Легенда про безголового - Страница 37

Здається, вгадала: цi слова подiяли краще за пароль для зв'язку. Мегера назвала адресу, уточнила — це домашня. А таксi я взяла вiд базару.

На вiдмiну вiд вранiшньої Нiни, вiк Катерини, яка вiдкрила менi дверi, я визначити не бралася. З однаковим успiхом їй могло бути за тридцять, за сорок i за п'ятдесят. Груди напинали бiлий светр iз ангори, джинсова спiдниця дiставала до колiн, обтягнутих чорними панчохами. Зачiска видалася дивною, та коли ми пройшли з передпокою до великої кiмнати, де свiтла бiльше, я роздивилася i зрозумiла: це перука.

— Пити щось хочете? — дiловито запитала Мегера.

— Нi, дякую, — менi хотiлося кави, та навряд чи господиня запропонує варену, в неї, очевидно, розчинна. Випробовувати долю не буду, потерплю. — У мене не так багато часу, та й у вас так само. Давайте вiдразу до справ.

— У мене до вас жодних справ нема.

— Згодна, — зiтхнула я. — Менi сказали, що ви давно знаєте Лiзу Потурай. А ми… я збираю про неї iнформацiю.

— Для кого?

— Це приватна справа. Їй нiчого не загрожує. Навпаки, може, в чомусь та й допоможе.

— Кого це переймають нашi з Лiзою стосунки?

— Хiба тут якiсь секрети?

— Нi. Просто я єдина, хто залишився з її минулого життя, а минулим вона дорожить. Воно в неї було краще за те, що має тепер. Ну, не зовсiм краще, але там є що згадати. Не все хочеться, скажемо так… Коротше, її новi знайомi не входять в коло моїх. А новим людям вона не бачить потреби розповiдати щось про себе. Чоловiк так само всього не знав.

— Не знав?

— Його вбили. Лiза дзвонила менi вчора i сказала це. Точно нiчого не хочете пити?

— Точно. Катю, ми можемо поговорити про Лiзу?

— Поговорити?

— Ви… ви можете розказати про неї щось, чого вона не хотiла б довiряти навiть чоловiковi? — я старанно добирала слова i вiдчувала, якою недолугою виглядаю збоку. Очевидно, це мене виручило: i Нiна, i Катерина помiтили мiй стан, i їм, видно, просто стало мене шкода. До того ж я в цьому станi була цiлком природною, отже про якусь тонку гру чи провокацiю навiть не йшлося.

— Тепер можу, — кивнула Мегера. — Бо Вiтя все одно вже не дiзнається того, чого не треба. Хоча деякi речi вiн i без того знав. Наприклад, що дружина його не любила.

— Лiза?

— Лiза. У нього була одна дружина.

— Знаєте, я теж не любила свого колишнього чоловiка, — зiзналася я. — Правда, зрозумiла це, проживши з ним досить довго.

— Бачте, а Вiтя Потурай знав це вiд самого початку. Лiза працювала на нашому базарi реалiзатором, нашi мiсця були навпроти. Так познайомилися.

Отак! Нiчого собi…

— А… i давно це було?

— Давненько. Вона пiсля iнституту роботу знайти не могла. До того ж там ще проблеми наклалися… Коротше, п'ятнадцять рокiв тому на базарах вiсiмдесят вiдсоткiв продавцiв мали дипломи про вищу освiту. Тiльки в кожного вона рiзна. У мене, наприклад, вища технiчна. А Лiза — iсторик. Закiнчила педiнститут у Кам'янцi, iсторичний факультет. Я коли з нею ближче зiйшлася, побачила — любить вона цю науку. I досi не байдужа — Вiтю, чоловiка, на спонсорство розкрутила, умовила його iз якимось краєзнавчим музейчиком грошима дiлитися.

Знаю я, з яким музейчиком. Тут iнше, не менш цiкаве: Лiза в нас, виявляється, iсторик за освiтою. I, виходить, це тiльки здається, що бiзнесменських жiнок нiчого не цiкавить. Ось звiдки така поiнформованiсть про привидiв мiстечка Подiльська — звичайна цiкавiсть дружини спонсора. Ще одне очко не на вашу користь, шановна панi Лiзо…

— Отак вiдразу пiсля iнституту — на базар?

— Чому вiдразу? Тут усе починається. Пити щось не надумали?

— Давайте кави, — приречено погодилася я, i не помилилася в розрахунках — Катерина за кiлька хвилин уже заливала окропом iз електричного чайника гранули розчинної кави, перемiшанi з двома чайними ложками цукру. Собi вона зварганила точно такий напiй i, сьорбнувши, продовжила:

— Iсторiя така. Було в Лiзи велике кохання. Хто вiн — поняття не маю, вона вперто не казала. Але точно не студентська любов. Вiрнiше, вона десь на четвертому курсi вчилася, а вiн уже нi. Роман був бурхливий, згадувала — дуже красивий, i закiнчився весiллям. Дiти не вiдразу пiшли, десь через два роки. I тут — сюрприз: iз пологового будинку Лiза виходити не хотiла. Скандал, у палатi зачинилася, дверi лiжками пiдперла, iстерика — не вийду, мовляв, i все тут. Молодий батько нiчого не розумiє, тiльки вiн такий один був. Увесь персонал знав, усi породiллi — негреня в Лiзочки вилiзло.

