Легенда про безголового - Страница 30

А тут, на руїнах, весь набiр: протяги, дощ та iншi нагороди за дурiсть. Що ж iще, крiм дуростi, привело мене сюди в таку погоду, та ще й вночi. Розказати кому — засмiють. Тiльки для чого розказувати? Забути про всi свої маячнi iдеї та теорiї, марш-кидком добiгти до машини, повернутися додому, поки нiхто не бачив, коньячку для профiлактики i пiд ковдру, вигрiватися — у вереснi дощi холоднi.

Здається, лити стало трохи менше. Обережно вiдлипнувши вiд стiни, я переконалася — так i є. Дощило ще сильно, проте так люто перiщити перестало.

Поправивши шапку i втягнувши голову в плечi, я, обережно ступаючи, посунула назад i вийшла з середини руїн.

Обiгнувши рiг напiвзруйнованого будинку, я опинилася просто до уламку високого муру.

Безголовий уже височiв там, на самiй вершинi.

Так зблизька я ще не бачила цього привида.

Я взагалi ще два днi тому не бачила жодного привида нi на якiй вiдстанi. Безголовий з цього мiсця здавався менi велетнем, який сягає до неба. Вiн стримiв непорушно, i дощ, здавалося, не стояв йому на завадi.

Вклякнувши на мiсцi, я так само на якусь мить забула про дощ. Та коли привид знову, як минулого разу, махнув рукою, яка стискала щось, дуже схоже на шаблюку, я вийшла зi ступору, не стримала крику, розвернулася i побiгла назад, пiд стiни маєтку. Iншого мiсця для схованки в мене не було, i чомусь здалося, що руїни можуть захистити. Уже забiгаючи назад за рiг стiни, не стрималася — озирнулася.

Привид зник.

Остаточно пiддавшись панiцi, я побiгла ще далi, туди, до колишнього парадного входу, Ще з минулого разу я помiтила тут дверi, а дверi — це те, за чим можна зачинитися. Iншого бажання в мене тепер не було. Добiгши, я буквально кинула себе на цi важкi мокрi дверi, схопилася за край — ручки давно вiдiрванi! — i з силою рвонула їх на себе. Дверi пiддалися, я пiрнула всередину, знову навалилася, тепер уже закриваючи, а потiм, не пам'ятаючи себе, помчала коридорами, аж поки не зупинилася.

Куди бiгти? Заганяти себе в пастку? Вiд кого тiкати?

Цi думки змусили мене помiняти рiшення. Треба вибиратися звiдси, а не ховатися тут. Згибле мiсце, прокляте i страшне. Швидко прикинувши, де я можу знаходитися, без коливань повернула лiворуч, в той бiк, де є вiкна, що виходять до рятiвних лiсистих пагорбiв. Думки про те, що тут можуть бути скаженi бродячi собаки, витiснило шалене бажання чимшвидше вирватися звiдси.

Завернувши до чергової кiмнати, я рвучко зупинилася. Передi мною стояло щось чорне. Воно рухалося — i рухалося на мене.

Не стримуючи крику, навпаки — репетуючи якомога голоснiше, я розвернулася на сто вiсiмдесят градусiв i погнала назад тим самим шляхом, яким бiгла сюди. За мить позаду почулися важкi кроки. Отже, майнуло в головi, хто б за мною зараз не гнався, це iстота з плотi i кровi. Привиди не гупають так, вони взагалi не гупають, пересуваються нечутно. А раз це не привид, то це…

Хто наздоганяв мене i що ця чорна людина зi мною зробить, тепер думати не хотiлося. Прискоривши бiг, я гарматним ядром протаранила дверi, вилетiла пiд зливу i, не розбираючи дороги, помчала через вiдкриту мiсцевiсть до рятiвних чагарникiв, до машини, всерединi якої можна зачинитися i не боятися нiчого.

За спиною гупнуло. Це переслiдувач так само грюкнув дверима i тепер нiсся за мною. Озирнувшись, аби побачити, де вiн, я послизнулася, втратила рiвновагу i полетiла в багнюку. Людина в чорному наближалася швидкими ривками, i, як я встигла помiтити, голова в переслiдувача була на мiсцi. Бiжучи, вiн набичив її i, здалося менi чи нi, голосно гарчав на бiгу.

Пiдхопившись, я помчала далi. Нога знову втрапила в якiйсь рiвчачок, я кубарем покотилася через голову, вiдчувши рiзкий бiль у нозi. Вивих! Тiльки цього не вистачало! Знову звiвшись на рiвнi, я побiгла, а вiрнiше — пошкандибала вперед, ставлячи неймовiрнi спринтерськi рекорди. У чагарник я вломилася, коли вiдстань мiж мною та переслiдувачем скоротилася до п'яти метрiв. Гiлки шмагали обличчя та руки, i єдине, що я могла зробити — це заплющити очi.

