Людина - Страница 11
Небавом вiдтак переселилася далеко-широко знана i поважана родина (з виїмкою наймолодшої доньки, котру найстарша забрала до себе: "заки зааклiматизуєтесь" - писала) в нужденне пусте село i почала нове життя.
Минув уже п'ятий рiк, вiдколи проживали на селi, вiдлученi вiд iнтелiгентного свiту, вiд усяких товариських зносин. Кождий виїзд у мiсто був сполучений з видатками, i для того вони рiдко коли виїздили. Тяжко приходилось їм хоч i якутам малу суму грошенят вiдложити. Винаймленi поля приносили мало доходу, а про частiшу продаж яких-небудь продуктiв рiдко коли мож було думати. Життя, яке вони тепер вели, було тихе та сумне, приправлене бурливими вибухами пияцтва Ляуфлера. Вiн просиджував цiлими днями в нехарних [26] сiльських корчмах, п'ючи та сперечаючись з мужиками. Тут i вироблював їм рiзнi подання i суплiки та залагоджував i iншi справи, а за те платили йому мужики горiвкою або i грiшми, котрi вiдтак пропивав знов з ними. Нiхто не здержував його бiльше вiд такого життя. Коли при суперечцi попадав у злiсть, поводився наче божевiльний. Одного разу вернувся вiн бiльше, як звичайно, напiдпитку додому. На його вид впала радникова в таке роздражнення, що не могла спокiйно заховуватись. Вона лаяла, проклинала i казала йому назад вертати туди, де провiв цiлий день. На столi бiля нього лежав великий залiзний молоток; розлючений її словами, шпурнув ним за жiнкою. Близесенько бiля її виска пролетiв вiн i упав Оленi перед ноги. Наче розлючена вовчиця, кинулась вона на нього i потрясла його сильними руками.
- Гадюко! - кричав вiн несамовитим голосом. - Кара божа! Вiдчепися, коли не хочеш почути отсього молотка, щоб раз назавжди успокоїлась!
Далi махнув за нею рукою, щоби її ударити, однак втрафив уже в воздух. Вона звернула голову до нього i страшний зимний усмiх викривив їй уста.
- Зноси тягар, батьку, доки ще мати жиє. Не забувай, однак, що родичi виннi, коли дiти суть для них тягарем, - i вийшла.
Вона була тою, котра управляла цiлим господарством i на котрої плечах спочивав гаразд цiлої родини. Так - цiлої родини. Вiд двох рокiв проживала й Iрина при родичах, та вже вдовицею. А i наймолодшу Геню виекспедiйовано назад додому, - "щоби привикла до вiдповiдних обставин та мала образ своєї будучини", - як писала найстарша. - "За урядника не вийде, бо тим грошей треба, а тому, що вона не є гарною, то ще найлучче буде випровадити її на добру газдиню i охоронити її вiд усякої вищої освiти, котра в нашiй родинi вiдiграла таку нещасну роль…"
Була осiння сонячна днина… Пiзно по обiдi. В селi панувала тишина. Велика часть мешканцiв забралась на ярмарок, а й на полях не видко було нiкого. Давно позвожено. все додому, i далеко та широко видко було голий простiр, - далеко, доки око засягне! Сумний, тужливий був се вид. Мимовiльно зверталось око до темного дубового лiсу, котрий, припираючи до захiдної сторони села, становив для себе якийсь окремий свiт. Близько бiля нього йшла сiльська дорога i не один утомлений вандрiвник, не один робiтник звертав пiд старi дуби, щоби в їх тiнi вiдпочити. Осiннє червоно-жовте березове листя дрожало безнастанно на лагiднiм вiтрi i набирало при захiднiм сонцi рiшуче кривавої краски. Особливо ж вражала одна група берiз очi всiх прохожих. Вони росли на узгiр'ю, низько до землi схиляючи свої сплетенi вiти, i нiби умисне висунулись iз лiсової гущi, ближче до дороги. В ясних мiсячних ночах виглядали їхнi бiлi повигинанi пнi iз срiбним листям, наче грiзнi мари. Тепер, правда, виглядали вони мирно, привiтливо. Се завважила, мабуть, i Олена, що вийшла отcе iз глибини лiсу та оглянулась за мiсцем до спочинку. Оглянула насамперед допитливим зором биту дорогу, а не бачучи на нiй нiкого, усiла потрохи знеохочена…
