Let my people go - Страница 19

Тимчасом, беру на себе сміливість посвідчити — інтелектуальний Київ аж ніяк не вимер. Вся та психологічна, історична, культурологічна рефлексія над біжучими подіями, якої так жадібно шукали (і переважно не знаходили!) в Інтернеті 6 млн. українських користувачів — саме настільки підскочило їх число за минулу осінь! — у жовтні-листопаді відбувалася в усному жанрі: на київських кухнях і в нескінченних розмовах по розжарених телефонах. Здається, ніколи ми не розмовляли між собою так багато, впоєно й ненаситно, до 3-4-ї години ранку, як у ці місяці інформаційної блокади. Деякі з народжених у тих розмовах ідей після Майдану стали загальниками, деякі, можливо, ще будуть оприлюднені, деякі «погасли», не отримавши вчасного концептуального оформлення — хоча б у форматі газетної статті, — але з певністю можна ствердити, що майже ніщо не дістало своєчасного громадського розголосу! Інтелектуальний попит і інтелектуальна пропозиція так і не зустрілися. Але головне, що показала революція, — вони ще є в нашому суспільстві, попри всю тривалу лоботомізацію, якій його було піддано. Сьогодні ще є — а от завтра вже може бути пізно.

Коли я вперше прочитала назву нашої дискусії — «Література і влада», — у пам'яті мені зараз же зринув епізод із останнього дня української Помаранчевої революції. Ті з вас, хто стежив за тодішніми телерепортажами з Києва, можуть без труда уявити собі мізансцену: пізній вечір у центрі міста на сімнадцятий день повстання, море людей — близько двох мільйонів, — хоч і змучених, але впоєних ейфорією перемоги (результати фальсифікованих виборів скасовано, призначено переголосування), — і з тимчасової сцени в центрі майдану Юлія Тимошенко, нині прем'єр-міністр країни, зі сльозами на очах звертається до натовпу з прощальною промовою: дні революції будуть назавжди вписані в національну історію, пам'ять про них збережеться в наших серцях, — і зненацька, ні сіло ні впало, приголомшлива фраза — «Ми зробимо про це книгу» (знак оклику!).

Заява, як для політика, треба сказати, доволі дивна. Яку таку книгу? Хто її буде писати? І, зрештою, що це за новина така? Революція невдовзі породить на світ десятки, коли не сотні книжок різних жанрів, — яка ж рація виокремлювати з-посеред них якусь одну, чим таким особливим вона має бути прикметна? А проте «месідж» пані Тимошенко тої миті був цілком ясним: цими словами вона обіцяла людям не що інше, як перетворити їхній сімнадцятиденний особистий досвід, персональне переживання любові й віри, — на історію , оповідь, сюжет: на наратив, призначений на те, аби його пам'ятали й переказувати, — бажано ще й не одне покоління.

Добрий політик завжди каже людям акурат те, що вони хочуть почути. Справді, яку більшу винагороду можна запропонувати тому, на кого чигали найгрізніші небезпеки і хто щасливо їх всі здолав, аніж — зробити з його досвіду історію? Люди хочуть, щоб їхнє життя складало історію, гідну оповіді. Кожна людська істота в нашій культурі має таку потребу, бодай на те, аби твердо знати: моє життя немарне, в ньому є сенс. З незапам'ятних часів, задовго до появи писемності, переказувана з уст в уста історія сприймалася як незаперечний доказ того, що події, про які в ній ідеться, таки варто було пережити. «Я зроблю з вашого життя оповідь, що надасть вам сенсу,» — це спокуса, котра, надто для нерелігійного ума, дорівнює мало не обітниці спасіння.

Сам raison d’etre літератури полягає в її здатності задовольняти цю найглибиннішу, екзистенційну людську потребу, і власне ця здатність і робить літературу необхідною, незамінною й незаступальною жодним іншим видом людської діяльности. Коли вийшов друком мій перший роман «Польові дослідження з українського сексу», — історія-сповідь про пережиту інтелектуалкою любовну драму й кризу тожсамости, подія, що стала найбільшим скандалом в українській літературі за всю пострадянську добу, то найдужче мене були потрясли (на межі культурного шоку!) зовсім не критики, котрі проголосили мене відьмою, яку годилось би спалити, якби не наш цивілізований час, — а юрми захоплених читачок, віком від двадцяти до шістдесяти. Всі вони реагували в однакових виразах: «Це про мене!», «Це моя історія!», «У мене таке відчуття, наче це я написала!», «Таке враження, ніби Ви сиділи в мене на кухні і я Вам сповідалася!», і т. д. Чогось подібного я аж ніяк не сподівалася й не могла передбачити — хоч би тому, що історія головної героїні була якраз абсолютно нетиповою. Рідною й близькою, впізнаваною для багатьох її зробили тільки й виключно почуття . Et voila. Ось у чім полягає справжня, й досі неперевершена і нездоланна влада літератури, ось що робить літературу незамінною — навіть у наш вік візуального тоталітаризму.

Тут спрацьовує щось на кшталт механізму «buy one, get one free» — купивши одну штуку товару, другу дістаєш безкоштовно. «Купивши» зображені в книжці почуття за «свої», ти потрапляєш у пастку. Ти ввіряєшся авторові, котрий обдарував тебе безцінним свідченням твоєї несамотности в цьому світі. Ти впускаєш цього автора у свій внутрішній світ, ти приймаєш його бачення як «своє», питоме. І, сам того не помічаючи, «безкоштовно», «в одній упаковці», заодно переймаєш від нього й готові форми для своїх почуттів — слова, думки, дольові колізії, повороти сюжету, що їх підсвідомо привласнюєш собі як ті модельні взірці, за якими надалі старатимешся кшталтувати власне життя, так, щоб воно теж було «вартим оповіді», — найглибша потаємна амбіція кожного індивіда.

Зрештою, в остаточному підсумку всі ми саме для того й читаємо, щоб упізнати в чиїйсь історії, байдуже, дійсній чи вигаданій, щось безпосередньо дотичне до нашого внутрішнього життя, щоб позичити ці впізнавані «цеглинки» на розбудову свого власного життя до рівня історії, вартої переказу, — хай би тільки у власних очах.

І ось у цьому-то пункті влада літератури вступає в колізію з політичною владою. Політиків цікавлять маси , котрі б почували — і, відповідно, голосували — однаково. (Звідсіля й наївне уявлення пані Тимошенко, буцімто одна-єдина Книга, що документально зафіксує події, стане за наратив для сотень тисяч індивідів, що були тим подіям учасниками.) Письменників, натомість, цікавлять — чи, принаймні, мають цікавити — індивіди , особистості: співрозмовці, здатні збагнути думки й почуття іншої людини, В усьому, що стосується почуттів, компетенція будь-якої політичної влади — навіть у такій екстремальній її версії, як абсолютистська, — обмежується здатністю вмовити людям, ніби вони відчувають те, чого насправді не відчувають. Мета ця в принципі цілком досяжна, як знаємо аж надто добре і з історії двадцятого сторіччя, і з нашого сьогодення. Вклавши мільярди в медіа-індустрію, можна вселити в людей страх і тривогу, можна змусити їх повірити, ніби їхнє життя не буде повним, доки вони не куплять «Феррарі», або ж цілковито зійде на пси, якщо вони не проголосують за пана Такого-то (не згадуючи вже про далеко похмуріші, ба й моторошніші приклади). Чого, однак, жодним побитом не дасться в такий спосіб досягти — це дати людині відчуття, що вона є автором свого життя, головним героєм своєї власної історії, вартої того, щоб поділитись нею з іншими.