— Яке негреня? — я мало не похлинулася кавою.

— Маленьке. Чорненьке, — спокiйно мовила Катя. — До Кам'янця iноземнi студенти за обмiном приїздили, з Києва, так само iсторики. Там двоє негрiв затесалося. Чоловiк нiчого не знав, саме у своїх справах у Чернiвцi на кiлька днiв поїхав. Лiза казала потiм — сама не знає, що тодi на неї найшло. Мабуть, звичайна цiкавiсть, та й випили вони… Думала, обiйдеться, та й було всього разок. Нiчого, каже, особливого в тих неграх нема, її чоловiк навiть краще, та й любила вона його, а не чорного зайду. Тiльки про обережнiсть забула, розслабилася — i маєш.

— Чим скiнчилося?

— Дитину лишила в пологовому. Вiд пояснень чоловiковi не ухилилася. Той психонув, будь-хто на його мiсцi психонув би. Розлучилися швидко, Лiза навiть дiвоче прiзвище собi на його вимогу повернула. А воно в неї ще не дуже оковирне — Чмаренко. Пiсля того в Лiзки все розладилося, закинула свою iсторiю, перебралася сюди, в Хмельницький, влаштувалася на базар. А рокiв через пару її на роботу Вiтя Потурай найняв, реалiзатором. Вiн тут свiй бiзнес починав. На барахлi розкрутився, потiм почав харчами торгувати. Ось Лiзка за нього i вчепилася — зовсiм дiвцi хрiново велося, я вам скажу. Я тут теж доклала грiшним дiлом, усе пiд'южувала її.

— Самi — нi?

— У неї шансiв бiльше. Я ж себе реально оцiнюю, а вона в нас красуня. Ну, i ситуацiя критична складалася: в тi часи знаєте, як бандити кругом одне одного стрiляли?

— Знаю. Я тодi трошки в мiлiцiї працювала, — вирвалося в мене, i я тут же прокляла себе за нестриманiсть — зараз ця бита в бувальцях тiтка стрепенеться, назве мене ментовкою чи лягавою сучкою i вижене, та нiчого, пронесло. Видно, за роки на базарi Катя Мегера всякого набачилася i точно не боялася нiчого й нiкого.

— Усi ми десь колись працювали. Я он у дитячому садочку при консервному заводi, поки завод не закрили. Ну, словом, один iз таких бандитiв на Лiзку серйозно почав поглядати. Вона вiдбивалася, як могла. А Потурай, крiм усього, на перших порах грошi заряджав у високi кабiнети, в тому числi — ментiвськi. Допомiг — бандюка того за щось загребли, мабуть, за рекет, i, здається, посадили потiм. Ментовi, котрий цю справу з подачi Потурая розкручував, позачергову зiрочку на погони. Ну, а Лiза за рятувальника замiж вийшла. Така ось мелодрама. Потiм iнша почалася — старе кохання повернулося.

— Тобто?

— Ну, той самий колишнiй чоловiк. Я всi її сердечнi справи знала. Та що я кажу — нiяких сердечних не було, тi мужики не для серця, для тiла швидше. Дев'ять рокiв, поки вони тут жили, я Лiзку в ось цю хату, та на оцю ось тахту, — Катерина показала рукою на новенький диван бiля стiни, — з дорогою душею регулярно пускала.

— Хiба це тахта?

— А-а, тут своя iсторiя. Була тахта. Стара, страшна, порепана, рипуча, поролон iз неї вилазив. Лiзка якось заявила: «Усе, Катю, абзац! Не можу так бiльше! Ось, на тобi триста баксiв, купи нормальне мiсце для цього дiла! Тобi ж теж буває треба!» — Мегера реготнула. — Менi що? У мене окрема iсторiя, тiльки вас вона навряд чи зацiкавить. Значить, купили, що хотiли.

— Чоловiк знав про…

— Для чого йому знати? — щиро здивувалася Катерина. — Це чисто бабськi справи, вони мужикiв гребти не повиннi. Кажу ж вам: усi цi приземлення, як Лiзка їх називала, довго не тягнулися i нiчого серйозного пiд собою не мали. З Потураєм — бiзнес та подружнi обов'язки, тут, на тахтi — секс без жодних обов'язкiв. Тiльки потiм вона якось приїхала до мене сама i сказала про колишнього чоловiка. Оце, Ларисо, таки було кохання. Як у книжках пишуть — заново роздмухане полум'я.