Лихо давнe й сьогочасне - Страница 9
По всіх сторонах, з одного краю до другого, заходив кріпацький викрик: "до слушного часу", збентежив кріпацькі надії, заморочив їх задурені голови. Всі в одну шкуру затялися:
- Не хочемо наділів! До слушного часу підождемо!..
А найбільше всіх башкиряни:
- Луснула стара собака, а щеняти не страшно! - гукали вони.
За другими - й одрадяни. Виїздив до них становий, справник; мировий приїздив з опікуном, сам панич завернув, молодий та бравий, як дуб, рослий.
- Хлопці! Раю вам наділи брати, бо вам же гірше буде,- казав він, виступаючи поперед опікуна.
- Чули ми се не од тебе одного! Ти краще свою хрещену матір наділи за те, що тебе он якого виняньчила! Ось приведіть лишень сюди Марину, хай подивиться на свого хрещеника. Якби була знала, то малого б у колисці придушила, щоб і світу не паскудив!- одказували паничеві одрадяни.
Утік Башкиренко від своїх колись тихих та покірних одрадян, наслухавшись від них глузу та посміхів. А через тиждень в Одраду москалі найшли, різками накидати панські наділи. Та не такі одрадяни стали, щоб послухатись: вони й березову кашу поїли, а від наділів все-таки одкинулися. Дехто й в царському домі, де великі вікна, посидів, казенного хліба чимало переїв, а наділів не схотів брати.-Огороди та хати- хай за нами, а наділів не хочемо! - в одну шкуру плескали одрадяни.
На тому уперлися - так по них і сталося. Через півроку вийшло, що панич їм огороди дарує, аби тілько підписали викуп.
Спершу й на тому затялися.
- Які там подарунки, коли воно наше? Споконвіку там жили, діди та прадіди наші на тому пробували,- що ж там дарувати й що підписувати? Ми - люди темні; може, там такого напишуть, що й знову неволі бути… Не хочемо підписуватись!..
Та свої діди збили.
- Беріть, дурні, якщо дарують, дарованому коневі в зуби не дивляться! Пишіться, що огороди беремо; на наділи тілько не пишіться. Наділи й так не втечуть від нас,- раяли діди.
Так написали, підписали й втихомирилися. Поміж другими дістався огород і дідові Уласу. Хоч на самому краї села, аж за майданом біля зимового колись Ула-сового становища, отже, огород чималий, а найкраще на ньому-хата: нова, простора, з великими вікнами. Старий Башкир років за три перед волею вибудував її задля чередників та вівчарів. Тілько недовго довелося їм користуватись тією хатою. Як умер старий, то череду й отари розпродано, а хата зосталася пусткою, поки ото не дісталася дідові Уласу.
- Добра хата, хоч конем грай! Не такому б бовкунові, як дід Улас, вона личить; отже, хай і він попотов-четься. Він звик на просторі,- казали одрадяни, та не вгадали.
- Не звик я в чотирьох стінах топтатись та хатніх клопотів слухати,- казав дід Улас Марині, перевівши її в свою хату від баби-шептухи.- Піду на степи, Може, де задержалася хоч невеличка отара. Дурно за вівчаря стану, аби біля овець, бо вівця - смирна собі, лиха тобі ніякого не заподіє,- одно плескав усю зиму дід Улас, а на весну зібрався й подався кудись із села, кинувши на догляд Марині свою хату з огородом.
- Хай вона тобі буде… Он у тебе дочка мала, а в мене - нікого. Як вернуся та вмру - поховаєш, а не вернуся-живи собі!-додав, прощаючись.
Підписавши умову з одрадянами, Башкиренко, як тілько заполучив викуп, зразу й майнув заграницю, а одрадяни засіли на своїх огородах. Хто мав який-небудь шматочок свого поля, сяк-так його шкрябав, засівав; а хто не мав - приставав за половинщика до того, в кого було поля багато; панська ж земля зоставалася неорана, несіяна. По широких ланах, де колись жито та пшениця буяли, бур'яни поросли та будяки красувалися, а по незораних степах-чистий пирій позсихав на корню, хіба хто з кріпаків задля своєї потреби невеличкий шматочок викосить. Страшенною пустинею все те оддавало, розором та занепадом одгонило. І справді, то був занепадок. Пани не знали, що з землею робити, як і кому її збути; маєтки пустіли, нищилися, височенні палаци по селах стояли з розбитими вікнами, забитими дверима, дірчавою покрівлею й дожидалися, коли їх негода повалить.
На той час жиди налучилися. То таке зілля, що заздалегідь поживу чує, як те гайвороння на падаль налітає… Так і вони налетіли. Не знать звідки взялись, наїхали й позабирали панські землі під оренду-звісно, за ту ціну, яку самі призначили. Пани й тому раді: краще що-небудь, ніж нічого. Мерщій здали землю в оренду, а самі врозтіч: хто в город на службу подався, хто в губерню та столицю на веселе життя поїхав. і
- їдьте, їдьте собі та назад не вертайтесь: нам просторіше буде! - проводжали їх кріпаки, радіючи, що панські добра пустошаться й що незабаром усе те буде їх. От тілько прийде слушний час - усе нам верне.
А жиди тим часом своє діло робили: по селах шинки позаводили, за горілку й робочих наймали, і всяку всячину міняли: курей, гусей, яйця, сукна, полотна- все, що земля родила й на собі носила, і що людські руки виробляли.
Минув рік-другий - і знову панські лани заколосилися житом-пшеницею; панські степи окривалися наймитською косарською піснею - не вільною та веселою, а зачмеленою жидівською горілкою. А після того незабаром почалося й межування: панські землі докупи зводили, кругом села, мов залізним путом, обгортали. Оренда пішла вгору, земля подорогшала, а "слушний час" не приходив та й не приходив… Не раз і не два доводилося глибоко чухати потилиці тим, хто відкинувся наділів.
Та нікому то так не далося взнаки, як одрадянам. Кругом села-скілько оком не скинь-папські лани та луки; став, що з нього за кріпацтва ніхто не боронив води брати та скотину напувати, одійшов до панського садка, його тепер валом обнесли, од села одго-родили - водопою нема; колодязі - господарські, та й то де-не-де. Прийшлось одрадянам - хоч пропадай! Кожна курка, гуска оплачена й переплачена за ту потраву; свиней на прикорнях держали, скотину зовсім звели.
- Навіщо та скотина, коли за неї тілько плати, а робити нею нічого та й ні на чому? - казали одрадяни й жалкували, що послухалися наговору про "слушний час" та відкинулися від наділів.
Тепер би й назад, та не можна. Добивалися Одра-дівщину хоча в оренду взяти, давали паничеві дорогшу плату, ніж жид давав, та панич не схотів. Він із загра-ниці вправителя-німця прислав, а німець і ровами обкопався, і огорожею одгородився. Одрадяни все далі та далі нищіли-пустошилися; тини осувалися - нічим їх городити, хати старіли, кривилися - нічим полагодити, оселі дірчавіли-осувалися… То старці немічні жили, а не колись заможні хазяїни господарювали. Тілько й надії, що на заробіток у того ж таки німця.