Легенда про безголового - Страница 36

Уточнення — про покiйника. Люди зiбралися для прощання з Вiктором. Отже, прийшли тi, хто вважає себе близьким до нього, а не до Лiзи.

Нехай пробачать мене за, можливо, недоречнi в цiй обстановцi думки, але навряд чи бiльшiсть присутнiх справдi щиро тужить за трагiчно загиблим Потураєм. Коли помирає, а тим паче — такою наглою смертю, директор фiрми, присутнiсть усiх працiвникiв на похоронах є обов'язковою. Нехай тiльки спробує хтось не прийти, хоча нiбито нiхто нiкому нiчого не зобов'язаний. Люди пiдписували контракти, за якими мусили ходити на роботу, а не проводжати в останню путь працедавця. Згодна, фiрма не надто велика, покiйний теж не був акулою бiзнесу, одначе вiн був працедавцем, а отже — годувальником i батьком рiдним для кiлькох десяткiв людей лише в Хмельницькому. Наймана робоча сила i про хазяїна навряд чи знає багато, а про його жiнку — ще менше.

Це означає лише одне: потенцiйних носiїв потрiбної менi iнформацiї серед присутнiх я не знайду.

Коли четверо копачiв, один iз яких машинально поплював на руки i потер долонi, пiдхопили труну за мотузки i почали пiд недружне жiноче голосiння опускати її в могилу, я трошки пiдкоригувала свої висновки: в цей момент вiд натовпу вiдокремилася жiнка, яка до того часу стояла, як я встигла помiтити, в останнiх рядах, швиденько перехрестилася, повернулася i неквапом рушила до виходу. За спиною в неї люди по черзi почали кидати ритуальнi грудки та жменi землi на кришку труни, до загальної печалi додався дрiбний дощик, жiнка на ходу пiдняла комiр плаща.

Лавiруючи мiж цвинтарних огорож, я пiшла за нею. Наздогнати вдалося лише бiля виходу. Там жiнка зупинилася бiля зграйки жебракiв, витягнула гаманця, роздала їм копiйки. Я зробила те саме, тицьнувши в руку неголеного дядька дрiбну купюру, i легенько торкнулася пучками пальцiв лiктя незнайомки. Вона повернулася, ще стискаючи в руцi монетку i маючи явний намiр вiддати її настирливому злидаревi, котрий аж хапає за руку, та, побачивши мене, схилила голову на бiк, пославши мовчазний запитальний погляд.

— Вибачте, я… Тобто… Вибачте ще раз, ми могли б поговорити?

— Зi мною? — перепитала жiнка. — Я вас не знаю.

Зблизька вона виявилася людиною приблизно мого вiку, може трохи старшою, та не набагато. На обличчi — мiнiмум косметики, це кидається в очi так само, як i її надмiрнiсть. Волосся коротко стрижене, але вона явно належала до того типу жiнок, кому «хлопчачi» зачiски пасують.

— Я вас теж не знаю. Давайте вiдiйдемо звiдси, тут не дуже зручно розмовляти.

Ми вiдiйшли далi, жiнка витягла з сумочки пачку тоненьких бiлих цигарок, закурила, сховала пачку назад i, так само не розмiнюючись на зайвi слова, запитально глянула на мене. У свою чергу я мовчки витягнула своє посвiдчення i розгорнула перед нею.

— Адвокат? — її брови стрибнули вгору. — Чий ви адвокат, та ще з самого Києва?

— Нiчий поки що. Я тут у приватних справах…

— На кладовищi навiть офiцiйнi особи бувають у приватних справах. Смерть, похорон — взагалi приватна справа.

— Правильно. Але така смерть, яка забрала того добродiя, — я кивнула в бiк цвинтаря, — називається вбивством. I жодне вбивство нiде й нiколи чиєюсь приватною справою не було.

— Я зрозумiла. Ви розслiдуєте вбивство. Тiльки хiба ви не спiзнилися? Я чула, народ шепотiвся — вбивцю знайшли. Якийсь манiяк, у якого ґрунтовно протiк дах. Чи це неправда?

— Не знаю, — щиро зiзналася я, а далi почала натхненно брехати: — Насправдi вбивство як таке мене не цiкавить, я спецiалiзуюся на цивiльних справах. Це я так, для розмови про вбивство заговорила. У мене iнша мета. Розумiєте, я представляю страхову компанiю. Так би мовити, в неофiцiйний спосiб…

— Вас хтось найняв, аби ви щось дiзналися, правда? — жiнка посмiхнулася i кинула недопалок собi пiд ноги. — Прямо як у кiно, чесне слово.

— Кiно не кiно, але ви приблизно вгадали, — я милостиво дозволила їй продемонструвати власну прозорливiсть. — Подробицi, з вашого дозволу, опущу, бо такi правила нашої корпоративної етики. Але менi здалося, що ви можете якимось чином допомогти.

