Леонiд Кравчук - Страница 5

Прикладів підвищеної пильності стосовно історичної прози на зорі доби Щербицького дуже багато. Але в ході кампанії 1972—1973 років підозріливе ставлення проявилося також і щодо творів, у яких поставала трагічна правда війни або ж непрості події на західноукраїнських землях, а також з’явилася низка виступів проти кількох дитячих творів – у них знаходили приховані натяки на «бандерівців». Так само підозріливо ставилася ортодоксальна критика й до пошуків оригінальних художніх форм, несподіваних стильових рішень. Кремлівській владі потрібна була Україна «без обличчя», оскільки – як це вже було в часи «Розстріляного Відродження» – національно-культурне піднесення могло покликати до життя й національно-політичні мріяння. Для одних це оберталося затяжною і вбивчою в творчому сенсі депресією, хтось змушений був переходити на «цвіркунову ноту» або ж терміново переключатися з неспокійної історії на пафосну сучасність.

Українська культура тієї доби була під ковпаком партійних органів та «літературознавців» із спецслужб. Сектор літератури був підрозділом ідеологічного відділу ЦК КПУ. Відповідати за ідеологію в УРСР Володимир Щербицький у жовтні 1972 року призначив Валентина Маланчука. До літературних погромів активно залучалися «трудящі». У 1972 році було арештовано літераторів-правозахисників – Василя Стуса, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Ірину й Ігоря Калинців та багатьох інших. За художні твори відправляли до таборів. Тоді ж було сфабриковано справу на «Кола Брюньйона українського кіно» Сергія Параджанова, який потрапив до Лук’янівки, а потім до в’язниці під Вінницею. Перед дуже непростим вибором опинився Іван Дзюба, який змушений був публічно пояснювати свою непричетність до «українського буржуазного націоналізму», і це виглядало як каяття. «Судові процеси 1972—1973 років в Україні – то суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу», – писав В. Стус у публіцистичному листі 1975 року «Я обвинувачую».

У цей період Леонід Кравчук працював звичайним рядовим ідеологічного фронту радянської України, хоча його посада завідуючого відділом ЦК насправді була досить важливою та на позір впливовою. Леонід Макарович просто працював, злившись із загальною масою партійних функціонерів. Йому поки що просто щастило: хлопець із бідної сільської родини піднявся зі звичайного лектора-викладача до державного службовця досить високого рангу. «Чи міг я на тій посаді, яку я займав, щось змінити серйозно? – згадує Леонід Макарович у грудні 1991 року, вже ставши Президентом незалежної України. – Відповідаю: ні. Більше того, я задаю питання: чи міг щось змінити Щербицький? Не міг. Система і жорна були настільки відпрацьовані, партійна влада, КДБ, що навіть лідер партії, коли б він тільки зробив спробу щось змінити, був би відразу знищений. Така була система важка. Тому кожен у тій системі повинен був керуватися не тільки тим, чого він хоче, але й балансом можливостей. Є інше питання: чи я на цій посаді зробив щось таке, що зашкодило б комусь персонально? Я відповідаю: ні. Тобто я не мав причетності ні до тортур, ні до репресій, ні до голоду, ні до чого. І тому не маю сорому за те, що було. Бо я знав, що змінити ситуацію тоді б не зміг». Але з приходом нового десятиліття, у середині 1980-х років, коли вже помер Леонід Брежнєв, але ще не померла Система, доля вивела Леоніда Кравчука, який уже встиг прожити півстоліття, на нову життєву орбіту. Малозначимий, хоча й сумлінний партійний функціонер, приречений, здавалося, до пенсії виконувати другорядні ролі, раптово робить кар’єрний стрибок, котрий дуже скоро змінить і його долю, і, без перебільшення, долю України.

