Легенда про безголового - Страница 11

Готель називався «Подiлля» i виправдав усi мої прогнози. Колись, ще до революцiї, тут жив хтось багатий. Потiм, очевидно, цю будiвлю використовували для рiзного, часто протилежного призначення. Жихар устиг повiдати менi, що тут був повiтовий комiтет комсомолу, потiм — дитячий притулок, далi — нiмецький вiйськовий госпiталь, пiсля того — теж шпиталь, але для радянських солдатiв, нарештi — притулок для численних контор. Власне, готелем «Подiлля» цей будинок став десь у шiстдесятi роки, коли частину контор закрили, а частину — переселили в спецiально збудоване адмiнiстративне примiщення. З тих пiр тут дуже рiдко робили ремонт, а номери й досi лишаються без зручностей: на кожному поверсi — один туалет i один умивальник на всiх, а на першому за окрему плату гостей пускають у душ.

Номери тут переважно були на двi та на чотири особи. Є виняток — номер «люкс», у якому двi кiмнати i новий телевiзор, та «напiвлюкс» — одна окрема кiмната зi старим телевiзором. Там у кожному номерi прилаштували окремi вмивальники. Окремий туалет для мешканцiв «блатних» номерiв не передбачався.

Усе це менi розповiв спочатку Жихар, а потiм повторила директорка готелю, на диво лагiдна жiночка рокiв пiд п'ятдесят. Тут же додала:

— Знаєте, ми ще так робимо: поселяємо когось самого в звичайний двомiсний. I якщо нiхто не пiдселяється, гiсть платить як за одне мiсце, а живе собi в номерi саменький. Усi ж люди, всi все розумiють.

— Значить, Юрiївно, нiкого пiдозрiлого за минулий тиждень не поселяли? — уточнив Стас.

— Тю, Стасику, хто в нас тут пiдозрiлий i кого ми в чому пiдозрюємо? — знизала плечима директорка. — Максимум, що можуть — серед ночi в бар за пляшкою пiти. Ти ж знаєш, у нас тут нiколи нiчого. А в барi за весь час, що я тут директором, жодного разу в морду нiхто нiкому не дав. У нас тут усе культурно, — говорячи це, жiночка дивилася чомусь на мене.

— Давайте так: хто до вас заселявся десь так iз шостого по десяте? Не секретна iнформацiя?

— Тю, чого це секретна? А шостого я навiть сама поселяла… Чекай, не шостого — п'ятого. Точно, в минулу середу Людка, адмiнiстраторша наша, чоловiка повезла до бабки в село тут у нас недалеко вiд горiлки замовлять. Ой, знаєте, так п'є, так п'є, а така ж людина хороша! — вона знову переключилася на мене.

— Це яка Людка? Саливониха? Так Саливону вже все, гайки, скiльки можна його лiкувать? — пiдтримав розмову з видом знавця Жихар. — За ним, правда, нiколи нiчого не було, просто запиває десь раз на два-три мiсяцi. Тихий такий, на базарi в нас вони торгують.

Вiдомостi про якихось Саливонiв iз Саливонихами були для мене явно зайвими. Та я терпляче слухала, все ще сподiваючись, що в готелi ми не витратимо часу даремно.

— Ти його, Стасику, давно не бачив. Людка казала — вiн сам хоче, тiльки не знає, до кого тепер iти. Усе вже перепробували. Ну, їй хтось там бабцю порадив, вона й вiдпросилася. Точно, я його поселяла!

— Кого?

— Того, київського, — директорка говорила це так, нiби ми повиннi знати всiх київських, якi приїздять до Подiльська i знiмають номери тутешньому готелi. — Рокiв сорок йому, може сорок п'ять. Я чого згадала: запропонувала йому такий варiант, ну, двомiсний на одного, так дешевше. А вiн уперся: давай йому «люкс». Менi що: «люкс» саме звiльнили якiсь молодята, я йому й вiдкрила. Один раз не ночував, це було, — вона на секунду наморщила лоба, — з п'ятницi на суботу, правильно. Речi залишав i кожен ранок продовжував номер, у нас порядок такий. Ну, платив за наступну нiч. А в понедiлок пiсля обiду виписався, речi забрав i чухнув кудись.

Ми з Жихарем перезирнулися.

— А чого це ви, Юрiївно, так його запам'ятали? Бо в «люксi» жив?

— Прописка київська, а в нас кияни не часто живуть — ось тобi раз. А друга причина, — директорка хитро блимнула на мене, витримала паузу, — не знаю, тут iз тобою дiвчина молоденька, i не наша наче… Ви ж приїхали звiдкись?

— З Києва, — вiдповiла я. — Зачастили до вас зi столицi, бачите?

— Не крути, Юрiївно, що там таке ще з твоїм гостем?

— Ну, як сказати…

— Як є.

