось нiби подив, а заразом i спiвчуття. Вона була така гарна…
- О, панi, ви не повиннi щось подiбного робити!
- I чому нi? Як нiкого нема, а треба худобу напоїти, то муситься робити. А наколи з вас добрий господар, то признаєте се самi.
А вiн справдi був добрий господар i знав, що воно не йшло iнакше. Одначе, щоб вона щось подiбного робила, ще й говорила про се так свобiдно - вона, що зовсiм не подобала на тих, що займаються такого працею.
- Панi, ви дуже господарнi.
- Я не перебираю в працi. Опроче знаєте? Я завсiгди кажу: чим ти є, тим треба цiлком бути. Iнакше не дiйдетесь нiколи до мети!
- О, певно, - вiдказав поважно. - Доньки нашого священика також дуже господарнi. Наприклад, старша, панна Омелiя, вона дуже образована панночка. Грає на фортеп'янi, вiд неї й дiстаю я завсiгди рiзнi часописи до читання.
- Т-а-к? - завважила протяжно Олена, i в сiй хвилi потягнула вона сильнiше поводи до себе. - Ви, певно, буваєте там частiше?..
- Не надто часто. Панна Омелiя дуже привiтна, просить частiше заходити; однак моя служба не позволяє на се, хоть i як би сього бажалося. А ви, панi, знаєте панну Омелiю?
- Знаю, - сказала вона байдужне. - Чим вона вам iмпонує? - спитала трохи згодом i обернулась бистро до нього. Холодна, насмiшлива усмiшка промайнула ледве слiдно по її обличчю. Вiн вiдчув її.
- О, менi! - кликнув, зарум'янiвшись, теж насмiшливо.
- Я так думала, - i знов усмiхнулась.
- Чому б мала менi iмпонувати?
- Знати те - се ваша рiч.
- Так я сього не знаю, - вiдповiв вiн свобiдно. I вiн дiйсно не знав того. Не любив вiн узагалi думати, а був бiльше чоловiк чувства. Се зрозумiла вона з першої хвилини, коли з ним познакомилась.
- Читаєте радо? - спитала його опiсля.
- Радо.
- Можу вам також книжок позичити, маю їх дуже багато.
- А ви, панi, не читаєте?
- Тепер нi. Не можу.
Вiн дивився на ню цiкавим поглядом; очевидно, не розумiв її.
- Так менi лучче, - вiдiзвалась стиха.
- То лиш час забирає, - обiзвався, - а надто жiнкам при господарствi. Вже мужчина, то примушений читати…
Вона вiдвернула голову вiд нього, i її погляд полинув десь далеко. Сонце сховалось уже за темний лiс, i остро, виразно вирiзувались його лiнiї на огняно-червонiм небi.
Їй стало холодно, i вона стиснула одною рукою кордикову [30] хустку пiд бородою i пробувала її тiснiше зв'язати. Чи конi почули легку непевну руку, що ними поводила, чи, може, лiвий побачив що-небудь край лiсу, бо скочив убiк так, що легкий вiзок мало що не вивернувся, а Олена похилилась уперед. Блискавкою обняла її його рука й узяла заразом поводи. Вона була на хвилину неначе замкнена в його обiймах. Злякана освободилась, а вiн став лютий i ударив конi, що рвались уперед, немов скаженi.
- Бестiя, - муркотiв крiзь зуби.
- Я тому винна, - промовила.
- Нi, - вiдповiв нетерпеливо. - Се лучається нинi вже третiй раз. Однак, я його вiд сього вiдзвичаю. Ви перелякались? - додав опiсля м'яким голосом. - Я був би, прецiнь, не допустив, щоб ви впали!