Леопард - Страница 3

Після таких слів посміхатися їй стало легше, ніж раніше.

Кая вбралася у штани кольору хакі, тоненьку вітрівку і невагомо й безшумно спустилася ліфтом до адміністратора.

– «Чункінг меншн»? – перепитав той. Він ледве спромігся приховати свій подив і пояснив: – Спочатку йдіть по Кімберл-роуд до Натан-роуд, а потім ліворуч.

Усі пансіони й готелі в країнах-членах Інтерполу зобов’язані реєструвати мешканців-іноземців, але коли Кая зателефонувала секретареві Норвезького посольства, щоб дізнатися, за якою останньою адресою була зареєстрована людина, яку вона шукає, секретар пояснив їй, що «Чункінг меншн» – не готель, не пансіон і навіть не садиба, як могло здатися за англійським словом у назві. Насправді це ціле збіговисько крамничок, вуличних кав’ярень, ресторацій і, найімовірніше, більше сотні сертифікованих і несертифікованих третьосортних готелів, які можуть мати від двох до двадцяти номерів. Усе це розташовується у чотирьох величезних багатоповерхівках. Номери, які можна винайняти, теж цілком різноманітні: від простих, чепурненьких і затишних до справжніх пацючих нір і зовсім тісних закапелків. А найголовніше – у «Чункінг меншн» людина мала змогу спати, жити, працювати, плодитися, навіть не покидаючи термітника.

Проминувши Натан-роуд, жваву торговельну вулицю з крамничками відомих торговельних марок, полірованими фасадами й великими вітринами, Кая зауважила поворот на Чункінг і попрямувала туди.

Вона занурилась у густий чад фаст-фудів, стукіт молоточків вуличних шевців, галасливі мусульманські молитви по радіо й стомлені погляди з крамничок секонд-хенду. Усміхнулася спантеличеному пішому туристові з путівником «Lonely Planet» у руках і посинілими ногами, що стирчали з-під зовсім недоречних камуфляжних шортів.

Охоронець у формі, зиркнувши на папірець, який простягла йому Кая, промовив «Ліфт G» й показав кудись у глиб коридору. Черга до ліфта зміїлась довжелезна, Кая спромоглася потрапити в кабінку лише з третього разу. Люди у ліфті стояли, тісно притиснувшись одне до одного, а кабіна скидалася на скрипучу залізну труну, отож Каї мимохіть згадалися цигани, які хоронять своїх покійників у вертикальному положенні.

Нічліжка належала мусульманинові з чалмою на голові, який, схопившись, охоче показав їй комірку, де якимось незбагненним чином на стіні під ліжком уміщався ще й телевізор, а в узголів’ї – схлипував кондиціонер. Зáпал хазяїна випарувався, щойно Кая, обірвавши його рекламну скоромовку, показала світлину, де було зображено чоловіка й написане його ім’я так, як значилося у паспорті. Спитала, де б він міг зараз перебувати.

Забачивши реакцію хазяїна, жінка поспіхом додала, що вона – дружина того чоловіка. Секретар у посольстві застеріг Каю, що розмахувати будь-яким офіційним посвідченням у подібних закладах було б «контрпродуктивно». І тоді вона жалісно додала, що у них з тим чоловіком – п’ятеро діточок, тож хазяїн миттєво змінив своє ставлення. Молода жінка, яка породила на світ стількох дітлахів, викликала у нього співчуття. Важко зітхнувши, він похитав головою й промовив уривчастою англійською:

– Сумно, дуже сумно, пані. Вони прийшли й забрали його паспорт.

– Хто?

– Хто? Тріада, пані, як завжди, Тріада.

– Тріада? – не стримала подиву Кая.

Певна річ, вона знала про таку організацію, але, по правді, китайська мафія для неї асоціювалася з коміксами та фільмами про крутих каратистів.

– Сідайте, пані. – Він поспіхом присунув їй стільця, на який вона опустилась. – Вони шукали його, а його не було, тож вони забрали його паспорт.

– Паспорт? Чому?

Він не поспішав з відповіддю.

– Прошу, я мушу знати.

– Боюся, ваш чоловік ставив на коней.

– На коней?

– «Хепі Велі». Іподром. Там є тоталізатор та усілякі бридкі речі.

– І він заборгував? Тріаді?

Чоловік кивнув і кілька разів хитнув головою – ствердно й співчутливо.

– Тож вони забрали паспорт?

– Він має викупити паспорт, заплативши борг, якщо забажає покинути Гонконг.

– Але ж він може отримати новий паспорт у Норвезькому посольстві!