— Яким саме? На когось настукати?

— Для чого прямо аж так? Слухайте, як вас звати?

— Нiна, — вона не розверталася i не йшла геть, дивилася на мене зацiкавлено i заiнтриговано, з чого напрошувався висновок — вона поки що готова мене слухати.

— Мене Лариса. Нiно, ми стоятимемо прямо тут чи, може, пiдемо кудись, присядемо…

— А раптом я не та людина, котра може вам допомогти? Ви скажiть, у чому проблема, потiм визначимося.

— Добре. Поки що я навiть не знаю, чи є насправдi проблема. Менi треба неофiцiйно зiбрати якомога бiльше вiдомостей про Лiзу, дружину… тобто, вдову… Словом, пiсля його смертi їй належиться певна страхова сума. Оборудку укладали мої хорошi знайомi, тому й попросили, аби не свiтитися самим…

— Ясно, — махнула рукою Нiна. — Ви не за адресою, панi адвокат. Чому ви взагалi вирiшили, що я зможу тут бути корисною?

— Ви не лишилися на цвинтарi. Дочекалися початку церемонiї прощання i пiшли собi. З цього я роблю кiлька висновкiв. Наприклад, ви — випадкова людина, вам просто цiкаво, кого i як ховають. Подiбнi люди трапляються, тiльки, здається менi, в нашому випадку це — абсурд.

— Правильно здається, — погодилася Нiна. — Просто я трохи знала Лiзу, почула про її горе i прийшла пiдтримати — сама по собi. Вона навiть не бачила мене. Там без того є кому демонстративно кидатися на груди вдови зi скорботними криками. Але залишатися далi з гуртом незнайомих людей, аби пiдтримувати за поминальним столом зовсiм необов'язкову розмову — вибачте, це вище моїх сил.

— Приблизно так я i подумала. Тiльки чомусь вирiшила: ви — подруга Лiзи, яка не має вiдношення до її основного оточення.

— А тут ви не правi. Оточення дружини бiзнесмена — це оточення бiзнесмена. Так само, як оточення актора — це його компанiя, а дружина чи коханка сприймаються як частина iнтер'єру. Торшер, наприклад.

— Ви говорите так, наче були дружиною чи коханкою актора…

— Нi, Ларисо. Я три роки була дружиною бiзнесмена, потiм мене це дiстало. Мiй колишнiй чоловiк свого часу мав спiльнi справи з Потураєм. Так ми познайомилися з Лiзою. Але, повторюся, я дуже мало про неї знаю. Тому перспектив у нашої з вами розмови нема жодних. Хоча б iз тiєї причини, що ми знайомi лише кiлька рокiв, та й за цей час бачилися не надто часто.

— Я правильно розумiю: ви були подругами, та не близькими?

— Абсолютно. Не знаю, чи були в Лiзи взагалi близькi подруги, — Нiна зморщила чоло. — Коли вже вам так треба, спробуйте пошукати таку собi Катю Мегеру.

— Це прiзвище таке?

— Що? А, ну так! — до неї дiйшов смисл мого запитання. — Прiзвище, прiзвище, причому — справжнє, вона його нiби не змiнювала. Лiза кiлька разiв обмовлялася, що ця Мегера — справдi не чужа їй людина. Я навiть якось бачила її. Ми сидiли в центрi в кафе, пили сухе вино. Вiрнiше, вони сидiли, а я саме подзвонила Лiзi, вона запропонувала приєднатися, я приїхала. Потрiпалися про своє, жiноче. Усе, бiльше не зустрiчалися.

— Таємнича якась Катя Мегера…

— Нiчого таємничого, — Нiна знову витягла цигарки, та закурювати не поспiшала, замiсть того почала гратися пачкою в руцi. — На Тучi її пошукайте, вона там працює.

— Де?

— Туча. У нас так дехто оптовку називає. Ну, речовий базар оптовий, той самий, знаменитий, куди вся країна за товаром їздить. У Катi там три торгових точки. Бiльше, вибачте, не знаю нiчого.

— Що, їхати на найбiльший в Українi речовий базар i питати там Катю Мегеру?

— А у вас, панi адвокат, є вибiр? — Нiна все ж таки передумала курити, сховала цигарки назад. — Вона шкiрою торгує. Це все, що можу, правда.

Не так усе складно, як здавалося. Катю Мегеру, виявляється, на базарi багато хто знав. Правда, на територiї її не було. Реалiзатори сказали — зранку крутилася, тепер десь по мiсту. Але запросто, зi знаменитою на весь свiт подiльською вiдкритiстю, дали менi номер її мобiльного телефону, бiльше того — видзвонили її i запитали, де шукати. «Адвокат iз Києва? Для чого». — «Це стосується Лiзи», — пояснила я, коли менi передали трубку.