— Дiвок вiн водив, — видихнула директорка. — Сама не бачила, дiвчата-адмiнiстраторки казали.

Нiчого нового для себе я не почула i нiчим мене ця Юрiївна не шокувала. При готелях завжди є проститутки, i чим далi вiд столицi та iнших великих мiсць, тим сексуальнi послуги при готелях дешевшi. Я сама знаю з десяток чоловiкiв, причому — директорiв фiрм, успiшних адвокатiв, словом — не найбiднiшi мужики в цiй країнi, котрi спецiально вибираються на вiкенд далi вiд Києва, аби поселитися в порiвняно недорогому одномiсному номерi заштатного готелю i зняти собi повiю за третину цiни, яку б вони заплатили в столицi.

Дивний народ цi мужчини. Тiльки не я в цьому винна.

— Ну, водив, — погодився Жихар. — Крутиться тут у вас у барi парочка любительок цього дiла. Я їх навiть знаю, тiльки вони ж страшнi…

— Ай! — вiдмахнулася директорка. — Я не про наших. Вiн кудись виходив вечорами i приводив. Два рази це було, кожен раз — рiзну. Моїм дiвчатам усе цiкаво, так вони придивлялися. Одну десь годину в себе тримав, другу години зо три не випускав. Проводжав до виходу, Сашковi-таксисту, ну знаєш, постiйно бiля нас паркується, в машину саджав, потiм до бару заходив на трошки, i в люлю.

— Оце було вам про що язиками почухати, — розтягнув рота у посмiшцi Жихар, блиснувши заодно фiксою. — Кримiналу тут, ясно, нiякого нема. Тiльки невже йому, Юрiївно, так подiльськi дiвчатка сподобались, що вiн у тебе в «люксi» з п'ятого аж до десятого жив? Це довго взагалi?

— Довгенько, — призналася директорка. — У нас на добу, максимум — на двi зупиняються, чого ж я його, знову ж таки, запримiтила.

— Значить, зробимо ми з тобою, Юрiївно так, — Стас легенько ляснув широкою долонею по поверхнi столу. — Зараз подивися свої талмуди, знайди його прiзвище-iм'я-побатьковi та домашню адресу, все це у вас повинно бути записане. А потiм вiдкриєш нам ваш знаменитий номер «люкс». Там живе хтось? Бо iнакше за ордером доведеться йти?

— Нiхто не живе, — з нотками розгубленостi в голосi промовила директорка. — А що ти там хочеш?

— Прибирали номер?

— Як положено. Пiсля обiду в понедiлок гiсть номер звiльнив, до вечора вже прибралися.

— Добре прибиралися? Все-все вологою ганчiркою протерли?

— Ну, я не знаю. Повиннi гарно прибирати…

— Краще б взагалi туди нiхто не лазив, — зiтхнув Стас. — Пустиш туди чи менi офiцiйно в прокуратуру за ордером чухати?

— Я ж тебе знаю, Стасику, — розвела руками директорка. — А що таке?

— Ти сама хiба не знаєш, що в мiстi робиться?

— Чистi страхiття!

— Бачиш, знаєш, а запитуєш. Давай, тягни вашу амбарну книгу.

Любителя продажної любовi звали Едуардом Васильовичем Сизим.

Народився вiн 1963 року в Кривому Розi. А у вiцi тридцяти трьох рокiв уже жив у Києвi — паспорт нового зразка отримав у 1996 роцi в Дарницькому РУГУ МВС України. Прописаний на вулицi Зої Гайдай, будинок, квартиру, навiть домашнiй телефон не полiнувався вказати. На традицiйне запитання «Мета приїзду», яке залишилося в готельних анкетках радянського зразка, замiсть вiдповiдi стояв не менш традицiйний прочерк.

Номер «люкс», куди нас пустила директорка, нiчим особливо люксусовим не вiдрiзнявся. Старенька шафа, чотири склянки, чотири чарки, чотири комплекти порцелянового посуду i столових приборiв. Потертий м'який куточок, журнальний столик, телевiзор «Sony», невеличкий холодильник «Морозко», вимкнений з розетки. Поруч — спальня: широке лiжко, двi тумбочки по боках, двi нiчних лампи, стiлець, клишоногий пуфик. З нових вiянь — примiрник Бiблiї на однiй iз тумбочок, причому — абсолютно новий. Я простягнула руку, збираючись взяти, та Стас трошки сильнiше, нiж треба, ляснув мене по руцi.

— Навряд чи пан Сизий аж такий набожний, — пояснив вiн. — Але так само з цiкавостi мiг погортати. А прибиральниця навряд чи протерла Святе Письмо вологою ганчiрочкою.

Я вирiшила втриматися вiд зауважень — мент таки правий. Вiдбитки своїх пальцiв незнайомий нам Едуард Сизий мiг залишити будь-де.