Легенда про безголового - Страница 26

— Хрiн знає, де вiн живе, — буркнув Стас. — У мене стосовно цього твого кандидата не було ще жодних теорiй. Значить, якщо хтось сюди зстрибнув, то там i залишиться. Вартувати все одно треба.

— Не раджу. I говорити поки нiкому не раджу. Бондар каже — цей хiд продовбали дигери. Менi здається, вiн сам толком не знає, хто. Думаю, хiд до лабiринту прокопали не випадково i не випадковi люди. Дiзнайся щось про це, i не сидiтимеш дурно тут усю нiч.

Жихар почав сперечатися — вiн усе одно вперто хотiв ночувати тут, тим бiльше, що привид чи що воно там зникло буквально на очах, i якщо воно справдi не розчинилося в повiтрi, то iншого мiсця, куди можна щезнути, довкола просто немає. Та його на пiвсловi обiрвав дзвiнок мобiльного в кишенi.

— Слухаю, — коротко кинув вiн у трубку. — Я. Тут. Недалеко. Ясно, зараз буду. Усе, кажу, буду зараз. Давай.

Рiзка змiна в голосi пiдказувала — сталося щось, здатне помiняти плани Жихаря на тривалу засiдку. Вгадала.

Не чекаючи, поки щось запитають, Стас промовив:

— У мiлiцiї жiнка сидить iз заявою — чоловiк у неї пропав. Мусив ще вчора пiд вечiр повернутися з Хмельницького. Майже добу чекала. Плаче. Тамара каже — треба їхати, Яровий пошук оголосив. Особовий склад збирає.

Цiєї ночi я не спала.

Зморило лише пiд ранок, i то — години на пiвтори. Потiм, прокинувшись наче вiд сильного поштовху, я перевернулася на спину i втупилася в стелю. У мiстечках господинi ще бiлили стелi крейдою, за бабiвською звичкою. Вони одягали старенькi линялi халати, зав'язували голови хустками, старанно ховаючи пiд них волосся, ставали на застеленi читаними газетами столи i, вмочаючи стерту вiд багаторiчного використання щiтку в скляну банку з розведеною крейдою, починали старанно шурувати. У великих мiстах про таке вже давно забули, вiддаючи перевагу шпалерам. Причому все частiше навiть тi, хто отримують державну платню, наймають для цiєї роботи майстрiв — витрачати на це особистий час, який у великому мiстi можна використати для додаткового заробiтку, вже мало хто хоче. А тут, у глухiй провiнцiї, мазання, а надто бiлiння стелi — цiлий ритуал, до якого готуються дуже довго i потiм так само довго обговорюють, ходячи одне до одного в гостi i вихваляючись кожен своєю роботою.

Правда, тепер у Подiльську є чим зайнятися i про що поговорити. I певно — вже через кiлька годин, бо неможливо буде приховати того, що почалося пiзно ввечерi.

…Коли ми з Жихарем прийшли до мiлiцейської будiвлi, вона нагадувала мурашник пiд час пожежi. Чоловiки в формi та цивiльному забiгали всередину i вибiгали звiдти без жодної мети. Поза сумнiвом, кожен хотiв бути корисним, але нiхто не знав, що саме для цього треба зробити. Бiля входу височiв Валерiй Яровий власною персоною, щось комусь безперервно говорячи по мобiльному. Час вiд часу бiля нього на кiлька секунд хтось зупинявся, щось запитував, Яровий вiдправляв його помахом руки у невизначеному напрямку i знову матюкав телефон.

Побачивши мене, начальник мiлiцiї забрав трубку вiд вуха i гаркнув, звертаючись до Стаса:

— Чому тут знову стороннi, Жихар! Де ти взагалi лазиш! Не чую!

Вiн ще кричав, коли на вулицю поспiхом вийшла Тамара, з ходу в'їхала в ситуацiю, стала мiж мною та Яровим i, не намагаючись навiть перекричати його, вiдчеканила:

— Ларисо, йди додому.

— Том…

— Йди додому, Ларисо, — не змiнюючи тону, повторила Тамара. — Будеш iз дiтьми, бо я не знаю… Коротше, подзвоню. Йди.

З огляду на ситуацiю я вирiшила краще не встрявати, а покiрно послухатися. Йдучи геть, вiдчувала мiж лопатками лютий погляд Ярового.

Олег не спав, чекаючи на мене. Знав вiн дуже мало. Зниклий чоловiк — Вiктор Потурай, мiсцевий бiзнесмен середньої руки. Власне, не зовсiм мiсцевий — основний бiзнес крутився в Хмельницькому, там вiн тримав невеличку мережу мiнi-маркетiв. По одному такому магазинчиковi Потурай вiдкрив у кiлькох довколишнiх райцентрах, у тому числi — в Подiльську, своєму рiдному мiстi.