Чалма хитнулася туди-сюди.

– Звісно. А ще можна придбати фальшивий за вісімдесят доларів. Тут, у Чункінзі. Але проблема не в паспорті. Проблема в тому, що Гонконг – це острів, пані. Як ви сюди дісталися?

– Літаком.

– А як збираєтеся повертатися назад?

– Літаком.

– Єдиний аеропорт. Квитки на літак. Усі прізвища занесено до комп’ютера. Багато перевірок. І чимало людей в аеропорту, яким Тріада приплачує, щоб вони впізнавали потрібні обличчя. Розумієте?

Вона повільно кивнула.

– Так, утекти важко.

Хазяїн готелю всміхнено похитав головою.

– Ні, пані. Утекти неможливо. Утім, у Гонконзі можна сховатися. Сім мільйонів мешканців. Зникнути легко.

На Каю вже навалилася втома, вона заплющила очі. Хазяїн готелю, певно, зрозумів її по-своєму, бо втішливо поклав їй руку на плече й пробурмотів:

– Ну ж бо, годі…

Трохи завагавшись, він нахилився ближче й прошепотів:

– Гадаю, він ще тут, пані.

– Так, я розумію.

– Ні, я про те, що він досі тут, у Чункінзі. Я бачив його.

Вона підвела голову.

– Двічі, – мовив він. – У «Лі Юані». Дешевий рис. Не кажіть нікому, що я розповів вам. Ваш чоловік – мабуть, чесна людина. Але він вскочив у халепу. – Він звів очі догори, аж вони майже зникли під чалмою. – У дуже велику халепу.

«Лі Юань» мав стійку, чотири пластикових столи й служку китайця, який заохотливо посміхнувся до Каї, коли вона після шести годин чекання, замовивши дві порції смаженого рису, три філіжанки кави й два літри води, раптово стрепенулась, підвівши голову від засмальцьованої стільниці, й поглянула на хазяїна.

– Tired? [2] – промовив він, вишкіривши щербатий рот.

Кая позіхнула, замовила четверту чашку кави й знову стала чекати. Увійшли двоє китайців, усілися біля стійки, не промовивши жодного слова й нічого не замовляючи. Вони не удостоїли її погляду, що її порадувало. Від безконечного сидіння упродовж останніх діб тіло у неї заклякло, тож хоча б як вона не сиділа, все одно було боляче. Вона покрутила головою, намагаючись розігнати тілом кров. Відкинула голову назад. Щось хруснуло в шиї. Поглянула на синьо-білі трубки ламп денного світла на стелі, знов опустила голову. Її погляд впав на чиєсь зацьковане бліде обличчя. Чоловік, зупинившись біля зачинених залізних жалюзі в коридорі, пильно огледів маленький заклад Лі Юаня. Зачепився поглядом за отих двох біля стійки. І поспіхом шаснув геть.

Кая скочила з місця, але через затерплу ногу мало не впала, схопила торбинку й, накульгуючи, чимдуж поквапилася слідом за зниклим чоловіком.

– Welcome back [3], – промовив їй услід Лі Юань.

Чоловік був страшенно схудлий. На світлинах він видавався кремезним та височезним, а стілець, на якому він сидів на тому ток-шоу, був неначе зроблений для пігмея. Але вона ні на мить не засумнівалась, що це він. Ґуляста голова з короткою стрижкою, великий ніс, очі з сіточкою судин із ясно-блакитною проспиртованою райдужкою. Вольове підборіддя і напрочуд м’який, майже гарний рот.

Шкандибаючи, вона вийшла на Натан-роуд. У неоновім світлі над юрбою височіла спина у шкіряній куртці. Хоча він ішов не надто швидко, але, щоб не загубити його в натовпі, Каї доводилось мало не бігти. Він завернув із жвавої торговельної вулиці у вузький малолюдний провулок, тож Кая вмить уповільнила крок, збільшивши відстань між ними. Подумки відзначила назву вулички: Мелден-роу. Дуже кортіло підійти до нього просто зараз, представитися, та й по всьому. Але вона вирішила не порушувати плану й дізнатись, де він мешкає. Дощ ущух, хмари на небі розійшлися, на мить показавши високе й чорне оксамитове небо з мерехтливими зірками завбільшки з булавкову головку.

Пройшовши ще хвилин з двадцять, чоловік раптом зупинився, і Кая злякалася, що він завважить її. Але він не огледівся, лише витягнув щось із кишені куртки. Вона здивовано втупилась на річ у його руці. Начебто пляшка з соскою?