Ще ривок — i я бiля машини. Нiби хтось пiдказав не закривати дверцята на ключ — смикнувши правi переднi на себе, я ввалилася в салон, пiдiбгала ноги, i тут же заблокувала дверцята зсередини з обох бокiв. Перевалившись через сидiння, дотягнулася вiльною рукою до заднiх. Коли з кущiв вилетiв чорний чоловiк i кинувся всiм тiлом на машину, я саме встигла натиснути останню кнопочку. Усе, врятована!

Ага, зараз!

Вiдiйшовши на пiвкроку вiд машини, чорний з усього розмаху вгатив по вiконному склу кулаком. Воно дзенькнуло, але витримало. Та до мене вже дiйшло — з другої чи третьої спроби воно таки розлетиться, i той, хто женеться за мною, навряд чи побоїться порiзати руку i взагалi — власної кровi. Йому потрiбна моя, i я ще досi не знаю, чому. Та зараз не до таких гадань, чорт забирай!

Чорний не повторив атаку. Навпаки — вiдiйшов пiд струменями дощу подалi за дерева i менi вже подумалося — вiн вирiшив дати менi спокiй. Зробивши кiлька крокiв лiворуч, вiн опинився якраз спереду машини, i я не витримала — врубала фари. Його обличчя вони з дощової темряви не вихопили, зате я побачила iнше, те, що загнало черговий крик переляку назад до рота.

У правiй руцi перед собою чоловiк тримав невеличку сокирку.

Наступної митi вiн кинувся в атаку на машину, потрясаючи сокирою над головою, i коли обух обрушився на лобове скло, я нарештi змогла закричати. Це був уже крик загнаної жертви: скло пiсля першого ж удару запавутинилося трiщинами. Чорний чоловiк якось дико, не зовсiм по-людськи зареготав, лiг грудьми на капот i пiдлiз до розтрощеного вiкна. Його обличчя влипнуло в побите скло, i воно виявилося єдиною перепоною, яка нас роздiляла.

Жахливе приплюснуте обличчя. Навiть у темрявi ночi я бачила, як на ньому палають нездоровим блиском очi — очi психопата. Скривлений чи то в посмiшцi, чи то в гримасi рот скалився, вiдкриваючи хижi зуби-пеньки. Лiва розчепiрена долоня ляснула по склу.

Саме цей удар черговий раз вивiв мене з шоку. Сягнувши за ключами, я витягла їх i спробувала з першого разу вставити в запалювання. Чорний лупонув сокирою ще раз, тепер — по капоту. Машина здригнулася, здригнулася моя рука, пальцi розтиснулися, ключi впали кудись пiд ноги.

Чорний повiльно пiшов довкола машини.

Я спробувала намацати ключi на пiдлозi.

Удар! Тепер — у заднє скло! За першим разом вiн ударив удруге. Скло розлетiлося, скалки полетiли на заднє сидiння.

Ключi вперто не хотiли знаходитися. А чорний уже заходив з iншого боку. Вiн зараз битиме всi вiкна, аби потiм дiстати мене з будь-якого мiсця.

Гах!

Удар сокири прийшовся на дах автомобiля. Раз, ще раз, ще! Переслiдувач осатанiло гамселив сокирою по машинi, не розбираючи, куди б'є i маючи явний намiр розгатити спочатку її, потiм — мене. Вирубати мене звiдси, дiстати, наче устрицю з мушлi, наче молюска з раковини.

Ключi тiкали вiд моїх пальцiв.

Мобiльник!

Вирвавши трубку з кишенi, я так швидко, як тiльки могла, набрала Жихаря, молячи про одне — нехай тiльки вiн не вимикає телефон, побачивши, що це знову дзвоню я, нехай тiльки вiдповiсть, нехай…

Удар — посипалося заднє бокове скло.

Перший гудок. Другий. Третiй.

Чорний чоловiк з сокирою напереваги неквапом обходив машину. Мишка нiкуди не подiнеться з мишоловки.

Четвертий. П'ятий…

— Ларисо, я ж просив…

— А-а-а-а-а-а-А-А-А-А!!!!!

Я горлала в трубку, надриваючи горло — страшне обличчя прилипло до скла просто бiля мене, втиснулося в вiконце лiвих переднiх дверцят, бiля водiйського мiсця. Попри жахливий переляк менi здалося — я вже десь бачила цей писок. Зорова пам'ять у мене близька до iдеальної, i навiть мельком побачене лице закарбовується в нiй надовго. Настiльки, що, побачивши його знову, починаю довго гадати, де ж це я ранiше його бачила.

— Ти що! Ти де! Лара! Що…

— Ста-а-а-ас! Убива-а-а-а-а-а!!!!

Лице вiдсунулося. Сокира опустилася на скло, дзенькiт — скалки посiкли менi обличчя. Рука просунулася всередину, почала намацувати ручку. Мобiльний, що далi кричав голосом Жихаря, вилетiв кудись туди до ключiв, я посунулася назад по сидiнню, вiдхилилася i, сама не розумiючи, що роблю, влупила ногою в страшне i таки дiйсно знайоме обличчя.