Леопард - Страница 24

– Харрі Хо! – мовила вона й обняла його. – Як ся маєш?

– Задовільно, – відповів той. – А твої як справи?

– Жах, – поскаржилась вона. – Але зараз значно краще.

Вона засміялася, й Харрі зрозумів, що вона знову серед них. Принаймні, переважна її частина.

– А що з вилицею? Болить?

– Тільки коли балакаю чи їм, – сказав Харрі. – Або коли прокидаюся.

– Знайома історія. Ти маєш страшніший вигляд, ніж колись, але мені все одно приємно тебе бачити.

– І мені теж.

– Себто «мені так само приємно тебе бачити», а не «так само маєш страшніший вигляд»?

Харрі посміхнувся:

– Вгадала.

Він роззирнувся. Решта пацієнтів сиділи, чи то вглядаючись у вікно, чи не зводячи очей зі схрещених рук, або просто уп’явшись поглядом у стіну. Не скидалося, щоб вони з Катриною когось зацікавили.

Харрі розповів про те, що трапилось, відколи вони востаннє бачились. Що Ракель та Олег поїхали за кордон невідь-куди. Про Гонконг. Що батько нездужає. Про справу, якою займається. Вона засміялася, коли він застеріг, щоб вона нікому про це не розповідала.

– Що таке? – спитав Харрі.

– Правду кажучи, мене тут прагнуть здихатися, вважаючи, що я здорова й лише займаю чуже місце. Але мені подобається це місце. Годують кепсько, але тут безпечно. У мене є телевізор, і я можу приходити й іти, коли заманеться. Може, повернуся додому за місяць-два, хтозна.

– Хтозна?

– Авжеж. Божевілля приходить і проходить. Тобі щось потрібно?

– А чого б тобі хотілось?

Вона довго дивилася на нього, перш ніж відповіла:

– Окрім бажання, щоб ти палко запрагнув мене трахнути, я б воліла тобі допомогти.

– Саме цього я й хочу.

– Що – трахнути?

– Щоб ти мені допомогла.

– Дідько. То пусте. То в чому річ?

– Маєте тут комп’ютер із доступом до Інтернету?

– Маємо спільний комп’ютер у спільній вітальні, але він не підключений до Інтернету. Вони не ризикують. Отож ним послуговуються лише для того, щоб розкладати пасьянс. Але у моїй палаті є власний комп’ютер.

– Скористайся спільним. – Харрі добув з кишені USBмодем і перекинув через стіл. – Це «мобільний офіс», так його назвали у крамниці. Треба лише встромити…

– …в один з роз’ємів для USB, – сказала Катрина, узявши модем і сховавши його у кишеню. – А хто платитиме абонентську плату?

– Я, себто Хаген.

– Ох і побавлюся я сьогодні у Мережі. Чи є якісь гарячі порносайти, про які мені варто знати?

– Можливо. – Харрі підсунув течку. – Тут рапорти. Три вбивства, три імені. Хочу, щоб ти зробила те ж саме, що й у «справі Сніговика». Знайшла зв’язок, який ми не завважили. Чи ти чула щось про цю справу?

– Так, – мовила Катрина, не глянувши на течку. – Вони всі жінки. Ось тобі й зв’язок.

– Ти читаєш газети…

– Інколи. А чому ти гадаєш, що це не просто випадкові жертви?

– Я нічого не гадаю. Я шукаю.

– Але гадки не маєш, що саме?

– Саме так.

– Одначе ти певен, що злочинець у випадку з Маріт Ульсен той самий, що й убивця решти двох? Як я розумію, спосіб убивства геть інший.

Харрі посміхнувся: Катрина приховує, але вона завжди дуже пильно стежить за всіма подробицями, які є в газетах.

– Ні, Катрино, я не впевнений. Але як я зрозумів, ти дотримуєшся тієї ж думки, що й я.

– Певна річ. Ми ж із тобою обоє рябоє, чи ти забув?

Вона засміялася і враз стала колишньою Катриною, а не просто тінню тієї ексцентричної слідчої, з якою він заледве встиг познайомитися, як усе полетіло шкереберть. На свій подив, Харрі відчув, як у горлі застряг клубок. Бісова різниця часових поясів.

– Як гадаєш, зможеш допомогти?

– Знайти те, на що Крипос витратив два місяці? Послуговуючись старезним компом у місцевій божевільні? Я навіть гадки не маю, чому ти мене про це просиш. В Управлінні поліції є набагато кращі шукачі в Інтернеті.

– Знаю, але я маю те, чого не мають вони. Те, що я віддати їм не можу. Пароль у безодню.