У 1988 році Леоніда Кравчука було призначено на посаду завідуючого ідеологічним відділом ЦК КПУ. Вже третій рік тривала оголошена Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим «перебудова», тому партійні ідеологи отримали непросте завдання. З одного боку, треба було ідеологічно підтримувати генеральну лінію партії і «перебудовуватися», не міняючи загальної радянської ідеології. З іншого боку, саме по ідеології «перебудова» завдала першого нищівного удару. Фактично в перемозі демократичних сил у серпні 1991 року найважливішу роль зіграла ідеологія. А якщо бути більш точним – конфлікт радянських та демократичних цінностей, конфлікт двох ідеологій, двох світів, старого та нового, і демократичні цінності, насамперед – ідеологічні, а не матеріальні, перемогли. Для України 1988 рік був тим більше особливим: почалися національно-демократичні процеси. Створювалися численні громадські організації, котрі по суті своїй були антирадянськими і патріотичними. Навесні 1989 року всілякі товариства, спілки, групи сприяння тощо почали рости, як гриби після дощу. Компартійні органи реагували на них відверто вороже, хоча всі ці новоутворення лише лякали владу, мало впливаючи на неї. То ще була не опозиція. Справжньою опозиційною силою став Народний Рух України за перебудову.

Зародившись на хвилі масового стихійного протесту проти комуністичної системи, Рух об’єднав у своїх рядах практично всі сили, що прагнули ліквідувати радянську тоталітарну Систему, що наскрізь прогнила. Так починалося протистояння: Рух – Система. Перший раунд залишився за Рухом, який виступив як опозиція щодо влади компартії. Натискові націонал-демократів не змогла протистояти ні стара брежнєвсько-українська номенклатура, ні нове українське партійне керівництво. Створили його діячі культури, а очолили письменники. Правда, більшість із очільників Руху самі були комуністами і навіть займали в партійних організаціях певні посади. Цікаво і навіть показово, що дисиденти, котрі в той час масово поверталися з ув’язнення і були реабілітовані, не поспішали в масі своїй вступати в ряди Руху, здебільшого лишаючись просто симпатиками нової політичної сили, авторами як прогресивних статей у «Літературній Україні», яка стала одним із рупорів Руху, так і в не заборонених уже самвидавчих друкованих органах. Загалом Рух на рівні територіальних організацій працював у конкретних політичних напрямках: відродження національних символів, історичної пам’яті, українського духу, вшанування жертв комуністичного терору, за прийняття нової Конституції, легалізацію УГКЦ та УАПЦ, вирішення екологічних проблем, нарешті, повів активну боротьбу за депутатські місця в радах. Тим часом головною й найбільш зримою для населення формою роботи рухівських організацій залишалися акції громадянської непокори – мітинги та пікетування державних установ. Через те фактичними лідерами рухівських організацій швидко ставали найбільш радикальні діячі мітингового типу.

У 1988 році ЦК КПУ пішов на діалог з Рухом. Від імені ЦК цю місію повинен був виконувати Леонід Кравчук як головний ідеолог. Фактично він отримав важливе партійне завдання і повинен був сумлінно його виконувати. Але сталося наступне: «рухівці», котрі до того часу виступали проти діючої влади в принципі, не персоніфіковано, тепер отримали конкретного опонента в особі не просто сіренького функціонера, а професійного лектора, досвідченого бійця ідеологічного фронту, інтелігентну людину з вищою освітою, здатну не лише вести діалог, а й домовлятися. Таким чином, демократи отримали ворога, якого знали в обличчя і якому могли опонувати публічно та персонально. Леонід Макарович, сам того не бажаючи, почав відповідати не лише за себе, а й віддуватися за гріхи компартії, радянської системи, навіть за Щербицького. До того часу Кравчук був людиною не публічною, і, мабуть, не особливо до цього прагнув. Тепер же головний ідеолог радянської України та секретар ЦК КПУ став, без перебільшення, першим публічним політиком, який представляв діючу владу. Нагадаю: до Кравчука ніхто з українських партійців, включно з Володимиром Щербицьким, публічним політиком не був. На відміну від членів Політбюро ЦК КПРС, українську радянську владу широко в обличчя не знали. Зокрема, ніхто в ЦК КПУ, крім Леоніда Макаровича, не зважився на відверту телевізійну дискусію з лідерами Народного Руху.