Легенда про безголового - Страница 44

— Для чого було тягнути його на мiську площу?

— А ви ще досi не зрозумiли? У Києвi живете, як не соромно! Це ж шоу-бiзнес!

— Що шоу-бiзнес?

— Безголовий труп! Хiба нi? Вiдразу налетiли стерв'ятники. Шум довкола, гам, тарарам. До причин нiхто особливо не докопується, головне тут — шуму побiльше, вiн увагу вiдволiкає. Погодьтеся: коли знайшли третiй безголовий труп, це вже сприймалося в комплексi, як щось само собою зрозумiле. Це було чергове безголове тiло, воно втратило свою iндивiдуальнiсть. Згоднi?

— Не знаю, чи повинна я взагалi вас слухати… Ви ненормальний, Бондарю, ще бiльш ненормальний за вашого вiрного Стьопу.

— Може й так. Вiд кохання ми всi втрачаємо розум.

— Красивi слова. Усяку гидоту списуєте на кохання… Як було з Потураєм?

— Непросто. Ми чекали на нього в них удома. Назад дороги не було. Сидiли з Лiзою i мовчали, я змушував себе ненавидiти його так сильно, як любив цю жiнку. Вiн зайшов i не встиг здивуватися — я кинувся на нього, ударив, повалив на пiдлогу, навалився зверху, стиснув горло, гепнув кiлька раз головою об пiдлогу. Потiм, коли вiн перестав ворушитися, затягнув його в багажник його ж машини, вивiз на околицю, там уже гуляв «привид» Стьопа. Коли все скiнчилося i Притула забрав свiй страшний трофей, я подзвонив Лiзi. Моя машина стояла бiля їхнього будинку, в неї були ключi. Лiза приїхала, разом ми вiдiгнали їхню «Шкоду» подалi, потiм повернулися назад на моїй, i я, до речi, ще встиг поговорити з вами по телефону.

— До речi, ви навмисне звели зi мною розмову про привида?

— Розмову — так. Але якби вас не було, рано чи пiзно закинув би цю вудку комусь iншому. Хтось мусив якщо не повiрити в Безголового, то побачити його. Попереджаю ваше наступне запитання — я не цькував на вас Стьопу. У нього остаточно потiк дах, вiн прибiг до мене, кричав i плакав, тiльки прискорюючи свiй кiнець. Я мав право його вбити — вiн ставав небезпечним. Це планувалося вiд самого початку — i це єдине вбивство, яке я готовий був брати на себе. Тiльки, Ларисо, це не вбивство — це очищення. З Дорошенком i Сизим та сама iсторiя: вони — баласт, якого треба позбавлятися.

— Ви так вирiшили?

— А ви хiба не погоджуєтеся, що свiт перенасичений?

Я зiтхнула.

— Вам, Бондарю, лiкуватися треба.

— У мене буде на це час, — вiн скривив кутик рота в посмiшцi. — Зараз головне — Лiзи ця вся iсторiя нiяк не торкнеться. Вона потерпить пiвроку, заповiт вступить у силу, лишиться тiльки чекати мене. I вона чекатиме. Коли я тiкав звiдси, заховавши вас у пiдземелля, поїхав до неї, ми все обговорили, а потiм я просто повернувся назад i здався. Вибачте, але повторюся — краще вам не переповiдати цю нашу розмову. Я не пiдтверджу жодного слова. Усе, — вiн пiдвiвся i з викликом подивився на мене, — досить. Менi треба повертатися в камеру.

Київ, 2007 р.

Лютий-червень