Вона спантеличено глянула на нього. Харрі озирнувся, аби переконатися, що їх ніхто не почує.

– Коли я свого часу працював у Службі безпеки, то отримав доступ до пошуківок, які використовує норвезька Служба безпеки для відстеження терористів. Вони застосовують секретні системи доступу в Інтернет, які MILNET, американська військова мережа, створила ще до того, як у вісімдесятих її віддали у комерційне користування через ARPANET. Як ти знаєш, ARPANET перетворилася на Інтернет, але таємні лазівки збереглися. Такі пошукові системи використовують трояни, які самі підбирають паролі та коди й скачують оновлення під час першого введення пароля чи коду. Замовлення квитків на літак, бронювання номерів у готелях, проїзд платними автошляхами, банківські операції в Мережі – ці пошукові системи знайдуть будь-що.

– Я чула про такі пошукові системи, але, чесно кажучи, не вірила, що вони дійсно існують, – відповіла Катрина.

– Існують. Їх почали використовувати у вісімдесят четвертому. Оруеллівське жахіття здійснилося. Але найпрекрасніше в тому, що мій пароль ще дійсний. Я перевіряв.

– То навіщо тобі я? Адже ти можеш впоратись самотужки?

– Системою дозволено користуватися лише Службі безпеки і, як я вже казав, лише за кризових обставин. Справа в тому, що в ній, як і в Гуглі, можна простежити, хто шукач інформації. Тож якщо виявлять, що я чи хтось інший з Управління поліції використовує пошуковик, нам загрожує судове переслідування. Але коли, шукаючи того, хто послав запит, виявлять, що слід веде до спільного комп’ютера у божевільні…

Катрина Братт розреготалася. Це був інший сміх – злий сміх відьмачки.

– Починаю розуміти. Я потрібна тобі не як геніальна слідча Катрина Братт, а… – вона махнула рукою, – як пацієнтка Катрина Братт. Її ж все одно не засудиш, адже вона неосудна.

– Саме так, – усміхнувся Харрі. – Поза тим, ти ще й одна з небагатьох, у кому я впевнений, що нічого не розпатякаєш. До слова: якщо ти й не геніальна, то принаймні кмітливість у тебе вища за середню.

– А, до дупи все це!

– Ніхто не дізнається, що ми тут із тобою затіяли. Але я тобі гарантую, що тут ми з тобою наче The Blues Brothers [38].

– On a mission from God! [39]

– Пароль я на зворотному боці сім-картки написав.

– А чому ти певен, що я упораюсь із цими шукалками?

– Вони працюють як Гугл. Навіть я з ними упорався, працюючи у Службі безпеки. – Він криво посміхнувся. – Адже їх розробляли для поліцейських.

Вона глибоко зітхнула.

– Дякую, – мовив Харрі.

– Я нічого ще не обіцяла!

– Як гадаєш, коли ти для мене накопаєш щось?

– Пішов ти! – вона гепнула кулаком по столу.

Харрі зауважив, як на них пильно зиркнув санітар. Харрі витримав дикий погляд Катрини. Перечекав.

– Не знаю, – прошепотіла вона. – Скажімо так: наврядчи я сидітиму серед білого дня у загальній вітальні й послуговуватимуся таємними пошуковиками.

Харрі підвівся.

– Гаразд, я зв’яжуся з тобою за три дні.

– Ти нічого не забув?

– Про що?

– Розповісти, what’s-in-it-for-me? [40]

– Гаразд, – відповів Харрі й застебнув плаща. – Тепер я знаю, чого ти хочеш.

– Чого я хочу… – Здивування на її обличчі змінилося зніяковінням, щойно вона второпала сенс його слів, і вона гукнула услід Харрі, котрий уже прямував до дверей:

– Безсоромний нахаба, ось ти хто! Та ще й фантазер!

Харрі сів у таксі, скомандував: «Аеропорт», добув з кишені мобільник і побачив, що було три пропущених дзвінки з одного з двох номерів, які він мав у своєму переліку контактів. Чудово, отже, вони щось таки знайшли.

Він зателефонував.

– Люсерен, – сказала Кая. – Там була майстерня із сукання мотузок, але її закрили п’ятнадцять років тому. По обіді місцевий поліцейський з Утре-Енебака покаже нам це місце. У тій місцині є кілька чолов’яг з кримінальним минулим, але всі дрібні правопорушники: крадіжка зі зломом, викрадення автомобілів. Є ще один, засуджений за те, що побив жінку. Але він переслав нам увесь список, і я зараз порівнюю його зі списком осіб, які були засуджені за сексуальні злочини.