Олег, як нотарiус, знав, що Потурай кiлька рокiв тому успадкував тут дiм вiд покiйної матерi, довгий час перебудовував i розбудовував його, а потiм поступово перебрався з дружиною сюди. Центральний офiс фiрми лишався у Хмельницькому, але — на околицi мiста, тому вiд Подiльська до офiсу по трасi бiзнесмен добирався десь за годину. За київськими мiрками це взагалi за щастя — пробираючись через пробки, пiдприємцi до своїх офiсiв можуть лише центром мiста добиратися за довший час. Нi, в обласному центрi пiдприємець мав нормальну квартиру, та вiн якось, коли оформляв за допомогою Олега право на вступ у спадщину, обмовився: тут, у Подiльську, все звичне, рiдне i тихе. Бiзнесом вiн мiг керувати i звiдси. Хоча справи часто кликали його в Хмельницький.

Так сталося i цього разу. У п'ятницю рано Потурай поїхав у справах, мусив повернутися ввечерi, навiть дзвонив жiнцi, що затримається. Однак до дому так i не доїхав. Не з'явився i зранку в суботу. Лiза, дружина, кiлька разiв намагалася знайти його за яким-небудь телефоном, та в офiсi сказали — був i поїхав, а мобiльний не вiдповiдав. Потурай його не вимкнув, просто не брав трубки.

Не дочекавшись чоловiка i ввечерi в суботу, Лiза Потурай пiшла в мiлiцiю i розказала все черговому. Той подзвонив начальнику, Яровий — прокурору, прокурор — Тамарi. Це все, що Олег зi слiв своєї дружини знав на цей момент. Так само вiн не знав, що взагалi вiдбувається i чи пов'язанi цi подiї з убивствами в Подiльську.

— Може, вiн загуляв? Мужик усе ж таки, бiзнесмен… Дiвчатка, сауни, все таке…

— Бiзнесмени рiзнi бувають, Ларо. Не скажу, що добре знаю Потурая, але вiн мужик такий, серйозний. У нас же всi тут на виду. По-моєму, вiн не по цих справах. Ну, не по дiвчатках. А сауну вiн свою збудував.

— Добре, а запити десь мiг?

— Випити може, — погодився Олег. — На день мiста регулярно поляну накриває. Нас iз Томою постiйно запрошує, бо я ж нотарiус, працював з ним, хорошу справу йому зробив. Словом, випити може, як кожен нормальний мужик. Але не зловживає, можеш менi повiрити. Загалом люди вони тихi, стабiльнi, займаються своїм справами. Та краще лягай спати, Ларисо. Ранок покаже, а зараз все одно ми порожнi розмови ведемо.

Олег як у воду дивився — ранок таки дещо показав.

На початку дев'ятої на околицi мiста в рiвчаку, куди мешканцi приватного сектора охоче скидають побутове смiття, знайшли чоловiчий труп. Без голови.

— Поки що все, — втомлено сказала Тамара в слухавку. — Значить так, Ларисо: берiть з Олегом дiтей i везiть до свекрухи на село. Я їй вже дзвонила, вона чекає. Повернетесь — тодi поговоримо. Зi школою я домовлюся. Усе, давайте, тiльки поснiдайте там.

Перспективi поїхати до бабусi дiтвора зрадiла так само, як i можливостi прогуляти школу. Тому поїли хутко, зiбралися швидко i вже за пiвтори години вся наша компанiя була в Олегової мами. Та вiдразу почала розпитувати про «жахiття Господнi», що творяться в Подiльську — вона, скiльки я її знаю, завжди дивилася випуски новин i любила потiм їх обговорювати. А тут таке показують!

Слово за словом — iз села ми вибралися лише по обiдi, коли вкотре за день поїли i менi навiть вдалося кiлька годин поспати в затишку старої, пiсля Громадянської вiйни збудованої хати Комарових. Коли, нарештi, ми з Олегом повернулися додому, там уже чекала Тамара, не схожа сама на себе через блiдий колiр обличчя, абияк причесане волосся i мiшки пiд очима.

Зниклого Вiктора Потурая начальник мiлiцiї i прокурор знали особисто. Звiсно, не так добре, однак достатньо для того, аби, за прикладом Олега, не повiрити в те, що пiдприємець мiг просто так запити-загуляти. Прокурор натякнув на можливiсть викрадення, аби потiм збити з дружини викуп, та Яровий вiдкинув цю версiю вiдразу: вiдморозкiв, здатних на таке, немає вже рокiв п'ять. Викрадення бiзнесменiв задля викупу справдi активно практикувалося тутешнiми, i не лише тутешнiми бандюками рокiв дванадцять тому.