Чи була вона ще гарна? Чи не оставило п'ять рокiв глибоких слiдiв на її лицi? Так - i нi. Вона належала до тих щасливих, котрi не старiються скоро, на котрих лицi вiдбивалося, однак, духове життя. Потемнiло та обгорiло колишнє лiлiєвобiле лице. Бiля уст уклалась морщина, котрої перше не було i котра надавала тепер цiлому лицю вираз глибокого суму i утоми. Лиш очi сивi дивились однаково лагiдно. А що ще бiльше вчинив iз нею той час? Той, хто не проживав у безлюднiм мiсцi, вiдiрваний вiд усяких товариських зносин, тяжко працюючи в неустаннiй одностайнiй боротьбi з журбою, той i не в силi оцiнити наслiдкiв такого життя на чутливу душу. Нема тяжчої кари для молодого живого духу, для бистроумних, енергiйних, а надто iдеально уложених натур - як таке життя. Шумна се фраза, будто би природа сама могла чоловiка вдоволити. Недбалим, до думання лiнивим, вона вистарчає; вдовольняє вона i мешканцiв мiста, що опускають галасливе товариство, щоби на свiжiм воздусi скрiпити зав'яле тiло; однак, нiколи не вистарчає вона для мислячих, дiяльних людей. Вiд днини до днини, вiд мiсяця до мiсяця примiчала Олена на собi наслiдки того тупого бездушного життя. I вона була остроумна i надто добре розумiла людську натуру, щоб не знати, що з часом перейде незамiтно до тих людей, котрим розходиться лише о фiзичний добробут.
Змовчу про тотi хвилi, в котрих переживала вона несказаннi муки, в котрих її молода душа, що бажала дiяльностi, силкувалась переломити вузькi границi, якими окружало її теперiшнє життя. Як той спiйманий орел, побивалась вона у в'язницi, думала неустанно про вихiд з тої глухої одностайностi; i як все наново мусила переконуватися, що теперiшнє життя дожидало її i в будучинi. В такi хвилi сум страшний налягав на її душу, i в таких хвилях була вона супроти свого окруження безоглядно-гостра, ба, безмилосердна! Незамiтно упадала вона пiд вагою нiмих мук. Правда, сi муки можна було завважити на її лицi, однак нiхто не журився нею. В господарствi, котре було на її головi, йшло все звичайним ладом, i лише спущенi вiка i якась утома свiдчили про її психiчнi терпiння…
Хустка зсунулася їй з голови, однак вона того не завважала. Її цiла увага була звернена на мурашню, що пiднiмалась маленьким горбком бiля неї. Вона думала про подiл працi у тих комах, а нараз i пригадалась їй чомусь стаття Писарєва "Бджоли".
Було вже доволi давно, коли се читала. В яке гарячкове роздражнення попала тодi по прочитанню того твору! Як багато гарячих думок пiднiмалось тодi в її душi проти "трутнiв"… - Тепер читала вона дуже рiдко.
Наче б забула i себе i все навкруги, так задивилась на комах. Як вони ворушились, бiгали, все однаково, без перестанку, без утоми. Тут панував строгий лад, i кожда комашка мала свою роботу. Чи життя, яке кипiло в тiм свiтi дрiбних сотворiнь, збудило в її душi яку думку, який спомин? Вона сягнула нагло до кишенi, витягнула пом'ятий лист i прочитала. Чинила се, може, в сотний раз. Се був лист, писаний до неї ще перед двома мiсяцями її найстаршою сестрою. Писала, що мусить продати обiйстя й поля; випущенi в оренду; що радить Оленi заздалегiдь порозумiтися з новим властителем щодо дальшого винайму грунтiв, бо в противнiм разi могли би уже за рiк остатись без пристановища, їй неможливо iнакше зробити; обставини приневолили їх до сього; сини й дочки попiдростали, а наука чимало коштує i т. д… Всi знали о тiм i всi сумнiвались, чи остануться дальше на господарствi. Здавалось, що жиють тепер, лише дожидаючи чогось нового. Радникова, та колишня гарна i горда женщина, зломилась. Ледве можна було її пiзнати. Лише волiклась пiд вагою щоденної тяжкої журби. А коли Олена розповiла їй змiст листя, вона сплакала, замiсть що-небудь на вiдповiдь сказати. Iрина, звичайно хоровита, жила лише сестрою, про котру часто говорила, що вона - її "сила", що вона єсть сею точкою, що в'яже її з життям. Наймолодша сестра, давно доросла, гарувала [27], побивалась, неначе мужчина, дома i по полях. Одне ставало другому до помочi, одначе, пiдстава цiлої будiвлi стала порохнявою i захиталась…